На Ташані кричали, ляпаючи крилами, гуси, чулося бовтання ненажерливої щуки.
— На дощ жирує, — визначив Денис і, закривши очі, розлігся на покосі.
— Як був я в заброді, так ми раз неводом кит-рибу спіймали, — жуючи сало, сказав Павло.
— Та й який же він?
— Такий, як корова. Вдесятьох ледве на берег витягли.
— Може, то не кит? — допитувався Марко. — Бо то така риба, дядьку, що її кораблями витягують, а не самотужки.
—А я тобі кажу — піймали...
— А де ж .той забрід?
Павло, скрутивши цигарку, довго мовчав, пригадуючи ту невідому країну.
— В Чорноморії, — нарешті пригадав він.
— От там, мабуть, рибалки сильні були, що отаких риб самотужки витягали.
— Та вже й не такі, як ви...
— А ви, дядьку, теж сильні? Цікаво, скільки ви на собі грузу понесете?
Павло ворухнув вузлуватими пальцями босих ніг, ніби прикидаючи; яку вагу вони зможуть витримати, сказав, зітхнувши:
— Соломи понесу двадцять пудів, а заліза тільки шість.
Хлопці, вхопившись за животи, попадали в траву, навіть Денис загигикав, лежачи на спині, так, що аж голова його тряслася, один Павло сидів, втупивши очі кудись за Ташань, байдужий до глузливого сміху.
Доки хлопці підобідували, сонце підбилося ще вище, Тимко приніс добре відклепані дідом Інокентієм коси, роздав косарям, заходився мантачити свою.
— Гляди, Тимку, не дай дулю, — застерігав Павло, натякаючи на те, що при необережному рухові мантачки по косі можна врізати пальці.
— Ні, дядьку, я обережно.
Тимко знав, що дядькова коса не клепалася відколи й куплена і що він міг косити нею тільки тому, що в нього було сили, як у бика: вигостривши її тепер, як бритву, Тимко передав Павлові і з цікавістю спостерігав, що воно з того вийде.
Павло сяк-так, для годиться, помантачив косу, поплював у руки, широко розставив ноги і, відвівши далеко назад косу, щоб, значить, був більший розгін, махнув нею по траві і впав на землю.
— Що ти їй зробив? — дивувався він, підвівшись під загальний регіт хлопців.
— Нагострив, дядьку...
— От молодчина! Оце коса так коса! — повеселішав Павло, уже не так з розгону заганяючи її в траву.
— Боже мій, скільки дурної сили в чоловіка! — похитуючи головою, промовив до себе Тимко, беручись і собі за косу і займаючи свою ручку.
Уже аж на другому кінці гонів він підняв' голову, щоб витерти піт, і серце його тривожно стиснулося: прямо через покоси, притисши долоні до грудей, спотикаючись ногами —і плутаючи ними в траві, бігла Орися. Лице її було блідим і зляканим. Він кинув косу, збиваючись із кроку, пішов назустріч.
Вона підбігла до нього з тремтячими губами і повними .сліз очима і, незважаючи на те, що навколо були люди, впала йому на груди, здригаючись від ридань.
— Ну, що там?! Ну? — торсав її за плечі Тимко, але її руки так міцно затисли його шию, що він задихався. Потім розімкнув її пальці, одірвав від себе, сполохано глянув у дороге, залите сльозами і збуджуюче в ньому гострий жаль обличчя.
— Ну?!! Ну, говори, що тралилося?!
Вона схопила його за руку і, тільки тепер зрозумівши, що навколо люди і що деякі косарі вже перестали косити і з гарячою цікавістю дивилися на них, потягла за кущі верболозу.
— Ой Тимоньку, голубчику, ріднесенький мій, дорогесенький! Розлучають нас, — заплакала вона ще дужче і закрила долонями обличчя.
— Хто розлучає? Говори толком.
Але вона говорити не могла, плечі її ще більше затремтіли, і на тоненькій шийці дрібно посмикувалася кругленька, в пухнастих білих локонах біля висків голівка.
