Був сумний і пригнічений, ув один день мовби постарілий. Я знав, що в нього тяжко хворий маленький онук Данилко — дідова втіха і надія, проте не сподівався, що хвороба буде прогресувати, і хлопчик перебував на грані життя і смерті.
— Мабуть, утрачу його,— сказав Роман Іванович безнадійно. Власне, не сказав, а тяжко схлипнув. Посіріле його обличчя виповнилося болем, ув очах зблиснули сльози. Признаюся по правді: Івдни-чукові сльози мене приголомшили. До тієї хвилини я знав його трохи сухуватим, часом різким, погордливим, інколи — їжакуватим; я чув, що багато молодих літераторів, яких, працюючи в редакції журналу "Жовтень" завідувачем відділу прози, він вивів у люди і благословив на літературну діяльність, побоювалися його відвертих, безкомпромісних суджень про їхню творчість. Декому здавалося, що в нього надто розвинуті егоїстичні почуття: ще хтось не завжди наділяв його лірикою і гумором; про нього говорили, що він "коломийський австріяк" — точний, педантичний, неусміхнений для чужих і незнайомих.
Людина по-справжньому пізнається у біді, тим більше пізнається письменник.
Людина стає сама собою у горі. Іваничук стояв тієї днини під липами по вулиці Маяковського без звичних своїх маскувальних одеж, за якими ховав і ховає від людей доброту і певну наївність свого характеру. Тяжка хвороба онука оголила його дощенту, він був мовби аж приречений і примирений з тим, що, здавалося йому, неодмінно мало статися.
Виявляється, треба було добувати якісь дефіцитні ліки; треба було скинути з себе люті чари безнадійності; треба було щось робити, волати на допомогу, кричати, вимагати, стукати в усі двері.
Не похвалюся, що я виявився добрим Чугайстром, таким собі карпатським ворожбитом, який одним помахом руки і одним словом зняв з Романа Івановича весь тягар і розпач, ні, я тільки порадив йому не миритися з лихом, а може, й вимагав, підштовхував, не давав змиритися з тим, що десь йому відмовили, десь по-канцелярському байдуже відповіли, що нібито про потрібні йому ліки ні слухом, ні духом не знають.
І Роман Іванович знову повернувся в облздороввідділ...
Здається, що цей випадок, про який оповідаю, не має прямого стосунку ні до історичної романістики, ні взагалі до літературної творчості, адже трапилася житейська річ: біда-то ходить не по вертепах, а по людях. А все ж недавно, коли Роман Іванович прийшов із своїм трирічним Данилком — жвавим, веселим гуцуликом — до редакції "Жовтня", коли я підхопив чорняве хлоп'ятко на руки і воно, ласкаве і прихильне, на мить, як ластів'ятко, притулилося до грудей, то в моїй пам'яті раптово вибухло, як граната, начинена шрапнеллю, Іваничукове схлипування на вулиці Маяковського; у схлипуванні він тоді сказав, що тяжко йому буде писати, якщо трапиться нещастя... тяжко бути письменником, якщо в тебе нема онуків.
Це було сказано дуже інтимно, особистісно, може, навіть суперечливо. Та коли вдумаєшся у сказане, коли зважиш тверезо, то письменнику направду треба думати про онуків, про покоління тих майбутніх читачів, які прийдуть опісля.
І коли сідаєш до столу й береш у руки перо, коли заглиблюєшся в епохи, що давно минули, то так важливо, чуєш, пам'ятати про онуків і правнуків, що прийдуть.
Один "історичний" письменник, якого читають, мабуть, не менше, ніж Романа Іваничука, і якого, щоправда, критика не вельми вихваляє, так був заплутав мандрівку свого героя у черговій своїй повісті від пункту "А" до пункту "Б", що її, мандрівку, можна порівняти з поїздкою зі Львова до Києва через... Краків. А все трапилося через те, що шановний письменник не мав ні часу, ні охоти виїхати, прокотитися по дорозі автобусом... по тій дорозі, яку його герой понад триста років тому подолав верхи на коні.
