Згадав колишні турніри. Дарма що там, у світі, він ніколи не мав до них нахилу. Щоправда, був ще замолодий і не міг брати самостійної в них участі. Таж батько примушував бувати на всіх. І тепер згадав і ясно вчув, як захрустіли зломані списом людські кістки, й з огидою здригнувся.
"Яка в цьому різниця,— подумав,— між шляхетними лицарями й п'яними парубками з черні, що в неділю протикають один одного вилами?"
Ні, за тими "геройськими грами" він не шкодує.
Шлюбний віночок плете,
Усміхаючись, дівчина ніжна...
Чиїсь нахабні очі заглядають на нього. Лащиться яскраво одягнена жінка з віолою в руках. Нахилившись вперед, все ближче схиляється до нього й кокетливо перебігає білою ручкою струни. Але ж дивиться, як жебрачка...
— Прекрасний лицарю! Лише тут! Лише тута — найліпше вино від початку й до кінця Рейна,— закликає шинкар з порога свого мандрівного шинку, прикрашеного гірлянда ми свіжої хвої та підробленим з бляхи виноградним листям. Під тими гірляндами, при вході в шатро — також бляшаний, розмальований Бахус, прикріплений до бочки, мов прапор, на високій тичці...
Тут, поза "палісадами" огородженого для турніру майдану,— справжній ярмарок. Гамір і барви поглинають його — юнака Константина та замкового капелана, що є йому постійним супутником; щойно вони відділились від почесних трибун, призначених для "ліпших" глядачів, шляхти й дам.
— Купіть пав'ячих пер. На шолом! — підсовується під саме лице Константинові цілий букет зелено-золотих окатих лопаток, що хвилюються в руках мандрівного продавця.
— Пане ласкавий, шляхетний, молодий гарний та щасливий! Не лишіть без альмужни скаліченого,— держить Константина з другого боку за стремено старий жебрак-каліка. Над синьо-червоними його болячками, навмисне оголеними й виставленими на показ, кружляють зелені мухи.
А ось розгвинчена у всіх суглобах постать дурника Абеля. Углядівши Константина, він якось застерігаюче вимахує йому руками. Й раптом починає витанцьовувати, приспівуючи:
Сиди тихо на печі, на печі!
Не рипайся та мовчи! Та мовчи!
Ці Абелеві співи й танці завжди знаходять своїх глядачів. Тепер довкола нього чималий натовп. Таж звідкільсь вривається божевільна сарабанда. Людський ланцюг оточує Абеля, й оглушуючим криком вбивають Абелів спів жебрущі діти. Тисячами пустили по світі їх, безпритульних безбатченків, часті й довгі війни. В цілому світі нема куточка, щоб був би їм рідним. А тому вони — на всіх битих шляхах, на всіх базарах і ярмарках, вони — настирлива жеброта й хитрі напасники, перед якими безсильна й найбільша обачність купців та перекупок. На ярмарку зчиняється страшний галас... Та десь здалека озивається військова фанфара — й діти, мов горобці, пурхають на той і пук і зникають в натовпах, схованих збитою курявою.
Жонглери, танцюристи, хідці по линвах, ведмежатники та музики зібрали біля себе силу людей. Але ж чи не найбільший натовп стоїть довкола цілого табору циганок-ворожок. Перші кола, найближчі до табору, виглядають мов квітник: це дівчата, як метелики на вогонь, злетілись до чарівниць, що скажуть чи сказати мають їхню долю на все дальше, здебільшого смутне життя.
Константин з цікавістю перебіг поглядом по рожевих личках, заквітчаних, темних і злотистих косах, по різнобарвних одягах й спинив коня біля циганок. З ним вітаються. Між парубками хтось вигукує його наймення дружнім, повним симпатії голосом. Стара жінка додає до того вигуку побажання здоров'я й щастя "на тисячу літ". Підданці Константинового батька люблять "молодого пана", бо ж кожен в порівнянні з старим здається янголом. А Константин таки й справді ніколи не скривдив, навпаки — коли вдатись під його захист, ніколи не відмовить в заступництві.
Капелан нудиться. Він радніший би вже до своєї "келії" в замку, де зеленкуваті стекла круглих вікон, мов напівзажмурений мордатий капеланів кіт, спокійно й ласкаво дивляться на тиху обстанову покою. Одначе Константина кортить ще трохи повештатись між людьми, що мають таке "просте",— гадає він,— життя й такі нескладні радощі. Він торкає острогою коня й ще ближче підсувається до вінка з дівчат. Але вони перебільшено лякаються й з кокетливим сміхом та верещанням розсуваються перед конем. Біля нього твориться гурток — парубоцтво, кнехти, собакарі, "озброєні люди", джури. Всі з Анклітценового замку.
Циганка, витягнувши кощаві руки над шматком полотна, що прикриває шість перевернених догори мисочок, ледве тріпоче широкими руками, мов червоними крилами й приглушеним, таємним голосом промовляє:
Відчинені мені брами небесні,
Відчинені мені брами земні,
Відчинені мені брами сердечні...
Голос циганки стає все глибшим та більш натхненним. Глядачі нишкнуть, причаровані містерійними звуками й незрозумілими рухами червоних крил.
Відчинені мені брами душевні...
— Та бодай тобі ще й пекельні відчинилися навстіж! — вилітає з натовпу щире побажання хриплавого вояка, у якого вино вигнало з душі всякий містицизм.
Але циганка не чує ні дружнього побажання, ні голосного реготу, вона знає своє й швидко встановлює втрачений на хвильку настрій. Вже знову перелякані дівчатка, тиснучись одна до одної, все ближче підступають до чарівниці. Й, нарешті одна несміливо простягає руку, доторкаючись до мисочки. Циганка хрестить ту мисочку й підносить її: під нею сяє новенький шлюбний перстень.
