Усміх прояснив гетьманове лице... прояснив для того, щоб я виміряв глибину його запалих очей. Я спробував зміряти... чоловічки зорили на мене здалека... з самісінького дна душі... з дна могили... але зорили кепкуючи... "Даремно, Якиме, козака розраюєш перед смертю. Костомасі підвладні всі на цьому світі, змах її коси не зупинить ні бог, ні навіть поет".— "Поети теж вмирають, гетьмане, але якраз поети, якщо вони значковані талантом... поети тирлують бойовисько, змагаючись зі смертю. І таки її долають, чуєш, гетьмане, долають... із правіків проносять імена мужів славних, дарувавши їм вічне безсмертя". Повідав на це Хмельницький: "Несуть, Якиме, імена, мені це відомо з книг мудрих, може, і моє ім'я люди згадають... Але нащо мені, Якиме, безсмертя по смерті, мені б тисячу літ безсмертя обміняти на десять весен земної юдолі. Я Україну з-під копит підняв і вивів на стежку, а до битого шляху ще далеко... ой далеко чумакові до моря. Хто її, рідну, доведе до битого шляху, де муж той, поспільством викоханий, потребою і часом призначений на чоло? Нині ж бо, сам видиш, Якиме, потреба є в ньому болюча і нагальна, а він... муж чоловий не йде... десь забарився... Полковники ж тим часом гризуться... кожному здається, що доріс до гетьманської булави, гейби булава — забава, а не труд-труденний. І моєму Юрасеві здається... Стережи 'го, Якиме, від спокуси булавної". Встережи...
Не встережеш дитяти від вогню, дівки від блуду, кози від шкоди, а гетьманського сина від булави... Коби лиш одна булава панувала на Вкраїні... а то у Варшаві ще одну викували, і в Москві викували... чим більше тлустих шматків на бенкеті, тим більше охочих їх укусити, а в Юрася теж зубки прорізалися.
Батьку мій Хмелю...
Батьку мій Хмелю, скарай мене на горло, присуди сконати на палі, прокляни тяжко і чорно до сьомого коліна... або прости... але давно не сповняю твоєї останньої волі, нема в мене ні моці, ні охоти, ні терпцю виповідати Юрасеві правду. Не один рік, мов той розкаяний грішник, поливав я суху герлигу, чекаючи, поки вона розбруниться зеленим листом... поливав, доки криницю не вичерпав... криницю вичерпав, зеленого листу не дочекався.
...Вони теж були листочками, тільки мовби морозцем ошпарені, відірваними од матерів... од бабусь... од батьків... од казок... од співанок колискових... Було їх багато... сотня... півтисячі... тисяча хлопчаків, нарабованих з половини України... замурзаних... заплаканих... розгублених... п'ятирічних-шестирічних козаків... У кожного козака сум в очицях розлився... вистачило б того суму усім людям на ціле життя. Той волав маму... а той уже ціпенів, не кликав... а той схлипував... а той рученята молитовно стулив, долоньку до долоньки, підвів голівку до неба, божої помочі визираючи. Того звали Тарасиком, того — Йван-ком, того — Петриком, а того... Данилком, Романком, Тимошем, Грицьком...
Навкруг хлоп'ячого табунця стриміли, як городжений тин, аскери... В аскера кам'яна твар... за аскерами, за витолоченим сільським майданом, краєм якого ладналися мажі з напнутими полотняними будами... повезуть на мажах хлопчаків у Туреччину... за полями зритими, за оселями сплюндрованими чорнів материнський зойк; зойк материнський скраплювався у хмари, хмари пливли понад мушкетами аскер-ськими, понад будами на возах...
Припустився дощ... А може, це ридали матері?
