Цей спогад про мирне життя пройшовся по душі тихим болем. Боєць відірвав свій погляд від широкого світлого плеса і зараз же пригадав, чого сюди прийшов. Набравши чистої холодної води, пішов назад.
Дорош лежав на своєму місці і тихо стогнав. Йому, мабуть, трохи полегшало, бо, зачувши шелест кроків, він повернув голову, щоб подивитися, хто йде. Очі його гарячкове блищали, як у людини, яку мучить пропасниця. Забачивши воду і жадібно слідкуючи, як вона плескає з черевика на траву і обливає сержантові пальці, Дорош затрусився, ворухнув губами. Пив він, зажмуривши очі, великими кінськими ковтками. Сержант боявся, щоб вода не пошкодила, і заховав її в холодок. Дорош глянув на сержанта докірливо, але нічого не сказав. Чохов розстебнув на ньому гім-настьорку, налив на груди води. Вона сохла з швидкістю спирту.
Надвечір Дорош підвів голову, язиком, як рашпілем, черконув по губах:
— Води...
— Не можна, товаришу командир.
Дорош скорився. Ліг на траву. Обличчя його було повне ворожої люті до сержанта. Чохов тяжко зітхнув і, обіпершись на вільху, став дрімати, але слух його був гострий і чутливий, не вбитий сном, і той слух спіймав підозрілий шелест. Сержант відкрив свинцево тяжкі повіки і побачив, як Дорош, спираючись на лікті, волоче по траві побиту ногу, підкрадається до баклаги, що стоїть в холодку під кущами. Очі лейтенанта горять жадобою, а губи тремтять, як у ображеної дитини; поросле щетиною обличчя з випертими вилицями гострішає, робиться нещадним і лютим, як у смертельно пораненого чеченця, який от-от настигне свого ворога і всадить йому ножа між лопатки.
Добравшись, Дорош п'є воду жадібно, довго, вона кавкає в горлі і з глухим стукотом падає в груди.
Сержант відходить кілька кроків назад і, вийнявши з чохла багнет, зрізає розкішну, м'яку, розшиту зеленими узорами подушку моху, підкладає під голову лейтенанта. Дорош відкриває очі, лиховісне блискає на Чохова.
— До смерті мене готуєш, а сам — до німців? Я тебе із того світу на трибунал покличу... Принеси мені води.
Чохов іде по воду.
"Ех, лейтенанте, навіщо таке говориш? Хіба ж ти перший день мене знаєш? — гірко думає він, продираючись крізь гущавину до тихої заводі. — Ох, Сибір, Сибір, тайга зелена..."
Щось ріясе Чохову очі, він набирає повну пригорщу води і промиває їх, але від цього не робиться легше, щось давить його за горло, і з грудей виривається тяжкий з прихрипом стогін.
Наближалася ніч, і всі збиралися в дорогу. Охрім надрав дикого хмелю і виплів сітку, щоб на ній нести Дороша. Коли стемніло—рушили. Просувались в нелюдських муках. Пораненого жерло вогнем, здорових — бездоріжжя. Драглисте багно огидно чвакало під ногами, і кожен крок вимагав затрати страшних фізичних зусиль. Усім хотілося чимшвидше вибратися із смердючих мочарів, і тому пішли праворуч, бо здавалося, що там сухо. Але скільки вони не йшли, трясовина не кінчалася. Вона була безмежна, як пустеля; вони озиралися, щоб побачити те місце, звідки вийшли, і вибрати по ньому напрямок, куди простувати далі, але його вже не було видно за туманом, що густими білими валами котився рівниною. Всі були голодні. Сили танули. Бійці вже не йшли так рівно, як раніше, а заточувалися, і одного разу Чу-гай не витримав і впав у болото разом із лейтенантом. Той глухо зойкнув, і біль вирвав його із світу марення. Дорош зрозумів, що вони все ще грузнуть, все ще мордуються у цьому болотняному царстві, якому нема кінця. Туман, волога, свіжість літньої ночі студили гарячу голову, і нога вже не так боліла, як раніше. Дорош чув, як тяжко, з хрипінням, сапають бійці, як в страшних, нелюдських зусиллях горбляться мокрі, гарячі спини, і в нього зануртувалося всередині, він скрипнув зубами і так стис щелепи, що його боляче шпигонуло в скроні.