Тоді помилки не трапилось би.
Іваничук ніколи не "уявляє" собі приблизно топографії місцевості, на якій відбуваються події в його романах, він її мусить бачити воочію, посидіти на землі, відчути її тепло, підставити обличчя вітрові, поговорити з людьми.
Так, очевидно, роблять усі справжні художники. Павло Загребель-ний, наприклад, сідаючи за свій роман "Роксолана", попросив мене показати йому Рогатин, де народилася і виросла Настя Лісовська — майбутня Роксолана,— жадав набратися духу рогатинського, його сивого чару. Посередині роботи над романом Павло Архипович відчув конечну потребу поїхати до Стамбула, походити його старими вуличками, постояти біля мечеті-усипальниці Роксолани, надіючись, може, що віки закарбували в камені не тільки пам'ять про потурчену дівчину з Рогатина, а й також її плач, смертельну тугу за Україною.
Так само Іваничук.
Він обходив і об'їздив уздовж і впоперек цілий Крим; у Феодосії, у проклятій козаками Кафі, цілий день просидів на місці, де, за переказами, був невільницький ринок... сидів, проймався жаром розпеченого каміння, вбираючи в себе ритм сучасного, по-курортному веселого міста і думав про невольників з України, яких тут продавали на всі чотири сторони світу і сльози прокляття котрих упали, затвердли навічно десь тут, на цьому розпеченому південним сонцем камінні, на цій землі.
Адже не може бути, щоб сльози не залишили по собі сліду... все залишає по собі слід: і добро, і зло, і туга, і ненависть, і жаль, і куля, і перо...
А настала потреба, і Роман Іванович, який, між нами кажучи, забобонно остерігається авіації, сідає ж таки в літак (а що вдієш?) і летить до Ленінграда, а звідти вже морем — до оповитих таємницями, як туманами, Соловецьких островів.
Його там спитали:
— Чого тут шукаєте в монастирі? Вчорашнього дня? Екзотики? Він відповів:
— Істини. І ще хочу знати, як дихає північне море, як кигичуть чайки, як росте на дикому камені ліс. Я мушу обрости тисячами подробиць, які можу знайти тільки тут... тисячу знайти, а сотні лише використати. Тоді я походжаю собі по роману, як господар.
...Я пишу, ці рядки, а Роман Іванович щойно прилетів з Азербайджану — шукав там слідів відомого вітчизняного математика, одного із засновників Кирило-Мефодіївського братства Миколи Гулака, про якого збирається розповісти в новому романі "Четвертий вимір".
— І таки знайшов Гулакові сліди? — питаю його.
— Про сліди не питай. їх багато. Я відкрив для себе землю, що стала для Гулака другою Україною. Розумієш?
Як історичний романіст, Роман Іваничук зроста буквально посеред критичних пострілів, часом дуже дошкульних, болючих і несправедливих, а в багатьох випадках — і правильних. Та все ж у цьому зростанні йому найбільше запам'ятався випадок з таким собі Гомиком— відомим у тридцятих роках у рідному селі Романа Івановича — Трачі, та й на цілій Крломийщині "розбійника-опришка". Безперечно, і сам Гомик, і ще декілька "розбійників", які, бажаючи повторити вже в інших соціальних умовах подвиги славнозвісного опришка Олекси Довбуша, ставали на шлях романтичного "збійництва", сподіваючись таким чином домогтися поліпшення народної долі, заслуговують історичного та художнього дослідження.
Від них, очевидно, не можна відхрещуватися, але й не можна їх ідеалізувати.
І в кожному випадку їхнє життя, "походи" і "боротьбу" треба вивчати скрупульозно, уважно, підходити до них із історичної точки зору.
Колись Роман Іванович про цю вимогу забув.
