Кажуть, вона любила писати, лежачи посеред паперових клаптиків.
Я особисто не можу похвалитися, що належав до близького кола її друзів; я ніколи не дозволив собі назвати її "нанашкою", як це залюбки робили Дмитро Павличко та Роман Іваничук. Ці два непересічні таланти в нашій літературі мали право на таку "родинну" фамільярність, вона обох їх любила, часто підкреслювала до них свою прихильність.
До неї приходили із співанкою:
Нанашко, нанашко та й нанашко,
Без Вас нам було би дуже тяжко!..
Якби Ви за нас не дбали,
Ми би зле се почували.
Ой, скільки-м по Львову находивсі,
Та все до нанашки приблудивсі,
Бо нанашка — жінка добра,
А до того ще й хоробра...
У 1936 році львівське Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка оголосило конкурс на літературну премію. Учасників конкурсу назбиралось чимало, серед них такі відомі на той час письменниці, як Катря Гринивичева — авторка цілої низки історичних романів і Наталена Королева — високоосвічена, європейського "штибу" письменниця, якій, проте, не заважало замішувати свої твори на крутому тісті містики. Взяла участь у конкурсі також молода, по-справжньому ще нікому не відома Ірина Вільде. І перемогла.
У різних газетах і журналах, що були органами певних партій і груп, критики з цього приводу вдарили в щити: "Молода літератка у своїх творах майже не піднімає проблем нашого національного життя. Тож за що їй присуджено таку високу нагороду?"
Вільде за премією не прийшла, одначе написала членам жюрі листа:
"Не обіцяю нічого наперед.
Зрозуміло і природно, що при найліпшій волі не можу взяти під увагу всіх домагань критиків різних напрямків і всім їм старатися в майбутньому догодити.
Одне знаю наперед, що скоріше перестала б писати, ніж дала б себе наломити силоміць до чогось, що не відповідало б моїм поняттям про літературу..."
З "Окрушин" Ірини Вільде:
"У жодній галузі мистецтва немає стільки самозванців, як у літературі. На щастя, брак таланту робить їх нешкідливими для суспільства".
Розмова з Тарасом Мигалем:
— Даріє Дмитрівно, Ваші біографи, між іншим Кость Волинський, нише у своїй передмові до Вашого п'ятитомника, що Ви працювали над романом "Сестри Річинські" двадцять п'ять років? Чи це справді так?
— Напевно так, коли взяти час від зародження задуму до останньої крапки...
— Волинський називає Ваш роман "унікальним" за всебічністю охоплення найрізноманітніших життєвих явищ і процесів, поданих у найтіснішому, нерозривному зв'язку. Скажіть, будь ласка, відкрийте нам, своїм молодшим колегам, секрет такої композиційної синхронності. Ви ж знаєте, що композиція, особливо в багатоплановому романі — це один із найгрізніших "підводних рифів". Як же це — запитаємо попросту — Ви робили? Обмірковували заздалегідь план дій кожного персонажа індивідуально, а потім уже творили мережу взаємин осіб між собою?
— Дозвольте мені сказати, як воно насправді малося. Роман, як я це підтвердила, писався дуже довго, але не тому, що я мала труднощі творчого характеру, а просто через різні побутово-сімейні неполадки, іноді на рік відривалася від роботи над своїми сестрами, а крім того, я паралельно писала повісті і оповідання з сьогоднішнього, життя. Коли ж ідеться про "Річинські", то я мала тільки раз одну трудність, коли після обговорення першого варіанту у Спілці письменників (у Львівській організації.— Р. Ф.) я зрозуміла, що родина Річинських не живе на безлюдному острові, її треба буде пов'язати з тією дійсністю, яка її оточує. Це забрало мені кілька днів часу — просто я мусила ПОБАЧИТИ людей, що в тій чи іншій мірі будуть мати відношення до родини отця каноніка Річинського. Коли це сталося — відпали від мене автоматично всякі "труднощі". Я вже не думала ні про композицію, ні про ліплення характерів, ні про фон — усе це якось (не боюся вжити цього слова) пливло, зав'язувалося стихійно.
— Прошу пробачення, але такі процеси не відбуваються "стихійно".
— Якщо не подобається це слово, то можете замінити його іншим... я писала, як у трансі... просто ніби хтось диктував, а мені належало тільки механічно записати. Легкість, з якою народжувалися мої сестри, не можу зрівняти з нічим, що появилося на світ з-під мого пера. Одна тільки насолода і більш нічого... (З архіву Т. С. Мигаля).
У двері несподівано подзвонили. Я клацнув замком.
На порозі квартири стояла здивована Дарина Дмитрівна.
— Але ж... тут, на Маяковського, мешкала моя давня знайома — лікар-невропатолог Олена Іванівна. І раптом — ви?
— Ми помінялися квартирами,— відповів я коротко.
— Як просто міняємо хати, міста, друзів,— розговорилася Вільде за філіжанкою кави.— Ви про це думали, редакторе? — Вона виглядала стомлено, я знав — удома мала повно неприємностей, хвороб... хвороби, власне, і пригнали її до лікаря; інша, мабуть, ударилася б у жалі, а Дарина Дмитрівна, протерши скельця окулярів, дивилася на мене вимогливо і навіть осудливо, мовби я був винен, що люди, часом зірвавшись з рідних місць, міняючи міста і села, мандрують з одного кінця країни в інший.
— Може, так легше жити?