"Що ж це я, радянський командир, їду верхи на своєму бойовому товаришеві? Здав висоту, пропустив німців і тепер подорожую на чужих спинах! І це називається житям і боротьбою?"
— Зупинися, Чохов. Втомився я, — сказав він гучним голосом, зуби його цокотіли, і руки зробилися тріпотливими, неспокійними, вони ніби шукали чогось, ніби хотіли виловити туман, що насувався все густіше й густіше.
— Може, далі пройдемо, на сухе?
— Мені все одно, на мокрому навіть краще — в боки не давитиме.
Чохов поклав лейтенанта на м'які купини і, розпроставши замлілу спину, кілька разів глибоко, з від-сапом, передихнув.
— Туман густішає. Скоро світанок, — обізвався він, вдивляючись у білу млу.
— Так, так. Скоро світанок. А ви, щоб не гаяти часу, ідіть шукайте дорогу.
Сержант узяв дрючок, і всі пішли в туман. Дорош обіперся на руку, глянув у той бік, куди пішли бійці. їх не видно було, бо густий туман зараз же покрив їх. Чулося тільки чавкання води під купинами, і тільки по тому можна було здогадатися, що десь там, за білою млою, хтось ходить.
Деякий час Дорош сидів, напружено прислухаючись. Над болотом стояла мертва тиша; з потривожених купин із сердитим сичанням проступала вода, здалека долітав приглушений гарматний гомін. Дорош потягнувся до нього; завмерши, слухав той гомін, і йому здавалося, що він чує металевий дзвін своїх батарей. Зібравши всі сили, він встав на повен зріст, зняв з голови командирський кашкет і, затисши в руці, з блідим лицем і суворо стиснутими вустами поклонився в пояс далекому гомонові.
Бійці повернулися і доповіли, що дорогу знайдено.
— Тоді несіть мене, несіть на той гомін. Незабаром вони добралися до хутора і постукали в першу хату. На поріг вийшов дід в фуфайці наопашки і в калошах на босу ногу.
— Заходьте, — попросив він, ні про що не розпитуючи. — А то ж хто сидить? — приглядався він до полісадника.
— То наш командир. Він поранений.
— Заведіть же і його, сердегу.
В хаті дід командував, як на позиціях:
— Стара, світи світло. Галько, засунь двері, а ти, Миколо, зодягайся.
І від його слів все прийшло в рух: баба мацала на припічку сірники, дівчинка побігла в сіни і грюкнула засувом, підліток Микола шукав свої штани.
— Сідайте на лави, я зараз. Ти скоро там засвітиш?
— Десь сірники заткнула.
Нарешті баба засвітила світло і заметушилася біля печі:
— І борщ, і каша пшоняна, та все прохололо. Галько і Принеси з комори молоко.
Дід між іншим відкрив скриню та вишвирнув на долівку чорне шмаття. Чумаченко поклав на стіл ложку, тихенько взяв діда за рукав:
— Куди споряджати задумав?
— На вихід з окруженія...
— Тоді зашвиргуй назад. Ти що, на дезертирах підробляєш?
Дід наставив бороду вгору, затрусився, аж калоші захляпали:
— Ах ти ж, розсучий синуї Так я дезертирів скриваю? А ось ходім, я дідів скличу, вони з тобою поговорять, сопляче, як ти Дніпро покидав? Нашу славу козацьку поворив? Миколо, біжи по хутору, дідів скликай. — Господар так розійшовся, що годі вгамувати.
— Стій, не кричи, діду, — просив Дорош, постогнуючи від болю. — Як командир прошу тебе, чекай. Видно, ти дід добрий, радянський дід, тільки почекай. Ну, стій!
