Були...
— Смішно...— розводив я руками. Більше не мав що сказати.
— Тобі, голубе, смішно, а мене деколи від страху аж тіпає. Трапляється це місячної ночі... У місячні ночі з гір стікають потоки
срібла, пливуть місячні ручаї до моря, і море теж світиться розтопленим сріблом. Видовище... У такі ночі, чуєш, мені здається, що я живу отут тисячі літ... тисячі. І все тут бачу інакше, усе: дерево, зело під ногою, дороги, людей. Лише гори з їх ручаями срібла зосталися неру-шеними, прадавніми. І ще море...
Коли розповідала про це, то обличчя її зблідло, а голі руки посиро-тилися. Бабу, видно, таки справді лякала думка про її вічність.
— До лікаря б вам удатися,— порадив я несміливо.— Роки ж...
— Та роки... сімдесятка минула,— відповіла вона.— В тому-то й лихо, голубе, що лише сімдесятка, а я пам'ятаю... невиразно пам'ятаю, мовби це колись снилося і не снилося...— Вона замовкла, встромивши примружені очі в стіну. І здавалося, що стіна розступилася, зникла, перед старою простелилися виднокола, одній їй приступні і нею лише знані. Усі, хто чув цю бесіду в кухні, в моторошній тиші стежили за бабиним лицем. Навіть Золота Тріска сиділа каменем на валізі. Бабине обличчя мінилося щохвилинно: зморшки то розгладжувалися в усміху, то глибшали і чорніли в сумі.
Наша мовчанка бабу розбудила.
— То я й кажу, голубе, що отут... недалечко від моєї садиби, лежить рівне пустище... рівне-рівне як стіл... На тому столі ніхто не сіє і не плекає винограду... Будяки там розрослися,— повела баба Явдоха розповідь новим руслом.— Пустище татари тутешні назвали Тепсенем, по-нашому — Сковорідка. На тому місці город стояв... великий город... багатий. Давно це діялося, тепер з нього лише черепки зосталися. Ніхто й імені не знає... Я теж не знаю... зате чомусь мені видається, що пам'ятаю, як на цьому полі чужі люди... сторонські, не з нашого роду, закопали перший камінь. Мені тоді, виходить, уже було тисяча літ, а може, й дві тисячі. Бо наш рід, голубе, з ночі...
Я слухав її, і мене чомусь брав страх. Хто ж би при своєму розумі плів такі теревені?!
— Ет, таке мовите, Явдохо Іванівно,— сказав я старій.— Це у вас оживають легенди, перекази, просто розмови, можливо, ви наслухалися їх ще в дитинстві. Бо не можна, направду, виводити свій рід від прадавніх кіммерійців.
— Хіба я говорю, що походимо від якихось там кім... кінерійців? — огнівалася баба Явдоха.— Я кажу, що йдемо ми з тисячоліть... разом з цією рибою,— стояла вона вперто на своєму.— А легенди всякі... казки... оповідні — то твоя правда. Живуть вони в мені, але живуть окро-мішно від ц ь о г о...— Вона взяла з моєї долоні ланцюг з керамічним денцем, погладила його і несподівано спитала: — Ти не віриш-таки? Гадаєш, старій Явдосі потемніло в голові й вона меле казна-що? Але поясни мені тоді, що ц е, цей знак риби, га? Звідки він у нашому роді?
Вона стриміла передо мною висока, насуплена й очікуюча. її кряжиста постать, дублене на вітрах подовгасте обличчя з різкими рисами, її очі, великі й темні, як достиглі сливи, її кулачкуваті червоні руки — усе те дихало дивовижною, як на її вік, силою. Ненароком зиркнувши бабі у вічі, я аж затерп, аж дух мені перехопило, бо помітив у її чоловічках невисловлену, заглиблену печаль і якусь затаєну мудрість. По спині забігали мурахи. Мені видалося, що стою над криницею, люстерко якої поблимує так глибоко, що його не можна виміряти ніякими метрами. І тут я мимоволі починав вірити, що баба Явдоха живе зі своїм родом на оцьому коктебельському горбі ціле тисячоліття.
