Я особисто тої думки, що між ніким не може бути такого сердечного, такого щирого духовного зв’язку, як між донькою і мамою. Особливо між дорослою донькою і нестарою мамою.
Але що мають робити ті матері, що їм не хочуть родитися доньки?
Хіба виробляти своїх синів собі на приятелів. Але як? Ото ж і заковика. Над питанням цим ломили собі вже не раз голову письменники й педагоги.
Правда тільки та, що мало батьків є в дружбі з своїми синами, а ще менше матерів. І коли річ іде про голу правду, то винні в цьому таки самі матері. Те відокремлення, що з літами переходить у холодну відчуженість, вводить у взаємовідносини сама мама дуже скоро. Вона не лише не хоче мати зрозуміння для захоплення синка м’ячем чи забавою в "диких індіанів", але ще й власною рукою відсуває його від світу своїх захоплень: хлопчик не може мамі помогти в кухні при митті начиння (власне, будьмо вибачливі й поблажливі до цієї "помочі" нашого чотирьохлітнього приятеля), не може разом з мамою порядкувати в шафі, бо це "не хлоп’яча" робота. І якось так само від себе складається, що такий чотири— чи п’ятилітній приятель, випертий з круга маминих захоплень, шукає пристановища серед ровесників на вулиці.
Оставмо на боці (або на окрему тему), як мститься таке моральне безматеринство хлопців таки на самих матерях, а пригляньмося лише, яким тягарем у пізнішім родиннім співжитті буває для матерів, потім для жінок, той фальшивий розподіл на "мужські" й "жіночі" заінтересування й роботи.
Такий хлопчисько потрапить тижнями ходити з пообриваними ґудзиками чи розпоротою кишенею, бо це "жіноча робота" його обслужити. Так наставила його мама, коли він ще в фартушку бігав.
Пізніше може мама, як то кажуть, на ніс падати під тягарем домашньої праці (бувають такі тяжкі дні в домашній господарці), а синок буде сидіти з заложеними руками й ногами, з цигаркою в зубах, бо, по-перше, це не "мужська робота" – чищення підлоги чи викручування важких хідників у пранні; по-друге, його не привчено до цієї праці, а по-третє... йому в голові не може поміститися, що щось "подібне" можна від нього вимагати.
Тому треба в цьому напрямі нагинати галузку, поки ще дійсно молода. Просто вийти з заложення, що нема "мужської" й "жіночої" праці (до речі кажучи, найкращі кухарі й жіночі кравці все були мужчини), а є лише праця як така в інтересі всієї рідні, якої не можна звалити на одні мамині плечі, тому мусить мамі помогти і донька, і син, і навіть батько.
Це раз. По-друге, синам і чоловікові мусить стати ясно, що ніяка домашня поміч, навіть при кухні чи прання, не може бути приниженням їх гідності вже тим, що її виконує їх мама й дружина. Син повинен бути так вихований, щоб міг з гордістю сказати: "Всяку працю, що її виконує моя мама, не соромлюся і я робити".
Отже, замість заздрити матерям, що мають доньок-помічниць, стараймося в тім напрямі перевиховати своїх синів, а ролі обидвох вирівняються.
ТРОХИ БІЛЬШЕ БАЙДУЖОСТІ...
Воно добре, дуже добре, коли в домі кожна річ має своє місце, коли нічого до крихіточки не змарнується, коли господиня має на всьому своє чуйне око, коли все діється планово й обдумано.
Але хай це добре не приходить у залізний закон, бо тоді можна примінити приповідку про добро, що вилазить боком.
Маємо на думці ту хворобливу печаливість до всяких дрібниць, що її можна помітити в багатьох наших жінок.
Дійсно – хворобливу. Я бачила розумну, багату жінку, що заходилася слізьми на вигляд підгорілого крухого пляцка. (Ви знаєте, як ті всякі "крухі" тіста ласі на припалення). Над нею лебеділи дві доні: адже є масло ще, є сметана, є все потрібне. Можна другий пляцок замісити. Адже нічого не сталося.
Тоді мама підносила свої нещасні очі: як? Як нічого не сталося? А пляцок? Пляцок згорів, чи це нічого не значить?
І якось так сталося, що в три роки зовсім непередбачено помер чоловік тієї пані, а в рік потім син так нещасливо на леді зламав ногу, що назавжди остався трохи калікою...
Але, напевно, це не переконало її, що не варто проливати гірких сліз над пригорілим пляцком, коли стільки дійсних чорних нещасть чигає на людину.
Знала я теж і мужчину, батька двох дітей, який за те, що хлопчик переложив йому папери на бюрку, так збив ременем дитину, що мусили лікаря кликати, щоб заспокоїти вибух плачу в синка.
Безоглядне замилування до порядку? Можливо, але – аджеж той порядок менше вартісний від здоров’я дитини.