— Ой, — видихнула Орися, одірвавши долоні від обличчя, і жалісно хлипнула скривленими губками. — Тато вчора прибігли із сінокосу, сердиті, люті, із вашими полаялися, чи що. Нас із мамою вигнали з хати, побили весь посуд, всі горшки. А сьогодні склали на підводу мої речі, все до шматинки, до останньої сорочечки, і повезли аж у Гадяцький район до маминих родичів. Там, кажуть, будеш жити, і щоб я тебе з Вихорами не бачив, доки світу й сонця... Я втекла до Галі Басаврючки, в чім стою, і проплакала всю ніч. Що ж мені роби-и-ти-и?! — заголосила вона, чіпляючись Тим-кові за плечі.
Тимко довго стояв мовчки, задумавшись. Брови його тихо ворушились, на вилицях під шкірою тяжко, як жорна в млині, ходили жовна.
— Перебудь до вечора в Галі Басаврючки. А потім щось придумаємо. А зараз іди. Люди он і так уже трі-щаться.
Вона, нічого більше не розпитуючи, заспокоєна одним його словом, схлипнула, витерла, як дитина, кулачком очі, пішла геть. Але потім вернулася, підбігла до нього і, радісно покліпуючи мокрими віями, вся посвітлівши обличчям, несміло потяглася до нього, як прибита грозою билиночка до сонця:
— Поцілуй мене, Тимку. Я тоді про все горе забуду.
Він обачно озирнувся навколо, ніжно взяв у долоні голівку і поцілував її по-батьківськи, в лоб, погладив по волоссячку. Вона вдячно глянула на нього прояснілими, як небо після дощу, очима і, якось жалісно усміхнувшись, пішла лукою. Тимко взявся за косу і вже хотів шаркнути нею по траві, але потім озирнувся, щоб глянути ще раз, чи вже далеко відійшла Орися. І коли він побачив її, щупленьку, босоногу, одиноку і нещасну на цьому світі, беззахисну й довірливу, як голубка, в своїй любові, то перший раз у житті відчув, як з хвилюючим болем застукотіло його серце і щось ласкаве, тепле, як ті світлі сльози, що він їх змив поцілунком з личка коханої, покотилося йому в душу, і кров забухала швидше, груди задихали вільніше, і, розтираючи рукою м'який гарячий клубок, що підступав до горла, Тимко подумав, що він тепер не одинокий і що йому є для кого жити на світі.
З цієї хвилини все те, що він бачив навколо себе, чув і відчував, повнилося для нього новим змістом: йому ніби вставили інші очі, і він ними бачив тепер те, чого раніше не помічав, йому ніби підмінили душу, і він тепер відчував те, про що раніше й не догадувався. Навіть звуки він сприймав тепер по-іншому. Він косив повагом, раз за разом махаючи косою і майже не відчуваючи її в руках, така вона була легка. Раніше тіло його під сорочкою мокріло, парилось і з кожним заходом на нову ручку по ньому розливалася втома, від чого м'язи його мліли, і тоді хвилю-дві він перепочивав. Тепер же тіло його зробилося легке, сухе, освіжене, зібране, як у птаха, що йде на великий переліт. Раніше з кожним рухом коси, переставляючи босі ноги по вже скошеній густій, зрізаній, як бритвою, щіточці трав'яного прикоріння, Тимко відчував холодну і липку в'язь лугової землі, і почуття це було неприємним і навіть бридливим, тепер же земля під ногами була тепла, ласкава, як дихання паруючої ріки. Трава, яка здавалася йому раніше похмуро-сивою, гнівною під нальотами вітру, стальною, дзвенючою, як щось неживе, тепер розступалася перед ним прозоро-зеленою морською хвилею, як перед молодим богом, розкриваючи те, що раніше приховувала: всю свою потаємну красу. Він бачив, що зверху вона суха, вицілу-вана сонцем, легка, як подих, і чутлива, як павутиння, і колишеться навіть без вітру, а при самій землі, між стеблинками, почепившись манюсінькими світлими крапельками, притаїлись росинки і яскраво поблискують, як надрібно потовчене скло. Хвилинами його брав жаль, і він стримував косу, щоб не порушити тієї затаєної при землі краси. "Я не знаю, чи там угорі, наді мною, є життя, але я добре бачу, що вся краса тут, на землі", — роздумував від, спершись на кісся і з хвилюючим почуттям милуючись свіжістю зеленого роздолля, що плескотіло біля його ніг. Потім знову став косити, докоряючи сам себе в душі за те, що він милується і все ж таки нищить цю красу.
