Звичайно, треба ходити по землі уважним, турботливим сином і господарем, а не тимчасовим туристом — тоді вона відкриває свої захоплюючі таємниці.
Втім, захопленість, чар — це буде залежати від того, як хто вміє бачити і відчувати. Ось, приміром, не так давно вздовж вулиці Маяковського прокладали нові чи то електричні, чи то телефонні кабелі, і під час земляних робіт на глибині півтора метра робітники натрапили на рештки дерев'яних труб, які подекуди були з'єднані між собою спеціальними обручами залізними. Виявилося, що це був стародавній львівський водогін, по якому вода із джерел на Погулянці самопливом потрапляла до міста.
І що цікаво: багато людей, проходило мимо добутих із землі труб і проржавілого залізяччя, навіть не звернувши на них уваги. Вони не мали часу на якісь там довбані в осиковому стволі "рури", вони жили тільки сьогоднішнім днем, сьогоднішніми турботами. І чи можна було їх засуджувати?
Та були й такі, які зупинялися біля цих нічим не примітних дерев'яних водогінних труб, торкалися до них руками... торкалися, власне, до минулого; дехто торкався мовчки, благовійно, дехто сумовито-задумливо, ще хтось уголос нагадав, що прокладання цих "рур" мусили, певно, тримати в таємниці, бо ворог, що траплялося, облягав місто, кожної хвилини міг перекрити подачу води. А ще хтось додав:
— Чи знаєте, що після смерті першодрукаря Івана Федорова опікуном його двох малолітніх дітей був якийсь Юрій-рурмайстер, тобто майстер, який наглядав за міським водогоном? Може, той майстер, який був у дружніх стосунках із Федоровим, якраз оці труби власноручно прокладав?
Роман Іванович слухав, дивувався. Далека минувшина враз ожила, стала близькою і потрібною у сьогоднішньому дні.
— Хіба достеменно знаєш,— скаржиться Роман Івановичі— що тобі в історичному романі про Львов знадобиться — яка деталь, подія, опис місця... Хіба знаєш, яка людина, що направду жила в середньовічному місті, зайде у твій твір, як до своєї хати? Попервах збираєш цеглину до цеглини: а може, знадобиться? Після того, як роман написаний, виявляєш, що не використав і половини припасеного. І мучить тебе зібраний, списаний на картках матеріал. А люди, яких збирався воскресити, стоять у твоїй уяві і докоряють: "Чому забув про нас?" Дивина,— скажу я тобі,— але оживлені мовби, написані в тому чи іншому романі, люди стають тобі близькими і рідними лише на той час, поки над їх створенням працюєш. Вийде книжка у світ — і вже покликані тобою до життя люди тобі не належать: ти вже не можеш зробити їх кращими або ж гіршими, не можеш відрадити їх від злого або ж навчити добра, тепер вони належать читачеві і критикам.
Зовсім інша річ з людьми, які з тієї чи іншої причини не "увійшли" до роману. Ось, приміром, я сподіваюся, що в "Манускрипті з вулиці Руської" знайду місце показати чи не першого у Львові вчителя першої відомої нам з історичних джерел руської школи, яка існувала при Бого-явленській церкі на Галицькому передмісті. Щоправда, архіви не зберегли нам імені Вчителя, але він довго не давав мені спати — настирливий, упертий у своїх діяннях і починаннях, який вірив: руський народ, що стогнав під католиками, треба пробуджувати Словом. Я навіть знав, де стояв будинок цього Вчителя — на території теперішнього скверу, що на перехресті вулиць Івана Франка і Ватутіна. Там височіла й церква. Під час облоги Львова військами Хмельницького біля церкви були поховані загиблі козаки. Наприкінці минулого століття, коли стару церкву розкидали і ліквідували цвинтар, на Личаківське кладовище звідти вивезли не один віз кісток.
Був там прах і мого Вчителя, який чекав свого другого пришестя у моєму романі... він чекав, а руки в мене до нього не дійшли, його мовби одіпхнули Рогатинець та його жона-католичка, пані Абрекова, Лисий Мацько та багато інших людей, котрі понапихалися у роман, як у корчму або ж у храм.
Його одіпхнули, а я не помітив... не мав, мабуть, права помічати, бо роман розвивається за своїми законами.
Тепер Учитель не дає мені спати.
Хто знає, з чого насправді починається історичний роман? Із сотень карточок, дрібно списаних в архівах та бібліотеках? Із внутрішньої потреби письменника? Чи, може, письменника спонукують до роботи час і суспільство? Чи, може, письменник, йдучи, скажімо, міською вуличкою чи стародавнім парком, випадково торкається струни, яка мовби тільки для нього натягнута від дерева до дерева, від каменя до каменя... і тільки він один чує її звучання? Чи, може, на письменницькому столі справді лежить згорток пергамена, лежить вічна таїна, і він силкується пергамен розгладити і прочитати, як це було з Андрієм Чай-ковським?
А може, письменник спотикнеться об зламаний меч і поранить собі душу?
Хто знає, як починається історичний роман?
Якось Іваничук розповідав, що його до глибини душі схвилювало слово "головник", почуте на одній з вулиць "сріблястого масиву" у Шевченківському районі міста Львова. Він забрів туди з простої цікавості після того, коли прочитав у пресі, що львівські архітектори дістали за проектування і забудову "Сріблястого масиву" Шевченківську премію.