— Ой щаслива ж ти, дівчино вродливая! — виблискуючи очима та білими зубами, солодко виспівує ворожка. — І рік не скінчиться, а вже будеш у намітці ходити...
Вже й інші дівчата сміливіше підступають до різних мисочок. Радощі, смуток, надія, переляк мішаються з веселим реготом і ущипливими жартами. Під шостою мисочкою лежить зв'язка ключів.
— Ой будеш, щаслива голубонько, господинею у духовного! — присуджує засоромленій дівчині циганка...
А біля другого шатра інша чарівниця, старезна, мов оброслий мохом пень, вусата бабизна, з сивими патлами, що повибивались з-під кольорової хустки, гоїть якогось пацієнта від давнього лишая. Обертає його то передом, то спиною й однотонно промовляє:
Лишай, лишай великий,
Згинь ти у пустині дикій.
Там, де жиди по шатрах сидять.
Де вони м’ясо в піст їдять;
Нехай вони й тебе, лишаю, із’їдять!
Зникни, щезни, згинь.
Зникни, щезни, згинь.
Тьфу-тьфу-тьфу!
Чарівниця плює на пацієнтову потворну руку, перевертаючи її долонею то вгору, то до землі.
— За тридев'ять день згине все без сліду, — говорить вона, приймаючи платню. — Коли збрешу, наплюй тоді циганці в очі!
— Плюнь, Міхелю, відразу їй межи очі! Навіщо будеш чекати аж цілий місяць?! — радить Міхелів кум.
Таж і ця чарівниця так само не зраджується скептичною реплікою. Вона пробує на жовтий зуб отриману монету: чи не олов'яна? — а її каламутні очі спиняються на молодому лицареві. Зненацька на неї сходить натхнення, вона простягає до Константина руки й напівспівом вичитує, як наговір:
— Ой чоловіче нещасливий! Ліпше було б тобі й не родитися, й не хреститися. Ліпше було б вмерти, не живши, слізьми очей не вмивши. Розілляєш ти крові море, собі людям на горе. Смерть-вогонь з пекельного ланцюга ти спустиш. З самим чортом — тьфу на нього, проклятого,— свою долю злучиш! І наймення твоє люди проклинатимуть на полях кривавих...
Константин, що спочатку слухав з усмішкою, відчув, нарешті, що йому стає моторошно від цього несподіваного, грізного пророцтва. Журливо-тривожно стислося серце й ніби холодок пробіг по спині.
Та довкола вибухнув регіт, що перервав пророчицю.
— Що ти плещеш, сліпа жабо? — гукали їй з натовпу.
— Коли й усі твої ворожбитства такі, то ти занадто відверто людей обкрадаєш, стара відьмо!
— Червоної смерті нема на неї, прокляту...
Всі довкола раптом споважніли, дехто й зблід. Інші скидали шапки й, повертаючись в напрямі костьольної вежі, побожно хрестились. Перехрестився й Константин. Згадка про чуму всіх наповнила тривогою: жарти замовкли, натовп розсувався.
— Міхелю, відбери в чортової куми гроші. Бачиш-бо: бреше, як пес,— спробував був хтось вернути заниклий настрій.
Інші ж поважно хитали головами:
— І наверзе ж от такого сука! Таж наш "молодий" навіть сарну вбити жалує.
— Має серце, як дівчина...
— І живе ж як чернець!
Але циганка зненацька пішла проти течії й мужньо поставилась перед цілим ярмарком:
— Що ви тямите? Я не знаю, хто це й відкіль він. Але ж долю його бачу... бачу! — стукнула в землю палицею.— Най запам'ятає, що казала! — й пірнула під брудний і обідраний килимок, що заступав полу її шатра.
Константинові давно вже кортіло смикнути коня й від'їхати геть, але якесь почуття амбіції, що, мовляв, він скапітулював перед брехливою циганкою, затримало його в натовпі. Та й, зрештою, що ж він є: сільська дівчина, що завмирає під циганчиними словами? Щоб показати, яка байдужа йому балаканина чарівниці, розв'язав кисет і шпурнув у натопи жменю дрібних монет.
Зчинився неймовірний гармидер, що погаснув у поросі.
Коли юнак з капеланом обминали останній комедіантський намет, нагнали сумний провід: на марах, покритих золотим шитим прапором, несли вбитого на турнірі лицаря. За ним вели бойового коня, далі йшли слуги, джури, пажі,— гурток вболіваючих цікавих. Йшли без шапок, розмовляли стиха.
Комедіант, що сурмив, закликаючи глядачів до свого театру, припинив музику й, затримавши якогось підлітка з походу, випитував, хто і як помер?
Константин вчув такі слова розмови.
— Чому ж ти не плачеш, хлопче? — немов іронічно питав комедіант.
І в тому запитанні була відповідь:
— Та що ж там плакати... за одним? Коли б так усіх...
І від цих фраз, котрі спочатку видавалися смішними й дотепними, чогось Константинову душу огорнув серпанок несмаку й погорди, яку відчував стихійно до юрби. Веселий день похмурнів, радість молодості, мов пилкою, заволочило нудьгою. Хотів був заговорити до капелана, так той, щоб не пропустити години призначених молитв, вже пустив поводи свого мула й, злегка коливаючись у сідлі, побожно вичитував з свого брев'яру...
Константин струснув головою й тяжко зітхнув. Без свідомості пробіг очима по стінах своєї лабораторії, ледве вловив вухом все ще екзальтований хорал солов’їв, й ніби знову пірнув у свою дрімоту-згадки. Неначе продовженням тієї білої дороги, що нею виїхав з ярмарку до замку, тікає в невідоме інший білий шлях.
На перехресті — три старі, дупласті липи.