Це ж вона мені й сказала, що ти тепер на жонатому положенні в Параски Драчихи квартирантом живеш...
"Що ж. Хай перебуде кілька днів. Він мене від смерті врятував, то не можу я його з двору вигнати. Та ще невідомо, винен він чи ні? Може, й справді даремно хлопця тягають?" — роздумував Тимко, ведучи Джмелика в хлівець.
— Постій тут. Я піду щось жінці збрешу, щоб вона спокійно заснула.
Тимко зайшов у хату. Орися схопилася з постелі, спитала тривожним голосом:
. — Хто там такий?
— Марко прийшов...
Тимко намацав на лаві кисет.
— Хіба йому дня мало, що він ще й уночі преться?
— Ладно. Спи. Я скоро прийду.
Тимко закрив за собою сінешні двері, став, прислухаючись, чи не крадеться за ним Орися. "Краще від бабських очей подалі. Надійніше". Ще трохи постоявши посеред двору, пішов до хлівця.
— Давай зробимо тобі закапелок, — зашепотів він до Джмелика, вилазячи на прикладок сіна.
Джмелик засунув руки в пахуче сіно, сказав замріяно і схвильовано:
— Приташанське. По запаху чую.
— Для корови готував, а тепер, бачиш, для чого пригодилося.
За кілька хвилин сховище було готовим.
— За харчі не турбуйся. У мене поки що своїх вистачить, — заявив Джмелик, показуючи торбу, що біліла в руках. — А от щодо курива — погано.
Тимко висипав йому в долоню весь тютюн із кисета.
— Гляди тільки, пожару не нароби.
— Не бійся. Першим ділом я одісплюся. На перекур вилазитиму тільки вночі. Дивися ж, Тимку, я в твоїх руках.
— Залізай і спи спокійно. Не бійся нічого.
— Дякую на слові.
Джмелик заліз у пахучу яму, Тимко накрив його сіном, ще навіть і потоптався злегенька.
— Ну, як там?
— Добре, — глухо, як з погреба, відізвався Джмелик.
Тимко зліз з прикладка, при місячному світлі позгрібав обсунуте ногами сіно, кинув його нагору, обережно закрив за собою скрипучі двері. Від Ташані війнуло холодним духом конопель і нагрітої за день води. Він довго дивився на левади, залиті місячним сяйвом і обставлені копицями сіна, які, здавалося, несла на собі місячна повінь. Чумацький Шлях на небі був схожий на росистий слід на землі. Великий Віз уткнувся дишлом у Беєву гору. "Скоро світанок", — подумав Тимко і, відкривши сінешні вдері, прокрався до хати. Орися спала, розметавшись від спекоти, зібгане рядно лежало під ногами, в розхристаному вирізі сорочки смугліла шия, цілилися крізь сорочку соски... Тимко потихеньку ліг біля неї і довго дивився на її спокійне, щасливе у сні, гарненьке личко. Від її волосся пахло засушеною луговою ромашкою, від тіла — лісовою березою. Він взяв її за голову і притулив собі до щоки. Орися спросоння зацмокала губами, як дитина, що шукає соски, і за звичкою пхнула йому голову під пахву.
На другий день уранці Тимко клепав косу, збираючись на жнива. Орися пішла в хлівець доїти корову. Прибігла звідти, заляпана молоком, з пустою дійницею:
— У нас хтось у хліві є. Німецький парашутист. Треба збігати і заявити в сільраду.
— Вигадала чортзна-що з переляку...
— Не вигадала. Я чула, як він хропе. Тимко зрозумів, що приховувати тепер нічого, сказав, одвівши очі:
— Северин Джмелик у нас ховається. З-під конвою втік.
Орися широко розкрила очі, обтерла фартушком дійницю, поставила її на призьбу.
— Без тижня день живемо, а він уже із бродячим каторжанином зв'язався. Нічого собі...
— А ти мовчи. Не твоє діло.
— А як тебе разом із ним під кінськими мордами в тюрму поженуть, то як мені на таке дивитися? Хай би воно сказилося таке життя!