Але одного разу на повному розгоні він зупинив косу і, кинувши її на землю, присів навпочіпки і обережно, лагідно розгорнув пальцями густий кущик трави: у зеленому затишному храмі, вся переплетена золотими нитями сонця, на високому гінкому стебельці росла лугова цариця — ромашка. Це, мабуть, була найпрекрасніша в світі квіточка: рівна, висока, з сумно нахиленою набік яскраво-жовтою, в білих ніжних прозорих пелюсточках голівкою, ще й зверху прикроплена дрібною, як вістря стальної голки, росичкою. Тимко знав, що по-народному цю квіточку називають невісточкою, і те, —що вона така прекрасна, і те, що її так звати, зачарувало його, і він, присівши, дивився на неї, не зводячи очей, усміхаючись, як до гарненького маляти, і все шепотів: "Невісточка, невісточка", — і йому хотілося доторкнутися до неї хоч пальцем. Але він утримався, щоб не збити з неї-росички, не зняти дорогої краси, дарованої природою. Він так і залишив квітку разом із густим кущиком трави в її зеленому храмі і, обережно обкосивши, пішов далі.
"Трінь-трінь, трінь-трінь!"—почулося в цей час і забриніло, відбилося від ташанських плес, заляскало, затанцювало, заграло, як музика: "Дід Інокеша клепає коси, — усміхнувся Тимко. — Ач, як розходився". І йому пригадалася одна весела примовка, яку він знав ще в дитинстві і став повторювати її в такт помахам коси. Він почирав фразу, як тільки з розгону замахував косою, і закінчував її лише тоді, коли коса, зрізаючи соковиті стебла, виходила із трави:
Косарики плужки кують,
Косарики плужки кують...
"І зозулі кують, щастя-долю дають.
І ми з Орисею...
Що з Орисею? Ах, так!.. Невісточка. Вона ж невісточка". Він засміявся і озирнувся назад: ромашка тихо кивала йому голівкою. Він озирався ще кілька раз, і довго вона ще біліла здаля, дякуючи за той захист і турботу, яку він проявив до неї.
Тимко косив до самого вечора. Коли ж косарі зібралися веселим гуртом до багаття, на якому доварювався смачний куліш, він також присів із ними, і на обличчі його було щось надзвичайне, що кидалося усім у очі, хоч ніхто до ладу не знав, чим воно викликане і що воно означа. Навіть Марко і той помітив це і спитав його:
— Що ви? Погризлися чи помирилися? Тимко тільки засміявся і так здавив Марка за плечі, що той аж вискнув.
— Хлопці! Підходь закурювати! Ну! — весело закричав Тимко і розшморгнув кисета. Коли він обійшов косарський круг — кисет був уже пустий.
— Оце так! — лаяв його Марко. — Усім догодив, а сам лишився без тютюну.
— Нічого. В мене дома ще є, — весело підморгнув Тимко і, відмовившись від вечері, пішов лугом до Та-шані.
— Що це з ним сталося? — дивувались косарі. — Чи не ташанська русалка його прилоскотала?
— А чого ж! Хлопець молодий.
Забравшись у глухі нетрі, Тимко сів біля річки і довго дивився на чорну холодну воду.
На верболозах скакали рожеві відблиски багаття, що його розіклали косарі; від вогнища долітали лункі голоси, сміх, покашлювання, чиясь тиха, впівголоса, пісня.