Тут треба такого, щоб діло знав. А то он німаки парашутистів скидають... Поснемо, а вони підповзуть і переріжуть нас, як сонних курей.
— Тебе як різатимуть, ти ж закричиш? Ну, а ми тоді посхоплюємося — і латата.
— Тут жарти короткі. От коли я був на фінській війні, так трапився зі мною один случай. Погналися за мною фінни, хотіли в полон забрати. Я бачу: діло погане, давай тікати. А тут уже хекають ззаді, уже за рукав мене хватають. Куди мені діватися? Я — раз і вскочив у дупло... А там дерева ростуть не такі, як у нас, а вп'ятьох не обіймеш. Ну, вскочив я в дупло, сиджу. Вони понюшкували, понюшкували і побігли назад. Відлягло в мене від серця, закурив я в тому дуплі і думаю: що ж мені тепер робити? Серед білого дня до своїх не добратися, треба ночі ждать. Ну, звісно, сиджу, жду. Коли так уже перед вечором чую: рип-рип, рип-рип, рип-рип! Ідуть. Фінни. Стали біля моєї сосни, і один каже: "Ну й холодно ж у нашому бліндажі, хоч собак гони. Давай оцю сосонку звалимо та натопимо". Чую—пиляють. Чиргик-чиргик, чиргик-чиргик. І пилка якраз мені на горло йде... А мені ні присісти, ні випростатися. Стою заживо уже в труні. Бачу — зуби виграють перед самісіньким кадиком, от-от полоснуть по горлу. Що ж, думаю, помру мовчки, як герой... Коли, на моє щастя, стався на їхніх позиціях якийсь переполох, стрілянина. Вони пилку покинули— і латата до себе в окопи. Ну, я, звичайно, виліз і прийшов до своєї частини, ще й трофей із собою приніс — фінську пилку. Мав навіть подяку від старшини, бо пилка виявилася добрячою. Тільки з того часу боюся я всього гострого: ножа, сокири, коси і швайки. А чого боюся? А того, що та проклята пилка таки мене черконула своїми гострими зубами по шиї. Не віриш? Так подивися... Ось і шрамик на шиї... — хизувався Охрім, одгортаючи комір сорочки і показуючи хлопцям шию. Проте, як вони не приглядалися, як не присвічували сірниками, ніхто ніякого шрамика не побачив. Тоді всі вирішили, що Охрім, як завжди, бреше, і, розіславши під гарбою солому, стали вкладатися спати.
Покотом полягали на соломі біля гарби, розташовувалися по-домашньому: скидали взуття, розвішували на колесах онучі, блаженно кректали, почухували спини, згадували домашніх, накурювалися перед сном.
— А мій каже: принеси мені, тату, шаблюку з війни, я німців рубатиму. Мале, а й те розуміє.
—— А, що та шабля! Германець он танками іфе, так що зупинити годі.
— Зупинять... Ровами обкопаємось, — куди пройде?
—— Це ти хату свою обкопаєш. А від Романії аж до фіннів?
— А ти що думаєш, у нас танків немає? Читав, які бої в Західній Україні ідуть? Танка на танку лізе.
— Німця я знаю. Він молодець проти овець...
— А що ж! Фінн і німець, вони однакові.
— Кажуть, що оцю могилу татари насипала...
— І зовсім не татари, а запорожці, — заперечив Улас Хомутенко. — На ній вони сторожу ставили, щоб здалека татарву видно було.
— От ти хлопець учений, то скажи нам — здолаємо ми німця чи ні?
— Я хоч і не пророк, але скажу, що крові проллється чимало, але німця не буде на нашій землі, бо ще не було такого, щоб хтось переміг наш народ.
— Навидумували всього: танків, гармат, літаків — і все на людину. А хіба їй багато треба? Камінчиком у висок удар — і нема чоловіка. Кажуть, що дуже мудрий чоловік оту всю військову техніку видумав, а я мислю так, що якби найшовся такий, що все оте попалив, то був би наймудріший.
— Та й чим би ми оце від ворога відбивалися? Пампухами?