Це була їхня перша серйозна сутичка. До вечора вони не розмовляли між собою, хоч і бачилися в польовому таборі під час обідньої перерви. Троянівський учитель читав женцям газети, бесідував, розповідаючи, як німці висаджують парашутистів до нас у тил і що треба виявляти їх і боротися з ними, що навіть між нашими людьми можуть бути такі, що ждуть фашистів, їх треба виявляти і сповіщать про них владі. "Насуваються грізні дні. Ми повинні бути пильними і рішучими. Хай не заховається від нашого ока ні явний, ні притаєний ворог".
Орися сиділа, як на голках, а ввечері рішуче поставила перед Тимком вимогу, щоб він спровадив із двору свого дружка, інакше вона сама його витурить. Тимко довго відпирався, але потім побачив, що нічого не вдієш, і пішов у хлівець до Джмелика.
— От що, Северин... Пересидів ти в мене два дні — мандруй далі.
— Дізнався хтось? — тривожно спитав Джмелик.
— Орися. Хропів ти вві сні, а вона якраз прийшла корову доїти. За себе-то я ручаюся, а їй рота долонею не затулиш. Так що посидь до вечора, а як стемніє, я тебе випущу.
В обід Тимко приїхав у село за нагостреними косами для косарки. Забравши їх, повіз у степ. В селі було пусто, як звичайно в жнива, тільки дітвора кубилася в піску біля Ташані та дід Інокентій разом із Кузем пасли колгоспну худобу на тирлищі. В білих сорочках, довгошиї, вони нагадували двох гусаків, що пасуться на зеленій траві. Біля мосту Тимка наздогнав Гаврило, що також ішов з обіду на жнива. Побачивши брата, він розгубився, ніяковіючи, зашкутильгав назустріч. Шд широким брилем в тіні ховалося таке добре, до болю знайоме з дитинства обличчя. Після того, як Тимко покинув рідний двір, брати не бачилися і, зустрівшись тепер, не знали, про що говорити.
— Чого ж це не заходиш? — запитав нарешті Гаврило. — Як-не-як — рідні ж.
— Робота... — опустив очі Тимко.
— Хоч би матір провідав. Плаче вона за тобою. Не сьогодні-завтра тебе на війну прихоплять, а ти замість того, щоб біля рідної матері жити, пристебнув до штанів гарнесеньку молодичку та по чужих дворах тиняєшся. — В голосі Гаврила відчувалася родинна образа.
— Кожен живе по-своєму...
— Авжеж. Собака і та свій двір знає, а...
— Ти мені тут не собачі — люто повернув Тимко підсиненими білками очей. — Вас таких до чортового батька було, щоб мені на шию сісти, та не для вас вона плетена.
Він цьвохнув коня батогом і погнав курною дорогою, лиш чорні кучері зривало з голови вітром та надувалася на спині міхуром червона, вилиняла на сонці, сорочка. "Баришник. Істинний баришник, — сумно дивився братові вслід Гаврило. — Відірвався від роду, як той камінь у воду. Що з нього буде далі — бог його знає". Гаврило скинув косу на плече і поволеньки пішов понад Ташанню аж на ті горби, де в плинному мареві бовваніли свіжоскладені рядки кіп.
Тимко дав спочити коневі аж за Троянівкою. "Що їм від мене треба? — збентежено питав він себе, витягаючи вишитий кисетик. — Із самого малолітства за псинка мене мали, ще й тепер спокою не дають. Ні! Досить! Увірвалося! Тепер у мене своя дорога..." Він припалив цигарку і раптом почув далекий, приглушений степовим безлюддям крик. Озирнувся. Від села степовим шляхом хтось гнав верхи. Сірі султани пилюки, звихреної конем, осідали на скошеній стерні. Якийсь хлопчик у білій сорочці, припавши до гриви коня, летів навздогін підводі. Тимко в тривожному передчутті зупинив підводу біля соняшникового густого, як ліс, лану, встав із воза. Завалюючись на спину коневі і натягаючи з усіх сил повіддя, хлопчик зупинив коня.
