Звідки ти, нещасний, можеш знати? Іди від мене, живи собі в тієї і не признавайся, ради бога, що ми з тобою знайомі. Здурів хлопець, чисто вам здурів!
— Нікуди я не піду від вас, тьотю, та й вам не вистачить серця вигнати мене. Вже я за цей час добре вас розпізнав! А в селі тепер не окупаційна, а радянська партизанська влада, і нам нічого боятися фашистів.
"Правду каже вражий син, що не прожене вона його з своєї хати. Правда й те, що фашисти стали полохливі, як зайці, відколи відступають та відступають. Кожного куща, придорожного хреста жахаються, чи не вискочить часом звідтіль партизан з кулеметом.
Та й добре, що знайшов собі якусь на селі. Ще чого не стало, щоб у мене під боком з Парасею любов крутив! А все ж таки… говорім сюди, говорім туди, прикро то якось вийшло для нашого дому. На очах у нього дівчина, як маків цвіт, а він шукає собі, не знати кого і що… Гей, що то за нечиста сила та любов? Ніби й за ворота не виходив, і інвалід, вважай, і сонця божого вже скоро півтора року не бачить, а любов таки десь надибав.
Та про що я думаю? Що то моїй Парасі жениха не стане? Перестигла дівка, чи що? Буде і в неї жених! Го-го, ще прийде такий з орденами та медалями, що люди тільки ахнуть! Коби вже скоро наші прийшли, визволителі довгождані…"
* * *
І радісний, з нетерпінням очікуваний день визволення настав. Одержали вістку від Василя: він живий і, можна сказати, здоровий, тільки в руку поранений злегка. А татом не журіться, пише, тато працює конюхом в одному радгоспі і, мабуть, скоро дома буде. Він, Василь, хотів би, щоб тут дома так жилося, як татові живеться.
Катерина повернулася з дитиною. Ходить тепер по селу та сміється з тих, що повірили, ніби її свекруха з хати вигнала.
Згодом надійшов лист від Васиної матері. Аграфена Іллівна і починала лист подякою, і кінчала його подякою.
Звісно, мати! Вона розуміє все.
— Ну, і синок ти! — розпікає Васю Марія, як розпікала б і свого сина. — Листа написав, фото послав, а от чому сам до матері не поїдеш?
— Та поїду згодом! Хочу, щоб мати спершу до мене приїхала…
— А чому це так?
— А тому, що одружусь і треба спочатку весілля в молодої відгуляти…
"Що з того, що на ногу налягає, але зате постава яка! А плечі! А сила! А до діла який! Навчився шевського ремесла в своїй келії, а тепер відбою від клієнтів нема. Як піде в артіль, то, напевно, першим майстром буде! Нема в селі дівчини, яка б не пішла за нього. За безруких, за безногих ідуть, та ще й пишаються ними. І правильно роблять! Не в корчмі, не в п'яній сутичці скалічений, а в боях за матір Вітчизну".
— А з ким же ти женишся? Може, вже признаєшся нарешті? — спитала Марія і зразу ж, як то кажуть, прикусила язика: ще парубок подумає, ніби вона заздрить, що її Парасі не бере.
— Та таки з вашою дочкою, мамо…
Марія як стояла, так і схилилася на одвірок.
— То… то… виходить, — не могла перевести подих від обурення, — ви мене в дурні пошили? Під боком кохалися, а ти мені баки забивав якоюсь дівчиною на селі… Чесно та гідно вчинили ви обоє, що й казати!
— Може б, вам ще й про те було розповісти, що в моїй комірчині зберігався архів партизанського загону?
— А якби признався, то що? Не заслуговую на довір'я, по-твоєму?
— Скажу лише: є таємниці, яких і рідній матері не можна довірити.
— Та я тобі не дивуюся, чужий ти мені, але ти, дочко! Де ж твоя совість була так обманювати мене?
— Мамо, — заплакала Параска, — простіть!
Як же тепер в очі матері дивитись? Затулила лице фартушком і вибігла з хати, тільки замиготіла хустина поміж вербами.
— Ти женитися можеш хотіти, але чи я за тебе Парасю дам, то інша справа…
— А то чому? Що ви проти мене маєте?
— Може, проти тебе нічого не маю, крім того, що ти обманщик, а от інші перешкоди виринають, коли справа на серйозне пішла…
— Наприклад? Я хотів би знати, що це за перешкоди.
— Можу сказати, якщо ти вже такий цікавий. По-перше, коли ви одружитеся, то ти забажаєш у своїй стороні жити, а вона захоче тут, де народилася і зросла. По-друге, у вас там, в Росії, одні звичаї, а в нас, на Україні, інші…
— Ну, які? — ледве стримує усмішку Василь Уланов. — Які ще там звичаї, що так різнять українців від росіян?
— Та хіба мало їх? У вас варять щі, а в нас борщ…
— А далі?
— Далі… у вас хати рублені, а в нас білені знадвору і зсередини…
— І ще що? — Гримаса перекосила обличчя Васі.
— У вас по тому, як закутують хустини, не пізнати, дівчина то чи молодиця… Бачила я на знімках. А в нас є різниця… У нас дівчата зав'язують хустину вище вух з вузлом на самій потилиці…
— І вже все?
— Та, певно, ще не все, але більш мені якось на думку не спадає.
— Тьотю, — каже Вася, а лице в нього таке нещасливе, що аж жаль бере дивитися, — тьотю, що з вами? Ви бачите дрібне, таке мале, що про нього й згадувати смішно. Якісь борщі та щі… А те, що тут справжня любов… А те, що ви, українці, і ми, значить, росіяни, віти одного кореня, що мови наші схожі як сестри, що історія наша… ех! Ви побачили, що в нас хати рублені, а у вас білені, а те, що росіянин з українцем завжди пліч-о-пліч обороняли нашу землю від загарбників, цього ви не побачили? Та ви, — спересердя йому аж очі вологістю зайшли, — ви, матінко, навіть саму себе не побачили! Хіба ви в найлютішу для мене годину не прийняли мене, як рідного?
— Еге ж, прийняла на свою біду…
— То через які там щі та борщі, — сподобалася, видно, Уланову ця гра слів, — мали б ми з Парасею собі життя калічити? Та в нашому Радянському Союзі багатомільйонні народи живуть дружно, як рідні брати, а ми в сім'ї не поладили б між собою?
Тут уже Марія не витримала і засміялася. Вона при знається, еге ж, признається, що хотіла його трохи засмутити:
— Треба ж було чимось помститися за обман чи не треба? А щодо згоди, то правду кажеш: відколи світ світом, ще такого не було, щоб українець з росіянином полагодити не могли! Але де ж ділася наша наречена? Піди-но, Васильку, та гукни її, бо десь ще заблукає дівча поміж вербами…
1953
17
Начальниковій жінці.