Останнє, що він бачив, прилаштувавшись до колони і озирнувшись, — це міцну, широку постать старого і його дивно тремтячі руки, що знімали з кінських морд пусті шаньки.
КНИГА ДРУГА
На Вкраїні світ не білий —
Почорнілий, закурілий...
Копитами шляхи збиті,
Снарядами села зриті.
Українська народна пісня
Після від'їзду новобранців Троянівка опустіла. Вечорами вже не співали під дверима дівчата, не витинали гопака гармоністи. Як тільки насувалась ніч, — село пірнало в темряву і тишу. Люди завішували ряднами вікна і наспіх вечеряли при "бликунах". Такими ночами в селі було страшно: на кладовищі тужно кричав сич, і люди, прислухаючись, шепотіли: "Ото вже накликає на нашу голову. А бодай ти подавився". Кузь робив засідки на кладовищі, щоб ухокати кляту птицю з берданки, та так і не зміг: дурив його сич і знову вирегочувався людям на безголів'я. На Беєвій горі щось світило і витріскувало сухим житом, а троянівці подейкували, що "ото вже підлазить германець, щоб запалити село".
Літо стояло сухе, червневими .ночами Ташань кипіла від зорепадів, а людям тільки дай на очі, кажуть:
"Ото бомби кидають, не втримуються й зорі на небі — струшуються". Старий Інокентій Гамалія клявся привселюдно, що бачив, як на світанку з Беевої гори текла, як вода, ще одна нечисть: пацюки. Землі не знати. І в кожного з них на шиї хрестик. Не інакше як германець підпустив.
Найнеймовірніші чутки гасали по селах та хуторах: німці спустилися на парашутах і палять хліба в Грунському районі, вирубують ліси, щоб не заводилися партизани; ті, що були розкуркулені та суджені за Радянської влади, тікають із тюрем; що німця до Дніпра не допустили і погнали назад до кордону; що по радіо цього не повідомляють через те, що ще не стали на старім кордоні, а як стануть, тоді буде і в газетах. Ніколи люди не чекали так газет, як тепер, вичитували від слова до слова. А вісті були .невтішні:
пре німець, палить, убиває, грабує.
Кожне село тепер готувалося до захисту, створюва лися народні дружини по боротьбі з диверсантами-парашутистами. В сільраді, вибиваючись зі сну, чергував Гнат. Він там жив, там спав, туди йому діти носили їсти. Жінка просила, благала, що і їй, і дітям моторошно самим вдома, що й хату можуть запалити, і дітей вирізати, а Гнат стояв на своєму: "Ти, знаєш-понімаєш, часний сектор, а я за всю сільраду одвічаю". Гнат озброєний добряче, так що може битися з цілим батальйоном: по боках два нагани в брезентових кобурах, за плечима гвинтівка, при поясі граната і кинджал, що виміняв у бійців за дві четвертини сала і п'ять пачок махорки. Дорогувато обійшлося, так зате кинджал! Бика наскрізь проштрикне. Гнат озброївся не тільки сам, а озброїв і свою дружину. Ташанський міст як важливий воєнний об'єкт охороняли з берданками і дробовиками Кузь, Бовдюг та Гаврило Вихор. Одноокий Кузьма, який зроду не служив ні в білих, ні в червоних арміях, краще справився б з ціпом, а йому дали гвинтівку і посадили в сільрадівському коридорі. На випадок, якщо Гнат засне, то щоб Кузьма його охороняв.