Масив — кілька десятків невисоких затишних будинків, облицьованих срібно-сірою цеглою, припав письменникові до душі. Від нього віяло добротністю, спокоєм, будинки не були тільки раціональними сотами для людей, як це інколи вражає в житлових масивах, вони на-правду прикрашали собою і цю околицю Львова, і всю землю. Так здавалося Романові Івановичу.
І раптом він почув, як із недалекого балкона на другому поверсі молода вродлива жінка крикнула своєму синові, що їздив по асфальтовій доріжці на велосипедику:
— Дивися-но мені, далеко від дому не заїжджай, бо тебе голов-ник візьме!
Хто? Хто?
Вона могла сказати "бандит", "розбійник", "збуй", "харциз", "фашист", "хуліган", "злодій" чи якось інакше, а вона, однак, сказала "го-ловник", сказала і зникла з балкона.
Звідки вона знала це прадавнє слово? Принесла його з бойківського чи гуцульського села? Але і там його давно не чути! Чи, може, слово жило тут, на околиці Львова, ще з тих часів, коли писалася "Правда Руська", яка, власне, і називала душогубів "головниками"? Древнє слово жило в цій жінці, вона сама про його давність не знала, аж ось випадково застерегла сина — слово з минувшини, враз оживши, викотилося на асфальтовану доріжку.
— Нічого нема простого в історії...
Ми щойно поховали Ірину Вільде.
Щойно замовкли промови і оркестр, щойно виросла свіжа могила з жовтої піщаної глини... могилу густо встелили вінками та квітами, і здавалося, із-за вінків, із-за горбика землі зараз визирне усміхнена Дарина Дмитрівна і скаже:
— А душно мені і тяжко лежати, хлопці.
З цвинтарних дерев облітало останнє листя; осінь густо притрусила золотистою ковдрою пристановище мертвих, мовби турбуючись про їх спокій, і живі, що розходилися з похорону поміж могилами і алеями Личаківського кладовища, піддавшись настроєві падолиста, жебоніли поміж собою притишено і сумливо.
Ми з Іваничуком, приголомшені смертю Ірини Вільде і вколисані сумним шерехом цвинтарного опалого листя, теж ішли до брами.
— А знаєш,— сказав тоді Роман Іванович,— ми живі, не вельми, з певної причини, розуміється, полюбляємо це місце... та й защо любити кладовище — воно нагадує нам про смерть. Я, однак, особисто вклоняюся мудрості кладовищ, тут мовби розставлені терези, які вимірюють протягом років, десятиліть і століть вартість людського життя. Коли я писав останній свій роман із львівського циклу "Вода з каменю", то часто ходив на кладовище. Ні, звичайно не за мінорним настроєм. Просто я блукав алеями личаківського горба, ущерть перенаселеного і скромними могилками трудового люду, і гробівцями родовитих львівських бюргерів, і розкішними усипальницями графів, єпископів, професорів. Більшість із тих імен, що викарбувані на мармурах і на гранітах, нічого до людей не промовляють... навіть не промовляють до мене, який, так би мовити, у романі "Вода з каменю" склав екзамен із львівського життя початку XIX століття. Більшість імен тих, які потрясали львівським світом сто—сто п'ятдесят років тому, поросли мохом забуття. Сильні світу цього не служили людям, добру, рідній землі... служили переважно цісареві, самі собі, і тому на їхніх могилах ні сльози, ні квіточки, ні спомину, ні зітхання. Ніхто не знає, навіщо вони жили і чи насправді жили?
Роман Іванович замовк. Пожадливо запалив цигарку і додав:
— У тому забутті вирок часу, який виміряє: а що ти, чоловіче, зробив єси для добра людського, для добра землі?
За життя, приміром, дуже мале коло людей оцінювало і розуміло просто-таки революційну діяльність Маркіяна Шашкевича, який підняв із пилу, із потопання погорджене і зневажене рідне слово і підніс його вгору. Виданий "Руською трійцею" альманах "Русалка Дністровая" розійшовся поміж людьми буквально лише в кількох десятках примірників, решта тиражу гнила в цензурних підвалах. Сам Маркіян помер у тяжких злиднях, сліпий і зболений. І всіма забутий.
Та тільки так здавалося, що забутий. Слово, "цвітка дрібная", хоч несміливо, але поступово і вперто пускало коріння, відновлювалося, виростало, множилося, росло.
Тепер же на могилі Маркіяновій ні взимку, ні восени, ні влітку — ніколи не в'януть квіти... якісь проліски, якісь безсмертники... якісь польові блавати.
Може, ці скромні квіти на Маркіяновій могилі збудили в мені образ того мужа, який на поклик Агасфера міг з повним правом сказати:
— Так, я у чорну годину подав страднику чистої води. Я подав. І він ожив...
У 1977 році у єреванському видавництві "Советекан грох" вийшла антологія українського оповідання і новели, присвячена Дням української літератури у Вірменській PCP. У книжці була також надрукована моя новела, власне, самостійний розділ із повісті "Турецький міст" під назвою "Жінка у чорному". У новелі йшлося про молоду вірменську художницю, яка замальовувала до свого блокнота руїни старовинного вірменського монастиря Сурбхач, що на околиці міста Старий Крим.
Не знаю, чи я зумів у новелі передати моє хвилювання від зустрічі з вірменськими старожитностями, чи спрацювала "тематика", близька вірменському читачеві, котрий, як звичайно, дуже чуйно й уважно ставиться до своєї історії, досить того, що я одержав із Вірменії з десяток листів читачів, які дякували "за правдиве слово" про їхній народ.
Серед нових моїх кореспондентів був Рафаел Володимирович Ангаладян — педагог на пенсії, який проживав у Єревані.