Лицар Зігварт з Геленталю, Анклітценів друг і союзник, перегородив капеланові дорогу.
— Куди ж? Куди? — питав він, витираючи собі пітне обличчя. Зігвартові завше було дуже парко.
— Покинь! Покинь мого "Пілата",— озвався жартом Анклітцен в оборону капелана, що, ніяково посміхаючись, м'яв, немов умивав, руки. — Він же при всяких обставинах вміє тільки "вмивати руки". Нехай біжить... туди його головою! — й повернувся до сина:
— Годі вже тобі сидіти, мов сич у дуплі. Хіба ж на те дав тобі Господь життя молоде, щоб заглиблюватись у старі книги аж до смерті, туди його головою?! Як не чиниш добра, принаймні можеш грішити...
— Істинно! — згодився Зігварт.
— А що твоя пиха не дозволила тобі знизитись додолу, до нас,— то ми вже самі піднеслись до тебе, нагору... туди його головою!
— Ergo bibamus! — закінчив Зігварт і витер чоло. — Хіба не однаково, де пити? Аби було що! Амінь.
Старий господар вгруз у фотель перед Константиновим столом. Поважні гості посідали, на чому могли. Решта стояла.
Анклітцен був на свій вік дуже міцний і кремезний, як дуб з його безмежних лісів. Тільки колишня рана у в'язи, яку дістав на турнірі, не дозволяла йому підносити вгору голову. Тому голова, примусово схилена додолу, та зв'язаний з тим погляд з-під брів, робили старого лицаря подібним до пораненого вовка.
Він поклав лікті на стіл, але купа синових книжок та записів перешкодила руці, й лицар змахнув книжки на підлогу, як пилюку. Константин зробив рух вперед — і це, напевно, вже викликало б сварку, коли б іскри його гнівного погляду не впали в сталеві, фасцинуючі блазневі очі, котрі й прив'язали юнака до його місця. Він закусив губу й лишився нерухомий.
Анклітцен знизав плечима й оглянув присутніх.
— От так синаш! Що б йому батько не говорив, воно ж мовчить тобі, мов зарізане! Порадь хоч ти, блазне, як його вмовляти?
— Навіщо шукаєш поради у блазня, коли ж на цей випадок існує рада філософа Пітагора? —сказав Лекерле.
— Яка?
— "Коли не маєш сказати чогось ліпшого за мовчання, то ліпше мовчи".
Гості посміхнулись, а Зігварт голосно зареготав:
— Дивись: твій Лекерле й філософа пошиває в блазні!
Анклітцен теж відчув легкий блазнів глум над собою, а тому презирливо відказав:
— Філософ чи блазень — одна їм ціна...
— А звісно — перепинив його Лекерле,— обидва ж існують лише для розваги шляхетного панства.
Анклітцен усміхнувся й моргнув пажеві.
На Константиновім столі посеред його вчених приладів заблищали келихи й заграло вино. Зігварт простяг важкий срібний кухоль Константинов!:
— In vino veritas!
Рудий, веснянкуватий Зігварт радо вихвалявся своїм "гуманізмом", хоч і вмів лише три, конечні для кожної "вихованої людини" речі: по-мистацьки їздити верхи, бездоганно розрізувати печеню й гарними великими літерами підписувати своє наймення. Латині ж знав, як влучно висловився колись Лекерле, рівно на "лепту вдовиці", а може, ще й мусив би здати решти.
— In vino veritas, юначе! — повторив Зігварт, все ще тримаючи в руці кухоль. — Безперечно, той, хто сказав це вперше, мав велику рацію й велику практику. Бо враз до таких мудрих речей не додумаєшся.
Константин не прийняв простягненого вина й не відповів. Тому Зігварт перехилив кухоль сам, пробурмотівши незв'язно про "пекельну Анклітценову гордість".
І цей кінець сцени заспокоїв знову старого лицаря:
— Так! Лицар, справжній лицар мусить бути гордим, туди його головою! Бо ж я завжди говорю, що в світі існують: пан Бог, святіший отець наш папа і потім — стан лицарський. Потім — нічого. Далі — лицарів кінь, а потім — вже знов-таки рішуче нічого, туди його головою!
Регіт і підхлібні оплески та вигуки вкрили розмову, раптом змінюючи настрій кімнати для праці в якусь корчму. Константинові стало гидко до нудоти, до фізичного болю. Тремтів. Ніздрі розширились, як у загнаного коня, а перед очима хитались червоні кола. До нього підступив сусід, Зігвартів син, трохи старший за Константина, й щось йому розповідав. Але юнак не чув нічого. Лише з огидою дивився на батька, котрий, розвалившись в фотелі, в сотий раз переказував їм пригоду про те, як пограбував переодягнених ченцями купців, що везли нібито до Рима дорогоцінні золоті вироби. Дивився, як сміється його батько, гикаючи й трусячи переливчастими фалдами шовкового зодягу на випнутому череві.
— ...і я взяв під свою охорону ті дорогоцінні дари, пообіцявши, що збережу їх у себе, аж поки святіший отець не пришле по них до мене. Хочете подивитись у замковій каплиці, коли хто не бачив?
Товариші й союзники Анклітценові від задоволення стукали келихами об стіл, сміялись і сипали дотепами.
— Ех! Весело жити на світі! — промовив знову господар. — А ти, сину,— звернувся він ще до Константина, що відсунувся до вікна й мовчки слухав оповідання юнаків, — а ти от так марнуєш життя. Йди-но сюди, туди його головою! Скажи: що тобі дати, щоб ти розвеселився? Соколів нових? Коня? Таж можеш користати зі всіх! Чи ти хочеш медіоланську зброю?
Серед гостей, дарма що п'яних, перебігло шепотіння захоплення: медіоланська-бо зброя оцінювалась дослівно на вагу золота. Але Константин не підводив очей і вперто мовчав.