Знала теж жінок-господинь, що нагромаджували по своїх шухлядах всі недоноски, всякі кусники неужитків матерії. І не позволяли дитині взяти кусник фаталашка лялі на суконку, а потім несподівано внаслідок нещасливих обставин тратили ввесь маєток, з тими неужитками разом.
Це ті грубші приклади. А скільки їх дрібних, незначних, але докучливих домашнім, як мухи восени.
Скільки-то галасу й мірень у мамці буває з того приводу, що кравчиня не на властивому місці зробила складнику на сукні?
Або скільки-то буває крику й "важкого настрою" в домі з того приводу, що маляр замість на три кольори помалював стіни в десень на два кольори. Правда, мешкання не малюється щомісяця, але невже ж це таке важне?
Але чи треба всі приклади аж вичисляти? Кожна з нас, любі читачки, має їх по вуха. Ні, вище вух.
Я тільки раджу: трохи більше байдужості до дрібничок. Не вирощуймо їх у своїй уяві до велетнів, до таких важних справ, що ради них можна навіть супокоєм і гарним настроєм свого дому жертвувати...
Життя таке коротке, й наші найдорожчі не житимуть завжди з нами й при нас. Тож уважаймо, щоб світлих споминів не притемнювала свідомість, що ми такими дрібницями, незначними, маловартними дрібницями затроювали собі й їм життя тоді, коли воно могло бути таке гарне!
СІЛА МУХА НА НІС...
Найкраще було б, щоб ті мухи загалом не сідали, бо й пощо це?
Коли ж непорозуміння між жінкою і чоловіком має глибше коріння, коли йде про недобір характерів, про різниці в світогляді, в політичних переконаннях, то його отакою мухою – яка звичайно виявляє себе в тому, що "він" чи "вона" захопились губу й цілими днями не відзивається – не проженеш ані не вигладиш.
Поважніші непорозуміння вимагають поважного розглядання справи, й, ще раз кажу, їх не можна "надужиттям" розв’язати.
Іде тут про ті нібито непорозуміння, що, по суті речі, фунта клоччя не варті, а які не раз, власне через оту муху, що любить сісти на сам чубок носа, потраплять на кілька годин, а то й днів, відібрати охоту до життя.
Наприклад, чоловік має звичку (до речі, не зовсім пристойну) при обіді читати газету. Жінка, свідома непристойності цієї звички, дивиться на це читання досить неласкавим оком. Чоловік вичуває це, але не може перемогти себе не докінчити цікавої статті в газеті.
– Ромчику, зупа зовсім вистигне... – починає дуже обережно жінка. Ніби її не сердить те, що він читає, лише журить, що він їстиме холодну зупу.
– Нічого... хай холоне... Я й так гаряче не можу їсти.
Не догадується чоловік. Мляскає кілька разів ложкою по поверхні зупи й знову читає.
– Я тебе просила не раз уже, Романе, щоб ти не читав при столі... Гарний приклад даєш дитині! – каже жінка вже без "Ромчику", досить наказовим тоном, щоб відложити газету. Чоловік і сам розуміє, що не слід перетягати, але...
– Я зараз, Марусечко, зараз... Ще оцей розділ перечитаю...
Зміна тарілок собі й дитині після того, як успіли вже й "друге" з’їсти, наступає з таким канонадним грюкотом, що чоловік у ту мить відкладає газету.
Свідомий того, що він трохи "прошкробався", хоче тепер все направити; живенько хапається за ложку й уже по кількох ковтках усміхається до жінки:
– Ну, Марусенько, зупа "перша кляса". Властиво, що ти дала до неї... дійсно, це цікаво?
Питався так, ніби це справді цікаве для нього.
Мовчанка.
Чоловік переживає кілька хвилин, щоб хмари розійшлися, потім знову пробує заговорити:
– Щось твоє волосся має сьогодні особливий полиск. Ти, може, мила голову?
Мовчанка.
Чоловік не заходить вже "з приємного" боку, але починає наступ від офіційних справ:
– Чи бляхар приходив сьогодні направити рури?
Мовчанка.
Тепер чоловік з грюкотом відсуває тарілку від себе так, що аж вилки падають (масним кінцем) на долівку, на хідник.
Мовчанка.
– Ти чуєш, що я тебе питаюся, чи ні? – вже кричить чоловік. Тоді замість мовчанки жінка чванькувато забирається від стола й "з носом догори" виходить з кімнати.
Чоловік, розлючений, покидає лакоминку на жир мухам і осам, хапається за капелюх і передчасно йде до бюра, щоб... безцільно блукати вулицями, заки виб’є його бюрова година. Жінка з перев’язаною головою кладеться на отоману "любо" відпочивати по обіді.
За вечерею вже обидвоє не відзиваються, хоч він уже й не читає газети. Кожне з них поза тарілкою світа не бачить. Тільки дитини не береться їда. Воно водить сумненькими оченятами від батька до мами й питається ними: "Що сталося з вами? Властиво, що вам?"
Остаточно, колись це "надуття" мусить скінчитись, – тож чи не краще, не розумніше було загалом не починати його?!
1935