Турецький міст

Роман Федорів

Сторінка 3 з 12

то їй байдуже, як називатися і кому продаватися. Його могли величати по-польськи Звєнжиком і міг називатися з ласки турецької князем Сарматським.

— Он як,— мовив Шершун.— Зате, панедзєю, він порозкошував.— Трохи спантеличений несподіваним зигзагом розмови, він, мовби граючись і водночас маскуючи хвилинну розгубленість, ударив по черепі чоботом.— Д-да, панедзєю, пожив собі на втіху.

— Кепське, як бачите, видалось у гетьманича життя, коли всякий... його прахом розкидається.

— А ви кусючі, панедзєю,— огризнувся Шершун, потемнів.— По-перше, костомаха ніякому гетьманичу не належить, це ми умовно так... А по-друге, він загинув і все.

Шершун не міг відірвати від черепа погляду і не міг затамувати страху, що небажано пробився в очах. Що це було? Ляк перед смертю чи мимовільне уявлення прийдешнього, подібного до сьогоднішнього надвечір'я, в яке, може статися, хтось теж влупить запиленим кирза-ком у його порожні очниці.

Зажмурився...

— Ет, байдуже, панедзєю,— сказав Шершун, стираючи долонею з обличчя, з очей хвилинне видиво.— Головне, аби тобі при житті ніяка холера не тицяла чоботом у морду. А по смерті... По смерті в усіх доля однакова.

— Помиляєтеся, Тимофію Петровичу, не однакова,— заперечив Доброчин.— Жив Юрась Хмельниченко і жили колись звичайні люди. Проте кістки малих, як тоді казали, людей ніхто не зважився б безчестити... навіть ви. Це, допустімо, були ті ж люди, які будували, наприклад, і Кам'янецьку фортецю, і оці мури, і оці башти, що сторожами стримлять навкруг Старого міста, і оці Турецькі бастіони... Будівничі й по смерті живуть у грізних стінах, їхні споруди свідчать: будівничі мали що і кого обороняти. Тому й думаємо про них із пошаною... а про X мельниченка згадуємо як про щось дуже нице. Різні у людей посмертні долі, різні...

— До речі, панедзєю, в моєму дитинстві трохи інакше дивилися на башти і бастіони,— Тимко Шершун повернув розмову в нову колію, щоб затолочити попередню.— Я пам'ятаю... власне, одна людина, як цвях у дошці, сидить у пам'яті... людину цю й дотепер маю за кровного ворога. Він теж шибко був грамотний, як на те пішло. Учитель-ствував, панедзєю, як ви,— пустив Доброчину кольку під ребро.— Так вот, телігент той ранками збирав на шкільному майдані пацанів, тобто нас, і давай травити про потребу вигоїти струпи минулого, які обсіли баштами наш рідний город. "Оскільки, товариші школярі,— казав,— ми закладаємо фундамент нового життя, то в тому новому ніякої трухлявини не потерпимо". Чомусь ненавидів учитель оці башти... Ви слухаєте мене чи спите? Чуєте, ненавидів,— тішився Шершун давньою ненавистю вчителевою і термосив за плече Доброчина, який невидющо дивився кудись вперед. До Турецьких бастіонів підступала вечорова мряка. У повітрі гостро пахло юхтою і смолою. Дух юхтовий випливав з-поза мурів бастіонів, можливо, зі старих казематів, в яких давно тримали зброю і порох, а тепер, певно, тримають чоботи.

— Звідки ви взяли, що сплю? — обернувся до Тимка Василь Юхимович.— Ваш спогад розтривожив і мій рій. Здається... я знав вашого вчителя. Мій знайомий теж при нагоді любив помітингувати.... і теж називав башти струп'ям на здоровому тілі. Його прізвище Середа, Леонід Середа.

— Він! — вигукнув Шершун.— Слово честі, він! Такий метушливий... присадкуватий товстун... голову брив.