Я підставляв лице дощеві... краплі солоно пекли на губах... солопо і гірко... а якийсь хлопчак... штанці підкочені до колін... рушив по колу з піднятими рученятами... рученята, як крила у птаха, що не може злетіти... долоньки червоніють, мов ружині пелюстки... долоньки і роками змозоліють від яничарського ятагана. За ним погойдалися по колу інші, і ще інші, і ще... весь майдан тріпотів крильцями і приговорював, приговорював, чи, мо', по-дитячому молився, купаючись у маминих сльозах:
Іди, іди, дощику, Зварю тобі борщику...
Великий візир, перший дорадник князя Сарматського Ібрагім-ага, однорукий пес, сплюнув сердито: "А тихо-но, байстрюки!" А тихо...
Тихо... тихо... лише чалапкає дощ... лише зітхання... як у церкві тихо... як у полі скошеному.
На тому полі довбав копитами ріллю сивий кінь, сивий кінь дибився і ріс, у цяцькованому сідлі горбився князь Сарматський, з ласки Високої Порти князь Іхмеліскі. Бодай тебе, Хмельницький, перша куля не минула, бодай би тебе сльози материнські спопелили, бодай би твоя права ручка всохла, тая ручка, що розчерком пера засудила дітей православних, українських, на яничарську ганьбу... бодай би тебе жодне дитяче око не забуло... щоб проклинали, поки світа та сонця... щоб тобою, як мірчуком, міряли зло.
Ой, накажи, Юрасю, дітвору рубати в пень.
Ой, накажи кожного брати на приціл.
Бо тяжко вмерти, тяжко... але ще важче жити яничаром, потурна-ком у різницьких сейбанах. Ти однімаєш у них, Юрасю, більше, ніж життя, ти крадеш у них право називатися людьми.
Юрась ні пари з уст, його не можна ні розгнівати, ні урвати йому честі... Хіба урвеш те, чого нема... він тупо блимав глипаками... а Ібрагім-ага шептав князеві на вухо, жеби мені пельку заткав... і він затикав гугняво, що, мовляв, у хама бракує бодай крихти державного розуму, повинен я чимсь платити туркам-добродіям за поміч... Україна, хлопче, плодюча і на люд не збідніє. Коли постане обабіч Дніпра князівство Сарматське, тоді...
Тоді, сподіваєшся, княже Гедеоне, матері забудуть своїх синів, простять тобі своє сирітство? Та й пощо обабіч Дніпра якоїсь Сарматії, коли ми вже мали Велике Князівство Литовське і Корону польську теж мали. Чи задля Сарматії, задля того, щоб Україну розкраяли на паша-лики, підняв шаблю твій великий вітець?
Анітелень... .
Маска вертепна... ідол кам'яний... я на кам'яного ідола ніж вихопив... ніж відразу вибили, руки скрутили... сукали аскери мотуззя... Ібрагім-ага вибирав гілляку. А мажі з майдану вирушали: скрип... скрип...
Що означало вмерти супроти скрипу мажевого?
Скрип... скрип...
Ось як воно діялося, батьку мій Хмелю.
Твій виплодок, Хмелю, переступив якогось вечора поріг моєї комірчини, переступив, як через гору, тримаючись обіруч одвірка, трунок підкопгував йому ноги, очі зблискували безумством... "Що безумство... хто безумний? Но-но, Якиме, не пащекуй, зі м&ою жарти короткі... плесну в долоні — і покотиться голова... покотиться, як капуста. Ібрагім-ага давно на тебе гострить зуб, тоді на майдані до смерті тобі лишилася чисниця... а я мовив: "Лиши 'го, Ібрагіме. Якима приставив до мене сам батько Хмель, щоб розуму вчив. То вчи... вчи... Не хочеш? Хи-хи... Чи, може, Якимцю, тебе Січ підіслала, аби князеві Сарматському віку вкоротив? Вкороти, убий ня Якимцю-гунцвоте, перед тобою стою беззбройний... без кольчуги навіть. Убий... Ібрагім спить., аскери сторожові аж уранці труп помітять... Убий!.. Бо чого ж Добро-чином звешся... доброчинством і стане моя смерть. Ну, чого вагаєшся... ну, дивись-но, я на колінах... чоботи тобі лижу... благаю: вбий. Я сам спробував би в зашморг влізти або ятаганом собі у серце... але і цього не вмію... боюся. А тобі що: р-раз і..."
