Під Корсунем

Адріан Кащенко

Сторінка 8 з 20

Чи спала вона, чи ні, вона того не почувала, бо думки не покидали її всю ніч. Скільки часу вона була вже в льоху, вона теж не розуміла, бо в мертвій тиші й пітьмі не можна було знати часу. Змучена душею й тілом, вона нарешті почула, що до льоху йдуть люди й хоч, знала, що ті люди її вороги, що вони поведуть її на страту, а все ж таки зраділа, зачувши людей, бо лежати в домовині живому далеко гірше, ніж мертвому.

У дверях забряжчав засув, двері з сердитим скрипінням одчинилися й Пріся побачила вгорі сіру пляму далекого бажаного світу.

— Виходь, проклята хлопко! — гукнув Прісі Блясь і вдарив молодицю ногою. — Через тебе ледащицю на мене розгнівався гетьманський син. Ось стрівай: зітнуть тобі голову, щоб не брикалася!

Пріся покірливо пішла за поляками й гадаючи, що її ведуть на страту, прощалася у думках із життям і з любим їй чоловіком.

— Не довго я з тобою, Микито, кохалася, — говорила вона своїм серцем, — та багато щастячка зазнала. Дай же, Боже, тобі, мій любий, за твою ласку, щоб тебе ворожа шабля й куля не брала, щоб сталося те, про що ти все життя мріяв і про що дбав: щоб перемогли козаки ляхів, ворогів наших і щоб діждав ти волі на Україні. Дай, Боже, щоб гарна дівчина тебе кохала — поберися з нею й будь щасливий, а за мою душу милостиню подавай.

— Так благословляла свого чоловіка молода козачка, йдучи, як вона гадала, на страту. Вона була спокійна серцем, упевняючи себе, що ввсякій людині призначено від Бога свою долю, й тільки рясні сльози, що не чутно лилися з Прісіних очей, виявляли тугу її серця за передчасно увірваним молодим життям.

У замковому дворі було чимало окремих будинків. Ті будинки було призначено на те, щоб під час наскоків татарів у них було безпечний притулок мешканцям з міста й околиць, в одному з таких будинків жив тепер полковник Друцъкий з своєю челяддю, туди до нього й привели Прісю.

Глянувши на мододу козачку, полковник, вражений красою її великих карих очей і зараз уявив собі, що коли б цю молоодицю, що була заплакана, стомлена й забруджена, обмити й причепурити, то з нею веселіше було б марнувати в нудному Корсуні дній ночі.

— Через тебе, молодице, вбито шляхтича й ти повинна вмерти на шибениці! — сказав поважно полковник, сподіваючись, що Пріся зараз владе навколюшки и цілуватиме йому ноги, благаючи милосердя, а він її помилує й тим приверне до себе її серце.

Але Пріся стояла нерухомо, мов би й не чула або не розуміла того, що їй кажуть.

— Що ж ти мовчиш? Може не розумієш по польському? — здивовано спитав полковник.

— Коли я повинна вмерти, — нарешті відповіла Пріся, — то нехай ведуть мене скоріше на страту.

Такої відповіді полковник не сподівався. Та одмова знищувала його заходи й, розсердившись, він справді хотів був наказати, щоб Прісю вели у рівчак окопів і там відтяли їй голову, але глянувши у великі блискучі очі її, що так скрашали ніжне, мов намальоване обличчя молодиці, він зважив, що було б зовсім нерозумно занапастити таку красу, не скориставшись з неї. Проте виявляти свої думки перед Блясем та гайдуками не годилося, й він почав говорити зовсім не те, що мав на думці.

— Ну, коли ти така запекла, що страта тебе не лякає, то виходить, що то тобі не кара. Одведи, пане, Блясю, цю молодицю в комору, що біля моєї пекарні, нехай посидить у коморі, а я тим часом надумаю, яку їй кару призначити.

Тепер пріся справді впала навколішки з риданням:

— Благаю вас, вельможний пане, не мучте мене, а звеліть скоріше відтяти голову!

— Ні, ми те ще обміркуємо... — відповів полковник. — Ведіть її.

Прісю підняли здолу, провели через кілька кімнат і замкнули в коморі.

За сльозами спочатку Пріся нічого не бачила й ні на що не дивилася, далі ж помітила, що через невелике віконце в комору йшло світло й оссвітлювало лантухи з борошном і всякі інші харчі, що там переховувалися.

У коморі було далеко ліпше, ніж у льоху, та проте Прісю ще гірше взяв одчай з того, що вона мусить там нидіти, коли думками вона вже полинула на той світ.

Через якийсь час старий гайдук приніс їй обідати, але Пріся не схотіла їсти й, спершись на лантухи з пшоном, нерухомо сиділа в кутку.

Так минув увесь день, увечері ж Друцький повернувся на підпитку з бенкету й звелів привести Прісю до себе.

Старий гайдук, що вже багато років прислужував полковникові, розумів уже, на що пан кличе молодицю й раніше, ніж привести Прісю, примусив її причепуритись.

Коли Прісю привели до Друцьокого, він сидів на широкій лаві, спіраючись на подушку, підкладену за спину. Махнувши рукою гайдукові, щоб вийшов, він звелів Прісі підійти де себе.

— От що, молодице: дуже ти вродлива й жаль мене бере, коли подумаю, щоб тебе віддати катам. Чи на те ж на світі жіноча краса? Покохай мене, так я тебе, замість того, щоб скарати, любкою своею зроблю! Панею вберу тебе й на Волинь з собою повезу.

Пріся низько вклонилася.

— Спасибі, вельможний пане, за вашу ласку. Тільки не вільна я вас покохати, бо кохаю свого чоловіка, а двох одноразово серце не кохає...