— Дивне все це,— спромігся я сказати бабі.— Дивне і незрозуміле.
— Ще яке дивне, голубе,— зітхнула стара. І мовби повернулася у свою старість, бо постать її враз поникла і згорбатіла. Вона повісила оберегу на цвях, показала на кімнату,— розташовуйтеся, мовляв,— і вишкандибала надвір. "Пірати" з Сердалікової затоки привезли тим часом тачкою жовтої глини з недалекого, мабуть, глинища. Баба Явдоха присіла перед повіткою на камінь і заходилася готувати заміс. Мені було видно, як її пальці намацували в глині камінці, як вона між долонями, мов колосся перед жнивами, розтирала кожну грудку. Капловухий пірат Іванко Чорний по дорозі сюди повідав, що баба Явдоха замолоду глеки не випікала, бо ходила в радгосп на роботу. Аж коли дали пенсію і дні її нараз побільшали, вона пригадала, що на горищі лежить гончарний круг її матері, яка зрідка виточувала на цьому горнці миски для власного вжитку. Грошей, коли сказати чесно, багато не потребувала: пенсію приносять їй добру, виноградарську, на дітей не витрачається, бо не має їх і не мала ніколи. її чоловік, молодий і красивий, не повернувся з громадянської війни, а іншого не полюбила. Гончарство було для неї тільки забавкою.
Чорний Іванко був у курсі всіх бабиних клопотів. Про знак риби на глиняному черепку ми з бабою цієї днини більше не згадували. Однак він мучив мене і на пляжі, і в гамірливій їдальні, і навіть як прогулювався узбережжям попід навислим Кара-Дагом. Тепер я мав доволі часу подумати над таїною глиняної обереги. Була то звичайна знахідка, яка поступово ставала родинною реліквією? Але що ж тоді означають химерні бабині бесіди? Звичайнісінька казка? Ну добре, але пощо бабі Явдосі її вигадувати? А коли взяти й повірити в неї? І чому б, зрештою, не повірити,— генетика он що каже. Хіба містичним або фантастичним буде припущення, що, приміром, гени пам'яті передалися у спадок цій старій жінці від минулих поколінь? Як мало ми ще знаємо себе.
У задумі я й не помітив, що стежка добігла до Жаб'ячої затоки. Море тут зеленіло тихе і прозоре, не те що біля коктебельського пляжу. Тільки вряди-годи його спина здригалась, і тоді з глибин вигулькувала біла хвилька і мчал ас я навкоси через усю затоку. Коло берега пустунка вдарялась об рінь і ставала білим шумовинням. Баба Яв-доха, може, сказала б, що все на цьому світі обертається в шумовиння. Часові непідвладні тільки море і гори, бо вони лишилися незмінними, такі, як перед тисячоліттям, коли бабин рід лише спинався на ноги. І ще прагне вічності випалена в гончарному горні глина, отой черепок із знаком риби.
Так сказала б баба Явдоха...
Надвечір'ям баба Явдоха віщувала:
— Уночі дощ буде.
— Звідки, бабцю, знаєте? — прискіпувалася до неї Золота Тріска.
— Он ту головату гору бачиш? — показала стара на вершини Кара-Дага.— Святою цю гору називають, бо ніби на ній якогось татарського святого поховано. Так ось... Свята гора хмари родить, дощ...— І почала вносити до повітки висушені за день морські дрова.
Вночі справді пустився дощ. Громи лускали поблизу лунко і страшно, немов розколювались на друзки кам'яні велети Кара-Дага. Крізь шпаринки зачинених віконниць у кімнату залітали пера блискавиць.
А вранці, мовби й не було громової ночі: знову сміялося сонце, знову море дихало вологим літеплом, а біля моря на чорному паску ріні, де краялася границя між водою та суходолом, баба Явдоха збирала до свого кошика виплеснуті хвилею тріски. Я теж лаштувався іти до моря, коли це Оксанка покликала мене в бабин садок.