Я боявся, що бризне з нього чорна кров.
"Чорна кров... червона кров... яка різниця? Чи, 'мо, надію маєш, що суха герлига таки зазеленіє молодим листом? Якщо так, то поливай далі, повеліваю тобі я, князь Сарматський, поливай... і говори князеві правду у вічі, аби я вдосконалювався... аби потішався тією правдою. Бо єсть, Якиме, скоморох, якому належить мене потішати. Гадаєш, батько Хмель не про це думав, приставляючи хлопа до сина? Тому кажи: "Пане Юрасю, безрого турецька, все у князівстві Сарматському сплетене з облуди і лжи. І палата тронна не є палата, а лише облуплена хоромина немирівського підпанка... хоромина, обтикана для пишності бунчуками з хвостів спаршивілих кобилиць. Ібрагім-ага також ніякий не візир, а просто пес сторожовий, з Стамбула присланий; пес стереже, аби, не дай Біг, виплодок великого Хмеля припадком не обміняв турецькі шаровари на ляцькії штани чи на московитянські ногавиці". І ще кажи, Якиме: "Ти сам, скурвий сину, не є ані Хмельницький, ані Юрась, ані Гедеон, ані Звєнжик, ані князь Сарматський, ти лицедій у чужому вертепі на велелюдному торжищі". Лицедії завше набивають калиту на ярмарках... І я набиваю, бо прецінь торжище на Україні, бо ж ярмаркують людьми робучими, землями, річками, небом і сонцем... ярмаркують мосці-панове шляхтичі, діти магометові, гетьманчуки лівобережні та правобережні. Чому ж би мені на ярмарку не погуляти та не придбати штани з чужої гузиці, байдуже з чиєї, аби лишень на придачу до штанів дарували гетьманську булаву або княжий вінець. Хіба я дурніший од всяких сомків, тетерів, Дорошенків, виговських?"
Воронії коні іржуть...
Воронії коні іржуть, мати Сомківна, пані Хмельницька суботів-ська по нивці ходить, по нивці ходить, коноплі пильнує, од рвучкого вітру, од польового звіра, аби коноплі не покрутили, не потолочили,
пильнує і примовляє: "Ой рости, матірко, високою, в'яжися волоконцем міцним, волоконцем на ниточки..."
"...Юрась — Гедеон — Звєнжик — князь Сарматський підступає до мого стола, штоф з оковитою у правій руці, корчага срібна делько-че в лівій... корчага делькоче... оковита хлюпається на цапину Юрасеву борідку і на кармазиновий жупан ллється. "Ет, хай ллється, Якимцю, турки й так поскупилися на золоте шитво для жупана, скупці звала-шені, а цар московитянський, гляди, не пошкодував для Йвана Брюхо-вецького, якому теж забаглося потримати булаву, соболине хутро з власного плеча та ще й грамотою 'го ощасливив: "Висвячуємо тебе, Йване, в дворяни". П-пиймо, товариство!!!"
Що ж тут маю підливати, батьку мій Хмелю, адже видиш, що ґерлиґа спорохнявіла, не дочекався я з неї зеленого листочка... в зеленому листочку нуртує ясне сонце, живуть соки землі і дух вітряний... а в твоєму Юрасеві пліснявіє тлінь".— "Хай буде тлінь, Якимцю, піїте посполитий, усі ми тлінні, ти теж не тішся, що історія тя згадає. Історія записує на скрижалях імена можних і славних... І записує поруч з достойними імена здирців і перевертнів... отже, і мене не забуде... я, може, до цього прагну, заробляючи місце на скрижалях по-своєму... кожен заробляє безсмертя як уміє. Життя на цьому світі — миг, на тому — вічність...