Ще в дитинстві, наслухавшись розповідей про Гомика, про його "ходіння на панів", на власні очі побачивши його, Гомикове, ефектне самогубство на сільській сцені під час вистави про опришків ("Хіба вам, домарям, грати Довбуша та його хлопців!" — вигукнув Гомик, вихопившись із-за куліс на сцену.— Хіба ви вмієте жити, боротися і вмирати? Ось як умирають опришки!". По цих словах приклав собі револьвер до грудей, вистрелив у серце і впав мертвий на очах усієї читальні), Роман Іванович "живцем" увів цього псевдогероя в одну із своїх повістей, не шкодуючи для нього ні захоплення, ні співчуття.
І був за це покараний — ні, не критикою, а місцевими-таки, сільськими людьми, які знали, що Гомик насправді був далеким від розуміння потреб боротьби за національне та соціальне визволення.
Цієї ночі могло й не бути...
Потім, згадуючи літню, повну чару і таємничості ніч в Одеському іамку, Роман Іванович оповідав, що якраз тоді остаточно визрів у нього задум роману "Черлене вино", який, власне, став першою частиною історичної трилогії про львівське середньовіччя. Ідею написання твору подав один із його друзів, який "розумівся" на історії і зумів захопити письменника вже тим фактом, що в 1431 році Олесько стало центром повстання проти польських феодалів за відновлення галицько-волинської державності. На чолі руху став одеський староста Іван Пре-служич. До замку, що стояв на галицько-волинському порубіжжі, потяглися воїни з навкружних країв. На фортечних воротях знову, як ш часів останніх галицьких князів, замайоріли давні, обпалені в битвах стяги. І не дивно, що польський король Ягайло спорядив проти ворохобників величезний на той час загін королівських військ під командою мазовецького князя Казимира та старости Яна Мен-жика.
Майже два роки Преслужич не випускав із рук важкого меча, і майже два роки русичі відвойовували своє право на вільне життя. Аж поки не зайшло сонце на довгі століття.
Власне, Іваничука як письменника, як дослідника народних характерів цікавили, з одного боку, пориви озброєних мечами мужів, а з другого — він уже оглядався на невольницьку ніч, що спускалася над Галицькою та Волинською землею, і шукав у тій густій темряві порятунку для людей, світла книжок, розуму, мистецтва. Його уява воскрешала, викликала з небуття поруч із суворими воїнами також книжників, писців, ізографів, філософів, яким після того, коли на фортечній брамі був зламаний руський меч, належало боронити і далі вести свій народ у прийдешні віки.
Тієї першої ночі в Олеську Іваничук ще був фактично чистою таблицею, ще його не обтяжував тягар знань, почерпнутих з бібліотек, іще він не збагатився тисячами подробиць, які потрібні письменникові в його роботі; він ще не знав, як буде називатися майбутній твір, з чого буде починатися, але... але, розбуджений зустріччю із замком, в якому закінчували реставрацію і збирали матеріали давнього українського мистецтва, щоб згодом відкрити музей-заповідник, схвильований розмовами з директором Львівської картинної галереї Борисом Григоровичем Возницьким — фанатиком музейної справи, людиною, яка, власне, й підняла Олеський замок із румовища, Іваничук уже горів жадобою роботи.
Може, тому йому й не спалося у покої на третьому поверсі, що був заставлений канделябрами, іконами, портретами, зброєю? А може, не спалося через глуху тишу, що обступала його зусібіч, як щойно погасив лампу? А може, у ту ніч приходив до нього Іван Преслужич із своїми задругами Миськом Каленковичем, Олехном Черемоським, Сень-ком Смоленським, Демком Жидівським, Негом Старобродським та іншими сподвижниками, які, ставши колом посеред покою і опершись на пощерблені в січах мечі, скаржилися письменникові, що много було розлито кривавого вина посеред цих старих мурів.