— Казав Марко, щоб ви зараз бігли додому. Повен двір міліції понаїхало. Шпіона якогось шукають, — задихаючись, пробелькотів хлопчик.
Тямко злодійкувато глянув на соняшники, майнув поглядом по нескошених житах. "А може, підводу покинути, а самому в соняхи? Га? Знайдуть Северина — обох за грати посадять. Ні! Удвох шкодили — удвох і відповідати будемо".
Він завернув назад підводу і, ставши на воза, чвалом погнав її назад до села. Коняка трусила задом, трахкала ногами в дощаний передок. Сіделка з'їхала набік, дуга перехнябилася, в лице Тимкові кидало гарячим вітром, міцним, як сіль, кінським потом. Проскочив околицю села, міст, в очі стьобнула голуба блискавка Ташані, завернув у свій провулок. Швидко розмотувались перед очима повішені на тинах на просушку шматки полотна. Біля двору Тимко зіскочив із воза. Відлягло від серця. Міліції нема. Під берестом у холодочку сидить Гнат, по бур'янах із палицями-щупами лазять Сергій і Денис. Гнатові жарко. Він сидить розхристаний, біля нього на траві мокрим клейонча-тим пітничком угору лежить картуз. При боці у Гната кобура із справжнім, стареньким, правда, револьвером.
— Нема там ніякої ями? — питав він, щулячи очі.
— Що він — дурень по бур'янах ховатися? Молодий господар його десь пильніше заховав, — говорить Сергій, промацуючи очима Тимка. "Ну, поки що ви його не знайшли, так що нічого і тріщитися", — відповідав йому поглядом Тимко і, вийнявши кисета, згортає цигарку. В цей час із бур'янів, весь сивий від полинового пилку, вилазить Денис із повною пазухою курячих яєць і викладає їх Гнатові в картуз.
— Здати в фонд оборони, — наказує Гнат своїм пойнятим і прямує до хлівця.
"Знайдуть", — охоплює відчай Тимка, а Сергій зну-щально усміхається:
— Ну, в якому він кутку?
— А ти пошукай, — скалить і собі зуби Тимко. Сергій, випередивши Тимка, шепче Гнатові на вухо:
"Тут він. Щоб я з цього місця не зійшов. Тут!" Коло дверей хлівця Гнат затримується і з заклопотаним виглядом шукає в нагрудних кишенях олівця. "Засвербіло в п'ятах! Кожен мнеться і заходити боїться. Ну що ж. Тепер викруту нема. Буду сидіти і ждати жданого", — думає Тимко і присідає на поріжку. Коли відкрили двері до хлівця, Гнат вийняв із кобури револьвер і голосно сказав:
— Говорить голова сільради Гнат Рева, при пойнятих Сергієві Золотаренкові і Денисові Кошарі: Джмелик Северин — здавайся!
Тихо. Тільки шелестять на городі соняшники та десь у берегах сонно кричить іволга.
— Вилазь, бо як знайдемо — гірше буде! Знову тиша. Затамований подих трьох людей, що стоять, прислухаючись.
— Починайте обшук.
Денис і Сергій деруться на прикладок сіна, ширяють палицями по кутках. Денис бере вила, штрикав попід стінами.
— Як попаду, — сам обізветься, — сміється він. В цей час з воріт чується крик, у хлів вривається Орися: хустка на плечах, очі горять, граблі так і ходять ходором в руках.
— Геть! Геть! — кричить на неї Тимко і тягне за плечі, але вона виривається з його рук, цупить граблями Дениса по широкій спині.
— Ти його складав, це сіно, що розриваєш?! Складав, гицелю троянівський, бубнарю хуторянський?!
Розлючена, вона дереться на прикладок, Гнат тягне її за ногу.
— Громадянко! Ми при виконанні службових обов'язків.
Вона дригає ногою, б'є Гната в груди, мов кішка, видирається на прикладок і турляє звідти отетерілого Дениса.
— А ти що тут робиш? — витріщається вона на Сергія і підступає до нього а граблями.