— На що мені те знати: чи кохаєш ти свого чоловіка, чи ні? Хоч ти його у серці й кохай, а до мене будь ласкавою.

— Не можу цього, пане, бо шлюб чесний я з ним узяла й присягу дала бути вірною йому дружицою...

— Та ти про те забудь! — почав уже хвилюватись полковник. — З ним тобі вже не кохатись. Ти або будеш моєю, або підеш до рук ката!

— То віддавайте до ката, — рішуче відповіла Пріся, — а чоловікові я не зраджу.

Друцький уже чув про пригоду з Потоцьким і поводився з упертою молодицею обережно, проте, речі Прісі дуже його дивували, бо, на думку полковника, такого завзяття можна було сподіватися тільки від паній. Вгамувавши себе, він почав ласкавіше:

— Не розумно говориш ти, молодице! Чому тобі не пожити ще? Ти така молода й хороша. Ти ще зазнаєш зо мною втіхи. Може ти ,не ймеш віри, що я тебе покохав...

— Він притяг Прісю за руку, посадив поруч себе.

— От тобі слово гонору, що що я покохав тебе й дуже мені тебе жаль.

Пріся повірила тому, що серце польського пана добре й упала з плачем до його ніг.

— Паночку, голубчику, ріднесенький! Пустіь мене до батька!

Ці слова знову розсердили полковника.

— Ото вже дурниці верзеш ти, молодице! Хіба ти мала дитина, щоб тобі жити з батьком та з матір'ю? Батька й матері тобі вже ніколи не бачити так само, як і свого чоловіка! Я буду тобі й за, батька, й за матір, і за чоловіка!

Він підвів молодицю з долу, посадив біля себе й обхопив рукою за стан. Знесилена тією надіею, що на хвйлину промайнула й знову заступилася тяжким одчаєм. Пріся не пручалася й тільки колотилася від ридання в обіймах полковника. Це подало сластунові надію. Кров жвавіше забуяла по його напружених жилах, і він міцніше стиснув молоду жінку в своїх обіймах. Але вона враз схаменулась і вислизнула з його рук. Очі її знову зайнялися вогнем завзяття, а постать відбивала рішучість обороняти свою честь, як звір обороняє своє життя.

— Не руште, пане, бо буде й вам те, що було Потоцькому! — крикнула Пріся.

— А що ж саме? — питав Друцький, скочивши з лави й намагаючись знову вхопити Прісю.

— Кусатись буду! — крикнула молодиця, й по погляду її полковник зрозумів, що вона здіснить свою похвальбу...

Страшно розлютований він сів на лаву. Здобич, що, здавалося, була вже в руках, вирвалася.

— Ну, побачим же, хто кого переможе! — крикнув полковник і вдарив у долоні.

Увійшов гайдук.

— Всип їй півсотні різок, а як буде й завтра така вперта, то битиму канчуками.

Пріся впала навколішки.

— Благаю вас, пане, звеліть мене вбити!

— Смерть від тебе не втече! А поки що — буде не по твоєму, а по моєму! — гукнув Друцький.

— Ох ти дурна та нерозумна! — говорив гайдук, ведучи Прісю до комори, — Їй таке щастя сам пан полковник звернув на неї увагу, а вона, бач — недоторку з себе вдає. І мені через тебе клопіт: от бити тебе треба, а що мені з того за втіха?

Він замкнув Прісю в коморі й через деякий час прийшов туди з в'язкою лози. Пріся не змагалася, й гайдукові не довелося її зв'язувати... Вона мовчки, заціпивши зуби, далася на катування...

Проте вона не витримала цієї великої образи й після катування їй впало на думку самій заподіяти собі смерть. Ця думка недовго панувала в душі Прісі — вона зріклася її, страхаючись Божої кари. Молода жінка навіть перехрестилася, маючи саму думку про самогубство за гріх.

За тих часів православні священики були добре освічені, дістаючи виховання в Київській академії, вважаючи ж на утиск з боку поляків, вони ближче горнулися до своєї парафії, єдналися з простим людом і навчали його на добре життя. Пріся пам'ятала навчання пан-отця, що хто прийме муку на землі та помре за правду, той добуде собі світле й радісне життя після смерти біля престолу Божого. І вона не хотіла, втративши щастя на землі, втратити його й на тім світі.

Далі в голові молодої козачки пробігла думка, щоб заподіяти собі каліцтво. Вона знала, що коли б стала бридка на виду, то до неї не чеплялися б польські пани, й, або випустили б її з неволі, або вже стяли б голову відразу. Через те Пріся спинилася, було, на цій думці й навіть почала вигадувати, як би стати огидливою: чи розрізати собі на двоє губу, чи ніс укоротити, чи виколоти око... Тут їй згадалося, що пан-отець навчав: "якщо через око ти до гріха йдеш, то видери око". Вона стала певна, що виколоти собі око не тільки не було б гріхом, а, навпаки, було б утодним богові ділом, бо ва очі її все й задивляються пани.

Молода жінка стала на тому, щоб виколоти собі око, але разом з цією думкою її оповила тяжка нудьга.

Стати огидцою па виду, — думала вона — це-ж гірше, ніж умерти... А що, як її не замордують, випустять... що-ж тоді без ока? Тоді ж я буду немила й Микиті...

Страх бути огидною любому чоловікові спинив молоду жінку, й вона на якийсь час зріклася свойого заміру.

Два дні не водили Прісю до покоїв, на третій же день привели знову.

— Ну, молодице... — сказав Друцъкий — сидячи, як і той раз на подушках: — Надумала? Сідай сюди до мене.

Пріся стояла, мов закаменіла. Друцький устав, наблизившись і взяв її за плече.

— Годї тобі мордуватисъ та муки собі по дурному задавати...

5 6 7 8 9 10 11