Кузьма спочатку дуже нудьгував, а потім пристосувався: наслав у кутику соломи, приніс із дому свитину, щоб укриватися, і спав собі всеньку ніч, припере-завши до себе "ружжо", щоб ніхто не вкрав. А щоб Гнат не застав його зненацька, придумав таку механіку: прив'язав до дверей порожне відро. Як тільки Гнат почне відмикати двері та відгвинчувати запори, відро й забряжчить. Кузьма тоді встає і зустрічає Гната "во фрунт". Треба додати, що звук бляшаного відра будив Кузьму в любий час дня і ночі: колись, ще в молодості, вдарило неборака громом, і на цей звук він прокидається й зараз. Без відра його розбудити неможливо. Тому порожнє відро висіло в сільраді, в конюшині і біля причілка вдома. Кузьма це пояснював так: коли грім ударив його в ухо, то в голові у нього щось тренькнуло, і так після того ніби нічого, тільки як на грозу, то у вусі починає гриміти, а в голові тренькати. Може, й бреше Кузьма, а може, й правду каже. Ми ж у його вусі не були і не знаємо, гримить там чи ні, а що в голові у нього, частенько тренькає, то про це всі люди й без грози знають.
Міст охороняється пильніше, але теж не так ретельно. І хто їхатиме такою глухоманню? Може, яка машина проскоче з Полтави на Зіньків раз на тиждень або проїде міліціонер верхи, попросить закурити, запитає, чи все в порядку, та й скаче собі далі на хутори.
Народній варті допомагають хлопчаки: поназбирують повні пазухи груддя та й давай полохати рибу в Ташані. Гаврило та Кузь подрімають під перилами, а подрімавши, скажуть: "Давай ще в сільраду пройдемося абощо". Дядьки ішли, а хлоп'ята зсядуться, як курчата під решетом, та й шепочуть один на одного:
— Дивися, он щось ворушиться.
— Може, шпигун?
— То бур'янина.
— Ет, бур'янина. Он глянь — і руки, і ноги. Отак і наглядають, доки дорослі повернуться. Тоді одне з-поперед другого:
— Нам якби гвинтівки, ми б самі сторожували.
— Не боїтеся, значить?
— О, та ми такі, що оце хоч би і до Чубиного ярка, то й то не злякалися б.
Тихо в селі, ні шерхне, ні шелесне, тільки у темній воді рибки висвічують та далеко-далеко, може, на Пі-дозірці, а може, на Горобіївці, тужно виє собака. "Ау-а-ууу", — пливе над лугами і тихими плесами і довго перегукується луною.
— Щоб ти здох, — півголосом лається Гаврило. — Немає на тебе погибелі...
І знову западе тиша, морить сон. Діти, притулившись одне до одного, сидять у фанерній будочці. Гаврило куняє біля перил. Дуло гвинтівки мокріє від роси, пара з ріки валує через міст, димом обгортає Гаври-лову скулену постать. Раптом кроки по мосту: гуп-гуп, гуп-гуп. Три силуети вимальовуються в тумані.
— Хто йде? — кричить спросоння Гаврило і схоплюється на ноги.
— Свої.
Це Гнат, Бовдюг і Кузь.
— Ну, як? — питає Гнат суворо.
— Все тихо.
— Спав?
— Задрімав трохи.
— Ще раз застану — не нарікай. Раз указаніе єсть, нічого спать.
Кузь підшморгує носом, торкає пальцями акуратно підстрижену рижувату щіточку вусів.
— Дай закурити, Гаврило.
— Коли тії вже кисета пошиєш? Скільки тебе знаю —^ все на дурничку.
— Кожному своє, — потирає руки Кузь.-— Добрий тютюнець. Чи не в Михайла Гасана брав на розвід?
— У нього.
— По запаху чую.
Всі мовчать. Бовдюг шелестить вусами об кобку брезентового плаща, довго ворушить губами.
— У тебе, Кузю, язик коле б не з собачого хвоста. Усе ним. махаєш. Тьху!
— Чув я, — розбалакується Кузь, — німці Вінницю зайняли. Це як отак пертимуть, то й до нас черга дійде. Ну що воно за знак? Приїжджав Федот Вихорів на побивку, то самі ж чули, як говорив: "У нас сила. Кордон на замку", і ще якось там, по-вченому. До ладу говорив: як хто на нас нападе, то ми тій свині звернемо писок, щоб у наш город не лізла. Будемо бити на її території. Бач як. А то капосне свиняче рило замок на наших кордонах розламало та все далі і далі сунеться. Ні, тут щось не так. Ну от поясни мені, чого це воно так виходить?