Дівчинка стояла біля кам'яної загорожі. Рот мала напханий зеленими сливами — аж сльози капали з очей. Вона, одначе, на сльози не зважала, тицяла пальчиком у рівчак, вижолоблений у глині нічною зливою, і пританцьовувала:
— Ara-ага, я щось знайшла!
У рівчаку лежала бронзова сокирка, а поруч неї — купка чорних черепків. Я підняв один уламок, оглянув. Було це денце горщика, на тильному його боці виднівся вже знайомий мені знак риби. Я мало не скрикнув з подиву, мимохіть розшукав на морському березі постать Явдохи і подумав, що є на світі ще одна сила, непідвладна часові. Ім'я тій силі — людина.
Вечір у Коктебелі — добрий ткач. Він спершу розсотує нитки сірі, на горах зачерлені призахідними сонячними променями, а вже згодом сіру основу переплітає синьою і чорною пряжею. Вечорова паволока тчеться легкою і прозорою. У цій прозорості дихається вільно, глибоко, очі звикають до темряви поступово; коли споглядаєш селище з вишини подвір'я баби Явдохи, то ще довго впізнаєш і прямі вулиці, і покручені між ними завулочки та стежки, 'будинки і повітки, що червоніють у садах череп'яними дахами, і навіть брезентів, якими запопадливі "дикі" курортники понакривали свої "волги" та "москвичі". Оці куполи, білі від сонця, схожі на погашені парашути, вперто не скоряються ткачеві, якому ніяк не вдається заснувати їх своїми барвами, але минає півгодини, і вони таки здаються: усе навколо поринає в густу чорну темряву. Мерехтливі електричні вогні — де разками, а де розсипаними купами — скидаються серед моря пітьми на засвічені бакени.
Сьогоднішнього вечора я не сподівався гостей, та й не маю ще в Коктебелі знайомих, окрім хіба двох "піратів" з Сердалікової затоки, але хлопці, набігавшись за день, сплять, певно, мов після маківки.
Сплять?..
Чорні "пірати" негадано вигулькнули з пітьми на освітлений п'ятачок перед бабиною альтанкою, де ми вечеряли. Баба Явдоха була вже розтулила рота, щоб лайнути вечорових приходьків, коли це з-поза їхніх спин видріботів чоловічок у пенсне, білому кітелі та в білих парусинових черевиках. Був він од сили на голову вищий від своїх провідників, лисий, у руках теребив солом'яного бриля. Руда борідка, навколо уст біла, немовби чоловічок щойно перехилив гладущик сметани і забув витертися, випиналася гострим клинцем уперед і надавала йому вигляду старомодного архіваріуса. Втім, він міг бути професором або й академіком...
Поки гість вітався з бабою Явдохою, Чорний Іванко шепнув мені на вухо, що це Теофан Петрович Яричевський, людина добра і тямуща, "майже історик", бо всі вчені, наїжджаючи розкопувати місто на Тепсені, радяться з ним і зважають на його думку. Зачувши про Ок-санину знахідку в бабиному садку, він забажав оце її оглянути.
Баба Явдоха припрошувала гостя до столу. Він раз по раз вклонявся їй, тиснучи капелюх до грудей, Г вперто відмовлявся:
— Спасибі вам, Явдохо Іванівно, я теє... вже повечеряв.— Голос мав тонкий.— Тут ось... хлопці кажуть: ваші квартиранти на старожитності натрапили... І я того... хотів би... ви знаєте, що я...
Баба Явдоха зовсім не брала його відмови до уваги:
— Все знаю, Теофане Петровичу.— Широкою долонею поцупила гостя за плечі і майже силоміць посадила до столу.— Вечеря ваша, Теофане Петровичу, звісно яка: пенсіонерська, тобто парубоцька, бо нікому вам зварити.