— А навіщо "легше"? І хто, власне, сказав, що "легше жити" означає "щасливіше жити"? Моє життя, наприклад, не було ні легке, ні просте... самих бід скільки я зазнала, а проте можу похвалитися: життя моє повне, по-людському щасливе. Зрештою,— вона обірвала саму себе,— якщо я уже у вашій хаті п'ю каву і розмовляю з вами про сенс життя, то чи не можна повернути нашу розмову на ділову основу?
— Наприклад? — Не тільки мене, а й багатьох її знайомих часом дивувало або й шокувало вміння Дарини Дмитрівни відразу переключатися на іншу тему.
— Наприклад, я уже давно ношуся з думкою, щоб зафрахтувати автобус, посадити в нього письменників і поїздити по місцях, зв'язаних із життям і творчістю наших попередників. Поїхали б до Стефаника в Русів, провідали б у Снятині Марка Черемшину, в селі Кобаках під самими Карпатами спочиває селянський поет Дмитро Осічний. В Івано-Франківську — могила мого батька Дмитра Макогона. А ви колись бували в Долині — у селі першого Франкового кохання? Знаєте, що мене там вразило? Розбитий хрест із могили отця Рошкевича... того самого, який розлучив Франка з Ольгою. А як нам необхідно поїхати до Леся Мартовича в Монастирок — це недалеко від Львова. Я про Мартовича часто думаю... цей оригінальний талант заслуговує набагато більше уваги істориків літератури, а сумовите, трагічне життя і самітна смерть вимагають художницького осмислення у романі чи повісті.
На нас чекають також Юрій Федькович і Ольга Кобилянська в Чернівцях, Тимофій Бор дул як у селі Великий Ходачків на Поділлі, Стефан Ковалів у Бориславі, Наталя Кобринська в Болехові, Осип Мако-вей у Заліщиках, Климентина Попович на Тернопільщині...
Ні, не уявляю собі, що це має відбутися туристичний автопробіг чи навпаки — запалення свічок на могилах відомих і менш відомих письменників; має це бути... як би це сказати... нагадування самому собі: ось стільки попереду було робітників на письменницькій ниві, а це означає — на ниві народній. Я твердо переконана: ніяке письменницьке слово в народній масі не пропадає, ніяка думка не засихає, навпаки — постійно кільчиться, живе, множиться, пнеться вгору.
. То як? їдемо? Якщо їдемо, то почнемо з Канева. На священній цій горі на тебе нападає і трепет, і страх, і гордість за свій маленький талант, за те, що й ти засіваєш своє зеренце на тому ж полі, яке засівав-орав Шевченко.
З "Окрушин" Ірини Вільде:
"Секрет майстерності митця полягає у тому, що жодного секрету в нього нема. Є просто талант".
З інтерв'ю у журналі "Радянська жінка" (травень, 1967 р.): "Шістдесят років ще не дають права на ювілей у повному значенні цього слова. Це скоріше дата для того, щоб мати моральне право звітувати перед народом з того, що вчинив у житті і творчості...
Отже, повинна вам сказати, і було б дуже прикро, якби ви на мить засумнівалися у правдивості сказаного, що своє шістдесятиліття сприймаю як друге, але досконаліше народження. Прошу мені вірити, що я не перебільшую, а навпаки, з пошани до цифри дещо стушковую свій ентузіазм. Образно стан людини в моїм віці можна порівняти до враження туриста, який по довгих і томливих переходах тут! Яка широка панорама відкривається довкола!
— Ваш перший спогад з дитинства?
— З першим спогадом, коли взяти, що йому не менше 57 років, то як із сном. Згубився, розплився у небутті початок і кінець, а залишилася одна деталь: надвечір'я, зима, тепло в кімнаті, пахне свіжою кавою. Я сиджу на високому стільці, ноги обплела об його ніжки і придивляюсь, як посеред хати тато танцює з мамою. Пізніше мама підтвердила, що дійсно така сцена була, мама вчила тата вальса "вліво". Оцей танець, оцей перший свій свідомий спогад з дитинства став навіть символом щасливого життя нашої сім'ї..."
— Ми назагал приятелюємо з професором Рудницьким, але...— розповідала, бувало, Дарина Дмитрівна, коли розпитували про її приятелювання з відомим критиком і літературознавцем, професором Львівського університету імені Івана Франка Михайлом Івановичем Рудницьким.— Але кожний із нас залишається на своїх позиціях. Втім, я інколи сумніваюся, чи шановний професор мав "свою позицію"? У мене таке враження, що він записався у "вічні критики", якому не подобається все і вся, для нього важливо лише власна думка. Це тим більш прикро, що Михайло Іванович високоерудований чоловік, з його знаннями, талантом він міг би і повинен був зробити для української культури набагато більше, ніж зробив.
Я багато разів спостерігав у Львівській організації Спілки письменників України, як розмовляла Вільде з Рудницьким, і завжди помічав, що Дарина Дмитрівна в товаристві професора почувається незатишно, мовби боялася, що він за своєю звичкою знайде привід, щоб уколоти її поміченим у "Сестрах Річинських" чи в котрійсь повісті недоліком; професор, як це знала Вільде, умів це робити досконало. їй також передали, що Рудницький у приватній бесіді з одним із колег-письменни-ків "не визнав" "Сестер Річинських", бо, мовляв, роман традиційний, бракує у ньому... європеїзму. Це боліло письменницю, бо як-не-як, а Рудницький був її літературним хрещеним батьком, видрукувавши в "Ділі" у далекому тридцятому році її першу новелу.
Однак вона не зважувалася боронити перед суворим критиком свої твори.