Раптом вона розгнівалась і сміливо шарпнула за руку "закаптуреного".
— Не бреши, облудо стародавня! — гукнула голосно.
А смерть на те — нічого. Не образилась, лише затрималась і обернулась до них передом. Трохи навіть відкинула з чола каптур, показавши гострі риси білого обличчя, але не голого черепа. Було кощаве й стомлене.
— Тобто ж як це: "не бреши?" — запитала спокійно, трохи подумавши. — Адже ж я — єдина правда в світі! Бо ж я одна — дійсність, Починаючись з менту народження, я ж — властиво — є тим, що ви на землі звете життям, бо ж хто почав жити, той вже повільно вмирає....
Емерль уважно слухає і нітрохи не дивується тим словам. Але ж Колумба рішуче не погоджується. І, немов той магістр богословія, що вже кілька разів його чула Емерль на вчених диспутах у фрейбурзькій катедралі, —почала тій Смерті доводити
— Я знов кажу: брешеш! Бо щоб щось знищити, спочатку треба те "щось" створити. Чи ж ти можеш щось створити?
Смерть ображено стягла свої тонкі уста й скривилась в презирливу гримасу:
— Я не творю нічого. Я лише нищу. І сила мого нищення безмежна. Ніщо не може встояти перед нею. Все падає на самий звук моїх кроків. Все тоне в тіні моїх крил.
Вона простягла вперед руки — і тінь від широченних її рукавів укрила собою небо, землю й безодню безмежної імли. Стало цілком поночі.
— Гляньте довкола! — пролунав голос Смерті, як тріумфальна фанфара, як мідяна сурма, гостро й невмолимо.
Емерль помітила, що пітьма прояснюється й вона бачить безліч цвинтарів, руїн, грузів і незчислимі кількості людських та тваринячих трупів. На ті трупи падали все нові й нові, сотнями, тисячами. Стемнілі від вогкості будови, зарослі мохом, зсувались. Обсипались цимбури товстелезних мурів, блискучі мечі червоніли іржею й зникали, дерева трухлявіли й порохніли, в'янула й рудавіла трава та квіти. А над всім журливо плакав, скиглячи, як в бовдурі в завірюху, сумний вітер.
— Це все — моє діло. Моя перемога! — хвалилась Смерть. — А ти смієш казати "брешеш"?!
В глибоко запалих очах, що виглядали з-під каптура, палахкотіли тьмяні вогники, фіалкові, холодні барви, й вгасали в смужці диму.
Та Колумба схрестила на грудях руки й запитала знову ще з більшим викликом:
— І чи довго ще дуритимеш ти нас, безсоромна облудо?! Чи ж ти маєш силу знищити віру чи славу? Осягнення людського духа? Невмирущу поезію? Красу речей і почувань? Чи знищити те, що кров'ю, стражданням і смертю здобули борці? Чи вчиниш так, щоб нове життя не поставало на руїнах, розвіяних порохом? Брехня — всі твої слова, бо ніщо і ніколи не вмирає в природі. Бо по кожній смерті настає нове життя, з кожного Вчора приходить Завтра, для котрого і Вчора — так само живе, а не мертве. Вмирання — лише перехід до нового існування, бо Життя — вічне, бо воно є Рух, як навіть Рух є і все те, чим ти тут перед нами розхвасталась!..
І раптом імла, як пара в повітрі, розтанула у сяйві, що залило всю країну, котра стала видною довкола на тисячі гонів.
— Твоя правда,— прозвучав немов з повітря глухий голос Смерті. — Я не для тих, що можуть сміливо дивитись в мої очі й сказати з повним переконанням: тебе нема! Так, для тих смерті немає!
Голос урвався, мов утопився в тій імлі, що знову спадала на землю.
Емерль вчула, що вся наскрізь просякла вогкістю, аж до кісток. Піднесла повіки, що враз так обважніли, мов дві кам'яні брили. Ні Колумби, ні Смерті вже не було. Лише довкола згорталась сувоями липка, білява імла. З тієї імли виринув Емерлин батько. Він трусив її, мов грушку, за плече й, згадуючи всіх святих, допитував, чого вона тут і що робить?
Емерль, нічого не затаюючи, розповіла все, що пережила, бачила й чула.
Потім майже слово в слово те ж саме переказувала кілька разів і суддям.
Але щоразу, коли вона про те розповідала, їй страшенно починала боліти голова й непереможно хотілось спати. І, дійсно, вона твердо засипляла. Нарешті, заснула так, що спала аж п'ять тижнів, а прокидалась лише, щоб наїстись і знову впадала в непробудний сон.
Дівчину взяла під свою опіку добра мати Ерентруда, бенедиктинська абатиса, в заставу ж за неї поклала перед суддями свій абатський хрест і перстень.
Тим часом, поки під лагідним і повним побожної дбайливості доглядом абатиси повільно одужувала Емерль, процес відьми Колумби ніяк не міг скінчитися. Навпаки: щодалі він заплутувався все дужче. І всі ченці — інквізитори, що провадили цей процес, однодушно погоджувались на тому, що такої сили чарівниці вони давно не здибували.
На допитах вона звичайно мовчала, а коли ж і відповідала, то лиш до того моменту, коли мова заходила про Константина Анклітцена: тоді нічим не можна було її примусити до відповіді. Коли ж озивалась, то завжди з незмінною "скромністю й пошаною, яка личить кожній жінці в присутності осіб духовних", як це кілька разів було записано в протоколі брата-секретаря. Страху ж перед суддями не виявляла жодного, але й не вирікалась, що ходила на прогулянку з смертю, що часто бачить речі, невидимі людям іншим. Бо ж відповідала вона — "все це — речі натуральні", понеже, мовляв, кожна людина раз у житті йде попліч з смертю, а всі люди на світі бачать всі речі інакше. Судді навіть не знали, чи вона не глузує з них, коли, відповідаючи на вищеназвані запитання, Колумба зауважила:
— Один бачить далеко, аж карнизи на вежі катедрали, а от, найдостойніший отець інквізитор, дарма що стоїть вона біля нього в п'яти кроках, і її самої не бачить.