Куди там стояти! Дід вицупив із-за сволока бату-ру, якою, певно, не раз повчав свого внука Миколку, загнав Чумаченка між кочерги. Чохов схопив зубами рукав гімнастьорки, давився від сміху, дивлячись, як Чумаченко, відставивши руки, борониться від діда. Погасян крутив ложку, не знав, що робити: захищати Чумаченка чи чекати, що буде далі. Він просто не розумів, серйозно тут люди шарваркують чи на жарт. А дід до того здияволився, що вихопив з-під подушки гвинтівку і наставив на бійців:
— Ану, кидайте ложки, сукині сини! Шагом марш з хати.
— Діду, опусти своє оружіє, — просився Чумаченко. — Що це за життя таке? Німці наставляють, свої наставляють. Поімій хоч ти до нас жалість!
— А будеш мене обзивати?
— Ні, не буду. За що ж такого діда обзивати? З ним тютюнцю покурити, побалакати, — піддобрювався Чумаченко.
Нарешті заспокоїли діда; а найбільше Погасян. Він сказав, що у Вірменії такий дід був би великим начальником у любому місті. Виявилося, що дід — не промах, був на "інпірілістической", вміє лаятися по-турецьки, просити тютюну, знає, як по-їхньому вівця, кінь, хліб, вода.
З Погасяном вони зійшлися через дві хвилини.
— А як там гора Арарат, стоїть?
— Стоїть.
— І турки там ходять?
— Ходять.
— От бач, видно зразу, що чоловік з понятієм. За столом зараз же Погасяна відділили. Дід його рішуче вважав за турка і наказав жінці свинячого м'яса і сала не давати, а краще дати молока з кукурудзяною кашею. Поволі дід охолов.
— Так що тобі треба, командире?
— Нам якби підводу, хоч поганеньку. Важко меяі йти, — відповів Дорош, відчуваючи, як в цій сільській хаті, де пахне сухим хмелем і капустяним листочком, зникає його контузія і меншає жар в голові.
— Підвода буде.
І справді, через півгодини запряжений конячкою віз стояв у дворі. Дід натоптував у ящик сіна, щоб краще було лежати пораненому. Підводу пригнав Микола і вже шушукався із Чумаченком, циганив гранату.
Проводжаючи Дороша, баба плакала і запихала в кишені пироги з картоплею...
Дід помацав у темряві "упряжку", кілька разів обійшов воза. Пес качався чорним клубком по траві, але не гавкав. Дід відкинув його чоботом, усівся біля Дороша:
— Миколка вас повезе. Менш подозрєній. Виїхали з двору. Бійці ішли, тихо перемовляючись. Зорі ще не гасилися в зеленому небі. На болотах стогнав бугай.
Дід скаржився Дорошеві:
— Не дитина, а зарізяка росте: повні стріхи понапихав оружія. Оце перед вашими чого каблучився — точно якусь залізяку вихитрював. Я його і не лаю — у дворі все знадобиться.
Виїхали в степ. Темно — навіть кінського хвоста не видно. Микола припинив конячину, послухав.
— Не бійся, нікого немає. Ланяй сміливо, — підбадьорив старий. — Німець тепер на большаках, а сюдя й носа не показує. А поліцаї навідуються за ку-рами та самогонкою. Та все якісь не наші. З чужих сіл. Скажи мені, командире, звідкіля воно такої погані набралося? За мирного врем'я наче таких не було, а грянула війна — ось і вони. Як чорт з рукава витрусив. Зараз тобі гвинтівку на плече, пов'язку на рукав — і вже воно... А щоб тебе двойною петлею зашморгнуло на радість мамці.
"Веселий дідок попався", — роздумував Дорош, уминаючи смачні бабині пироги.
— Смачні пироги, — прихвалив уголос.
— їж на здоров'я. Нащот пирогів — моя баба перша на хуторі. А ви ж, хлопці, далеченько розігналися? Чи, може, воно вже й хватить? Якби на мов мненіє, то так, що вже й хватить.