Степова тиша знову заполонила нічліжан, і вони примовкли, тільки з-під гарби чулося могутнє хропіння.
— Хто то?
— Денис.
— От де чоловік. Ні війни йому, ні турботи... І знову зробилося тихо, тільки блимали зорі та було чути, як в улоговині пирхають коні, пощипуючи траву.
У військкомат приїхали рано-вранці і стали там цілим базаром. У дворі було повно підвід і людей з навколишніх сіл та хуторів. Мобілізовані вештались із котомками за плечима; деякі сиділи біля рундука, чекаючи своєї черги, та підкріплялись домашніми харчами; а деякі, ще не встигши виїхати з району, уже бродили по двору, шукаючи земляків.
— Красьонівських нема?
— Проходь...
— Аз Мостищ є?
— Завтра будуть...
З приміщення вискочив лейтенант із жовтим невиспаним лицем і червоними очима, крикнув із ганку:
— Троянівка прибула?
— Осьдечки вона!
— Шикуйся!
Штовхаючи один одного, наступаючи на ноги, вишикувалися. Вийшов писар, зробив перекличку, наказав сидіти на місці і нікуди не розходитися; лейтенант призначив старшим групи Микиту Чугая. Микита почервонів, обличчя його зробилося суворим:
— Дивіться, хлопці, щоб ніхто нікуди. Бо я за вас відповідаю.
— Торби ще повні. Куди ж ми подінемося? Павло, повісивши на конячі морди шаньки з вівсом, підійшов до гурту односельчан.
— Народу, повіриш, як на ярмарку, — проказав він і сів біля Микити.
— А чого ви не їдете додому?
— Хай коні трохи підгодуються. У дворі гомін, викрики команд, біганина, метушня. Біля воріт вартовий із гвинтівкою, за ворітьми — жінки, матері, рідні, знайомі сумно, з тугою, в очах дивляться на сіру гомінку юрбу. Мобілізовані ведуть між собою тихі розмови:
— Куди ж то нас направлять?
— Звісно, куди. Молодих у тил, а нас на передову.
— Отак зразу?
— А ти думав як? Гвинтівку в руки — і гайда!
— Та я не знаю, з якого вона боку й заряджається.
— Там навчишся.
Опівдні молодих троянівців покликали на медогляд. , У темному коридорчику, просмерділому онучами, потом і тютюном, роздягалися наголо, соромливо закриваючи руками грішне тіло, тулилися спинами до холодної стіни. Денис роздягся першим, убрав голову в плечі і пішов до дверей, молодецьки рухаючи широченними лопатками. Біля дверей зам'явся і, повернувши злякане обличчя, дурнувато посміхаючись, прошепотів:
— Баришень повно. Молоденькі...
— Нізащо не піду, — заартачився Марко. Тимко, сміючись, ляснув його по голій спині, штовхнув у кімнату. Там їх зважили на вагах і розпочали огляд. Тимка оглядала молоденька, затягнута в білий халатик дівчина. Вона послухала його трубкою і так близько схилилася до грудей, що Тимкові стало добре чути, як крізь марлеву пов'язку пахнуть медикаментами її коси. Потім вона вистукала пальчиками спину, груди, ключиці, кілька раз заставила глибоко вдихнути і видихнути повітря і, почервонівши, ніжно провела долонькою Тимка по спині.
— Займалися спортом? — запитала вона, усміхнувшись замилувано оглядаючи м'язисте, з широкими плечима і тоненькою талією, смугле, як дуб, тіло Тимка.
— Ні, все життя хліборобством.
— Ідіть. Ви здоровий.
І коли Тимко відійшов, вона ще раз глянула йому вслід, і щось жалісливе промелькнуло в її очах. Може, їй зробилося жаль цього здорового молодечого тіла, що, таке гарне, сильне, красиве, через кілька днів буде збите осколками. Але через хвилю лице її зробилося знову діловитим і зосередженим, і вона знову стала продовжувати огляд. Денис, коли його почала оглядати та ж сама дівчина, що оглядала й Тимка, переступав з ноги на ногу, ворушив лопатками, ганяв по лобі зморшки, як брижі по воді, мружив хтиві очі.