Коли вже не лишалось нічого випитувати й перевіряти, вирішили призначити остаточний присуд на день 23 січня. Про цю дату прохала мати абатиса, бо на цей день припадає свято мучениці Емеренціани, святої патронки юної Емерль.
I мати абатиса сподівалась під цього дня та від святої одкровення та прояву милосердя Божого. І мати абатиса не помилилась.
Дива почалися з першої години ночі з 22-го на 23-го січня. Саме в північ Емерль розплющила очі й зовсім розумним поглядом оглянулася довкола. Слабим, але цілком певним голосом, вона насамперед попрохала святої сповіді та причастя. "Одержима" чи "зачарована", та навіть і звичайна грішниця — річ видима — так би не поводилась. Коли ж ранком, вже заспокоєна в своїх побожних потребах, слухала псальми, вранішні "laudes", яких читали їй сестри в присутності абатиси,— Емерль впала в екстаз. Це признав і кляшторний духовник, який був не тільки вченим богословом, але ж одночасно й лікарем фізикусом.
Емерль лежала, мов мертва: без руху, без сердечних ударів і без віддиху. А притому всміхалась блаженним усміхом. На щічках, то розгоряючись, то пригасаючи, мов зоря на вранішньому небі, палахкотів рум'янець. Було безсумнівне, що душа дівчини покинула її тіло й перебуває в екстатичному захопленні біля її святої патронки. Рум'янець же в обличчі — не щось інше, як далекий відблиск вічного світла.
* * *
З серцем, повним радості, з душею, переповненою хвали милосердю Божому, поспішала мати Ерентруда на засідання святійшого трибуналу. Всю її істоту сповняло радісне передчуття чуда, котре мусить дати незмірні радощі. На хвилину абатиса аж зупинилась: чи не грішить вона? Чи ж годиться отак радіти, що аж тремтить її старече тіло? Таж сам же партіарх її ордена, святий Бенедикт, ясно сказав: "Вкупі з янголами співайте хвалу Господеві!" А хіба ж янголи не перебувають в постійній радості?..
Випав не зимовий, а правдивий весняний день, як це часами трапляється між обома святами святої Агнеси. Абатисі навіть видавалось, що в ясному небі співає жайворонок.
"Свята Агнеса ласкава — випускає жайворонка з рукава" — згадала абатиса народну приповідку й додала в думці: "Це — подарунок святої Агнеси її молодшій сестрі — святій Емеренціані".
І стара черниця піднесла руки до неба. Вона не прохала й не благала — лише благословляла мудрість Божу, благословляла й обох святих — за те, що вони є тим, чим є.
Коли достойна мати Ерентруда вступила під низькі склепіння довгої, мов кам'яний мішок, зали трибуналу, серце її неначе заволоклося чорним серпанком, а думкою майнуло: "Тут зрозумієш слова: Христос зійшов у пекло". Таж не час був на побожні медитації. Тому вона відзначила ту думку в пам'яті, як на листочку записника — на потім.
Обвинувачена стояла в довгій "покутній" сорочці з грубої ряднини, підперезана мотузом. Була боса, з обличчям, ніби вирізьбленим з мармуру. Часом вона кашляла, й тоді складала руки на грудях. В куті, біля вікна пахолок, помічник катів, розпалював на жарівні вогонь. Вугілля шкварчало й чаділо.
Знадвору, крізь зачинені заґратовані вікна долітало незрозуміле белькотання, хлипання та нарікання, що часами переходило ніби в загрожуючі вигуки. Це лементував жебрак Абель, що від якогось часу жив під вікном суду й нічим його не можна було відтіль відогнати. Тепер він твердив усе одно:
— Блаженна! Блаженна!
І падав навколішки перед кожним членом трибуналу, хапав їх за ряси й то цілував край одежі їхньої, то явно загрожував, спинаючи до неба руки.
Мати абатиса сіла на призначене їй місце. І зненацька почула себе так зле, ніби надходила її остання година. Шию їй душили завої, в скронях гуло. Бракувало повітря, вона була на межі млості. Тільки рукою показала на голову патерові Сальваторові-інквізиторові, котрий зрозумів її стан і звелів пахолкові відчинити вікно. Розуміючи, що на неї кепсько впливає повітря зачаджених судових підземеллів, він простяг їй посудину з свяченою водою, що стояла на столі.
Відчиненим вікном потягло чисте тепле повітря, але ж з ним влетів і досить розбірний стогін Абелів:
— Кривдять блаженну, кривдять!
Ніби крізь заслону або дуже здалеку вчула мати Ерентруда інквізиторів голос, сухий і безсердечний:
-— Дівчино Колумбо! Понеже розум і докази людські не можуть роз'яснити, чи справді ти грішна чаруванням та приятельством з дияволом, вирішили ми востаннє піддати тебе суду Божому.
Колумба помалу кашляла, схрестивши руки. Очі блукали десь далеко, а вуста шепотіли молитву. Вона як би вже не належала до живих.
Абатиса низько схилила голову. З її очей одна за одною спливали сльози.
Німа тиша огорнула всю залу. Тільки гикаючий плач Абелів, як ридання немічної дитини, наповнював повітря.
Раптом щось впурхнуло в одчинене вікно: немов хтось вкинув з розгону камінь.