— Ми були колеги за фахом...— Доброчин перегородив потік вигуків і уточнень.

— Колеги? — спіткнувся Шершун і насупився.— Попався б ваш колега мені під руку... нагадав би Шершун Середі... З його "благосло-віння" мені і повезло як утопленику.

"Тепер відомо, хто твій учитель, Шершуне... і я ні крапельки не дивуюся, що ти таки й...— думав Василь Юхимович.— Сам Середа писав в останньому листі, що на початку педагогічної практики начисто відкидав народні традиції, історію, старе мистецтво, культуру. Він мріяв виліпити з школяриків людей, вільних од всяких забобонів. Мав добрий намір. Лишень забув, що спершу треба виліпити патріотів отчої землі".

— Середа щиро помилявся...— боронив Доброчин давнього колегу. Він не допитувався в Шершуна, яке конкретне зло заподіяв йому Середа,— бо, певне, не виховання той має на увазі,— але більшого зла, ніж отаке виховання, вчитель учинити не міг. Втім, навіщо про це говорити? Адже у війну, коли люди мільйонами гинули за с в о є місто, за своє село, за могили своїх дідів, вони гинули за свою Вітчизну, бо якраз оті хутірці, міста і містечка, могили і молоді заводи й були святинею, яка зветься Україною. Середа це нарешті зрозумів і каявся у своїх помилках. Його листи, довгі і часті, приходили регулярно, щотижня, і щотижня він писав, що здибав на фронті колишніх учнів. "А таки здибав, Васильку, моє вчення, слава Богу, в них не прийнялося..." У когось, Леоніде, не прийнялося, а в когось і приросло. Ось у Шершуна, приміром. Ти пам'ятаєш такого? Чекай... чекай... може, в окопах Шершун був і інакшим.

— Ви воювали, Тимофію Петровичу?

Шершун аж здригнувся. Він теж у цю хвилю згадував війну, власне, перший місяць після війни, коли його...

— Ні,— буркнув глухо. Сидів чомусь гнівний, колючий.— Вам, панедзєю, не повилазило видите, яка в мене правиця.— Він розчепірив праву руку, на якій бракувало великого і вказівного пальців.— Не мав я чим стріляти, панедзєю. Ще в дитинстві відчикрижило січкарнею.

— Перепрошую,— почервонів, знітився Доброчин.— Не зауважив... Однак у війну ви щось таки робили?

— До рейху поманджав, і то — добровільно,— цвіркнув крізь зуби Тимко.— Хіба всі вродилися героями, борцями? Я хотів якось жити... мусив чимось напихати черево і прикрити лахмітиною голе тіло. У бау-ера годував свиней.— Слова капали з-під вусів, як викрайці заліза з-під ножиць бляхаря. Доторкнешся — поранишся до крові.

— Чого б то я злився, Тимофію Петровичу,— дорікнув йому Доброчин.— Хто винен, що ви пасли у бауера свиней? Моя цікавість принагідна... Я здибую таку людину вперше, ось і міркую, що б ви робили у війну, коли б не були калікою?

Вечоріло. В обличчя дихав вологий легіт. Смотрич парував білим димом. Білий його дим на схилах Польських фільварків і тут, на околиці Старого міста, сірів, мовби тутешні господині домішували до нього сажі. Старий Доброчин, мерзлякувато скоцюрбившись, думав, що пора прощатися з Шершуном, бо й так забарився, а додому топати далеко. І ще подумав, що треба забрати череп і закопати, бо кому б він не належав, хай навіть справді Юрасеві Хмельниченку, а прах людський таки належить віддати землі. Належить віддати... хоч і мовлять, що земля не приймає кісток зрадників.

Про одне Доброчин думав, а про Шершунову ненависть до Середи спитав.