Погляд Анклітцена сковзнув по усміхнених обличчях "забавних дівчат". Лицар поманив одну, луснувши пальцями, як на пса.
— Ось що найліпше помагає обтрушувати з себе порох старих фоліантів. Й розумніші за тебе — й ті перед цим кодлом здавались. Для себе її беріг, ну, та вже... туди його...— й він штовхнув до Константина прекрасне дівчатко. Чи штовхан був засильний, чи дівча навмисне піддалось йому, але ж воно так і впало на юнака.
Це був кульмінаційний пункт Константинової терпеливості. Тут він забув на рецепт Лекерле й перестав "панувати над чужою" і своєю волею.
— Геть звідси! — зойкнув він високим, майже жіночим фальцетом і штовхнув дівчину, яка полетіла між гостей. — Геть звідси! — повторив напнутим до найвищої сили голосом, звертаючись до батька. — Геть із сороміцькими вашими подарунками, і з кухонною латинню. Розбишаки ви з великих шляхів. Ганьба лицарського стану, вовки й вовчиці. Геть в цій хвилі!
І, вхопивши велику реторту з отруйно-зеленою рідиною, Константин щосили жбурнув її в батька. Однак рух був занадто прудкий і непевний — реторта перелетіла над батьковою головою й розлетілась в дрібні скалочки на рамі материного портрета. Бризки скла й купервасу посипались на присутніх. Крики, жіноче вищання, брязкіт переверненого посуду злилися в шалений гармидер. Але ж загальна метушня й переляк надзвичайно збільшилися ще й тим, що портрет, в який влучила реторта, раптом зник: немовби провалився в підлогу чи неначе його здмухнув вітер. На місці Копстантинової матері тепер у повний зріст стояв чернець. Спокійний, з довгою, золотистою бородою, що, мов мед. спливала з гарного, трохи більш як годилося ченцеві, випещеного обличчя, на якому сяяли прозорі блакитні очі. Чернець спирався на згорнений сувій і ніби чекав, поки все заспокоїться. Образ був надзвичайно майстерний і для багатьох присутніх не було сумніву, що в амбразурі стіни стояв живий чоловік, котрий ось-ось, має озватись. І тому на мить все в хаті завмерло в повній тиші, яку раптом прорвав істеричний, божевільно-жахливий зойк Абеля:
— Диявол! Диявол! Тікайте!..
Жінки з верещанням кинулись врозтіч. Когось з старших гостей перевернули на калюжі вина й він стогнав, можливо, з вивихненою ногою. Всі душили один одного біля дверей. Дехто хрестився, дехто голосно плакав. А вікном нісся в покій, мов півневий крик, короткий, уривчастий зойк кретина.
Перший отямився старий Анклітцен. Труснувши головою, він відогнав від себе містичний сполох, що охопив також і його. Бо, крім несподіванки, враз згадав і родинну легенду, котра повідала, що хто з Анклітценового роду несподівано вглядить цього "ченця-вартівника", той мусить померти в найближчому часі. Бо ж чернець вартує, щоб вчасно вписати належне наймення до свого сувою — memento.
Востаннє це сталось перед смертю Константинової матері, й тоді ж лицар звелів викинути портрет із замку. Він не знав, що син випадково натрапив на нього в порожній вежі, де колись була стара катівня, й хитро вигаданим механізмом прикріпив той портрет в спільну з материною картиною раму. Часто, коли бував сам, юнак відтуляв портрет ченця й закохано дивився на нього. Хоч як бував би тоді роздратований чи сумний,— враз в тих прозорих очах знаходив спокій і рівновагу.
Хто саме був цей "вартівник", коли і як потрапив у "замок на Шпичаку" — Константин ні в кого не міг докладно розпитатися і тому постать ченця була для нього ще більше повною містичності.
Анклітцен струснувся ще раз і, вихопивши меч, обернувся до сина. Тепер його п'яну голову залило кров'ю роздратування, оп'яняючись гнівом, більш як вином. Константин не ворухнувся. Він не мав сумніву, що батько зараз уб'є його тут же, на місці. Але одночасно його підносило почуття тріумфу. Дух вже ніби відділився від тіла, а тому не було й страху. Блакитна безодня в очах Вартівника всмоктувала його в себе і він неначе плив у повітрі. На губах починав грати блаженний усміх.
Тим часом Зігварт, що вже також отямився, цілою вагою свого тіла повис на руці Анклітцена. Але розлючений союзник шалено пручався, струшував його й рвався на сина. Зненацька між батьком і сином виросла колоритна постать блазня.
— Не ображай, лицарю, шляхетного меча,— спокійно, ніби лише продовжуючи припинену розмову, проказав Лекерле. — На того, хто забуває про четверту заповідь, вистачить і блазня,— й він, не моргаючи, вдивлявся на налиті кров'ю очі свого господаря.
Старий замахнувся на блазня й міцно штовхнув його. Лекерле хитнувся, але не впав. Очі блиснули, мов лезо кинджала на сонці, одначе вмить стали знову спокійними й притягуючими.
— Геть, псе! — хрипів Анклітцен на адресу Лекерле, що заступав йому Константина.
Дехто з гостей, отямившись, повернули до хати й з переляком дивилися на боротьбу, що мала скінчитися, без сумніву, трагічно. Але Зігварт все ще тримав за руку господаря, напружуючи всі сили й мало що бачачи, бо рясний піт цілком заливав йому очі.
— Геть! — кричав разом блазневі й Зігвартові старий.— Геть!.. Вб'ю оте скажене щеня!
— Тому ж і тримаю тебе, що вб'єш! — відповідав засапаний Зігварт переконано.
— Ба, ні! — промовив Лекерле.