— Це, знаєш-понімаєш, не твого розуму діло. У нас політика: заманюй ворога, а тоді бий. Наказано все палити: зерно, заводи. Щоб німцеві ані крихти не залишити. А взагалі — не нашого з тобою розуму діло. Є від нас вищі, вчені, хай вони розберуть, що до чого.
— Ет, не кажи, ми теж дещо розуміємо, — не здавався Кузь. — От кажуть, хліб палити, заводи зривати. Воно, звичайно, з одного боку, може, й так. Але з другого. Адже все це нашими руками зроблено. А як ми німчурів потуримо, тоді знову закачуй рукава та й знову будуй? Сили ж тієї людської скільки витратиться? Гай-гай! А коли б отих фріців на нашу землю не пустили — було б краще. І хто подумав би, ай-я-яй, хто подумав би, що отака силенна армія, як наша, та отак... Отже, їй-богу, сказав би мені хто таке з два місяці тому, очі видряпав би. А тепер? Німець лізе як скажений, а наші нічого зробити не можуть. Несила, виходить. А чого несила? А того, що дуже ми багато хвалилися: техніка у нас — найкраща, кордони у нас — на замку. От і дохвалилися. А треба було не хвалитися, а діло робити, та з толком, з толком, а не язиком... Ах ти ж, боже мій, — луснув долонями по колінах Кузь, — куди ж та сторожа на кордоні дивилася? Хіба-таки їй не видно було, що там війська збираються?
— Ти думаєш, на кордоні, як у Троянівці: виліз на клуню — і все видно? Там усе засекречено, спроста не побачиш.
— Як це "засекречено"?
— А так — шито-крито.
— Балакай, — відмахнувся Кузь. — Тут не інакше як зрада. Були ж у нас вороги народу? Викрили? Отак і тут викриється.
Гнат поправив на голові кашкета, зняв з плеча гвинтівку:
— Ану, шагом марш у сільраду.
Кузь не доніс до рота цигарки, підшморгнув носом:
— А це чого ж?
— Шагом марші — крикнув Гнат і торкнувся дулом до плеча. — Ти які розговорчики розпускаєш? Ти Що на Радянську владу набалакуєш? Фашистів чекаєш? Ану, здай дробовичок.
Кузь, плутаючись у ременях, зняв гаківницю.
— Два кроки вперед, і ніяких балачок...
— Отака ловись, — розгублено затупцювався Кузь і, весь якось зігнувшись, почвалав по мосту, грюкаючи чоботищами по лунких дошках.
— Ну, на яку тему будемо говорити? — перекривив Бовдюг, підшморгуючи носом, і злісно сплюнув через перило. — Заробив, як Хома на качалках: одну продав, а дев'ять баби на плечах побили. А скільки йому говорив: не лізь куди твої очі не лізуть, так ні, інтересно, каже, ой як інтересно. З вікна, каже, і то багато видно, а як по світах походити, скільки того дива побачиш. Отож хай тебе по тих світах поводять, може, спаде інтерес, — сумно закінчив Бовдюг.
Вартові встали і пішли мостом нести службу. Приземкуватий Гаврило, у товстому ватяному піджаку, шкандибав, як зазимований ведмедик, люто давив короткою ногою дошки.
— Отак тепер язика розпускати.
— Врем'я воєнне.
Річка набрякла туманом, півні скльовували зорі з неба, а по Беєвій горі на північ тікали тіні.
— Від Федота нічого не чути?
— Прописав у останньому листі, що — прямо в бій.
— А від Тимоша?
— Той до письом лінивий. Переказував через людей, що направили в тил обучать.
— Молодих, може, й підучать, а старших — на позицію.
Потривожене веслом, тихо засичало латаття. Кілька разів у тумані мелькнув човен. Рибалка стояв, розчепіривши ноги, вибухикувався.
— Батько ятір ставлять.
— Ловиться чи ні?
— Буває, що й ловиться, а бува, що й з пустими руками.
По мосту, скиглячи, побігла Кузева жінка.