— За що 'го маю, панедзєю, любити? — Шершун тримав відповідь напоготові.— Не батько він мені, не брат і не сват. Добра від нього не зазнав ні півложки, а зло донедавна відхаркував. Правда, я сам викликав вовка з лісу. Хочете знати, як це сталося? Прошу дуже... Ваш колега вдавав із себе героя... заповзятого рубаку, якому й море по коліна. Ми на нього молилися... хотіли бути подібними до нього в усьому. Цілий клас кубанки носив з червоними денцями, я матір вимучив, поки галіфе не пошила, батькові вуха проджмелив своїм кумиром. Ну...

старий якось не втримався і при нагоді оповів, що служив з Середою в одному ескадроні, що Середу якогось там разу ледь не розстріляли за боягузтво. Уявляєте, панедзєю, моє розчарування? Куди тобі, ідол скотився з трону...

Інший, може, промовчав би, а я з того розпачу виплескав усе Середі. Голова капустяна... Відтоді ми з батьком ворога придбали. Батькові що, взяв та й помер... рани відкрились... а мені ваш колега таку характеристику намалював, що й на той світ з нею не прийняли б: куркульський вишкребок, синок петлюрівського перебіжчика, чорнитель чесних людей... Самі розумієте, як мені велося з такими ярликами. Тоді... Та й зразу після війни відригнулося... Я шість років пас білих ведмедів тільки за те, що на мене впала тінь, ніби я видав гестапо підпільну організацію бауерських батраків. А я ні слухом ні духом не відав про неї... свиней годував... але покарали за її провал мене, бо згадалася характеристика Середи. То яка може бути любов, панедзєю, я б йому зараз в очі плюнув.

— Не плюйте,— круто, по-молодечому повернувся до Шершуна Доброчин.— Середи нема, Середа загинув наприкінці війни... загинув як герой.

— Загинув? — не приховував несподіваної радості Шершун.— Туди йому й дорога. Лише не вірю, щоб він загинув як герой. У війну про всіх так писали.

— Помовчіть, Шершуне! — простогнав старий учитель.— Що ви знаєте про війну... про страшне горнило, яке випалювало в людині все дріб'язкове, наносне, випадкове, залишаючи найголовніше, глибоке, людське, яке і глину обертало в камінь. Так сталося і з Середою.

Стогін Доброчинів, його слова, що, здавалося, кров'ю обкипіли, Шершуна не вразили. Він своєю радістю був напоєний і боронив її по-своєму, по-шершунівськи цинічно.

— Глина... камінь, сеє-теє, панедзєю. Красні слова. На війні панував наказ: "Вперьод!.." А колегу свого вбираєте у чисту сорочку. Відомо... дружки...

— Середа ніколи не був моїм другом, Тимофію Петровичу. Навпаки... Але правда є правда, вона вище особистих порахунків... вона навіть вище того... що з ласки Середи я теж натерпівся...

— Та ну,— остовпів Шершун.— І ви після цього...

"І я після цього бороню честь загиблого Середи? Це його дивує, га? Така, як бач, метаморфоза... Середа справді колись доносив, що Василь Доброчин на уроках історії водить дітей до старих башт... заражає учнів бацилою старого романтизму, вчить їх зітхати за минулим. Середа помилявся, ніякої бацили я не мав тоді на увазі, я водив дітей до предківських башт з однією метою: хай вчаться слухати подих історії, хай відчувають себе прямими нащадками тих, які будували оці мури, будували і захищали землю від ворога. Я був твердо переконаний, що роблю корисну справу..."

Однак не поділився ц и м з Шершуном. Це належало тільки йому.

— Чого ж ви замовкли, Василю Юхимовичу? — іронізував Шершун.— Боїтеся рани ятрити?

— Ні, Тимофію Петровичу,— Доброчин підняв з бур'яну череп, холодна кістка обпекла пальці і душу "Земля кісток зрадників не приймає, хай навіть це будуть кістки сина Богдана Хмельницького".— Боюсь, ви мене не зрозумієте...

1 2 3 4 5 6 7