— Хвороба у мене є невеличка, — прошепотів він, усміхаючись.
Лікар здивовано підняла брови, відвела його трохи вбік, обличчя її зробилося уважним. Денис таємниче озирнувся навколо, кошачі очі його заплавали в маслі:
— Нас іще сьогодні не відправлять, то, може, вийдеш вечорком? Все одно війна...
— Маріє Іванівно! Маріє Іванівно! — метнулася лікар до дверей, де працювала її колега — старенький уже невропатолог, але потім повернулася назад і, вся почервонівши до ключиць, затупотіла ногами.
— Геть! Геть! Геть! — закричала вона, стиснувши руки в кулачки і кусаючи губи. В очах її кипіли сльози.
Денис відкрив спиною двері і трохи не впав на руки хлопців, що стирлувалися біля дверей.
— Чого вона на тебе так кричала? — розпитували вони, обступивши Дениса.
— Розмова у нас не склалася, — шкірився він, плигаючи на одній нозі і зодягаючи підштаники.
Після комісії хлопців, уже пострижених, прилучили до команди, що складалася з одних молодиків, і перевели в лівий закуток двора. Троянівців старших вишикували і наказали збиратися на марш.
— Розлучають нас, — підійшов прощатися Микита. — Випадає нам першим пороху понюхати.
— Головне — смекалка, — повчаїв Охрім молоде покоління. — Свистить — лягай, просвистіло — вставай. А ти, Денисе, дивися найпильніше. Голова в тебе хоч і дурна, так зате високо посаджена. Може черкнуть осколком — і ваших нєту.
— Ти базікай довше, то я тобі твою голову і без фронту відірву!
— Ну, я жартома, — засміявся Охрім і розшвор-кував свого кисета. — Куріть, браття, на доріженьку та не згадуйте мене поганим словом.
Але закурити не довелося: пролунала загальна команда "шикуйсь", і всі з торбинками побігли до лейтенанта, що стояв посеред двору. Видимо, обстановка на фронті була складною, тому що ні старих, ні молодих у військкоматі не затримували ані на зайву хвилину. Вартовий відкрив ворота — і хлинула в них людська ріка, і пішли рідні, пішли дорогі, потупотіли курною дорогою туди, звідки не кожний повернеться назад, не кожний побачить діточок своїх, не кожний після тяжких мандрів поцілує землю біля рідної хати. Вони ішли і прощалися один з одним, низько, по старому звичаю, кланялись близьким та рідним, і були такі, що тамували сльози, соромилися їх, а були й такі, що плакали, насуваючи на очі карту-зики, і довго озиралися назад, махаючи руками тим, що залишилися по рідних оселях.
А Павло Гречаний стояв собі біля. коней, опершись ліктями на полудрабок, і всі якось забули про нього, і ніхто не підійшов, щоб попрощатися з ним. Навколо нього бігали люди, кричали, штовхалися, перегукувалися, поспішали, а він закляк, як та худобина, якій болить щось усередині, а сказати вона про те не вміє. За той час, як він привіз своїх односельчан до цього страшного двору, Павло не їв, не курив, не пив — нічого не приймала його душа, розчавлена розлукою з людьми... Один Тимко згадав про старого і розшукав його межи підводами.
— Прощавайте, дядьку, — сказав він, взявши його важку, як з дуба, руку. — Передайте рідним, що нас направили в тил. Обучать будуть.
Павло мовчки кивнув головою, потім жовтуваті підвусики його ворухнулися, так ніби він хотів щось сказати, але слово і на цей раз не витислося з його грудей, тільки щось ніби клекотнуло в горлі, і то ненадовго, та кілька раз дрібно сіпнулась нижня губа.
Він поліз у кишеню своїх латаних-перелатаних штанів, дістав кисет із тютюном, коробочку сірників, згорнуту вшестеро газету і передав Тимкові.
Тимко ще раз потис чорну, шкарубку, з пальцями-цурупалками, руку старого і побіг наздоганяти свою команду.