Це вже навіть я, її подруга, можу сказати: Марилька стає неможлива. Вона, слава богу, і сама це помічає. Якось це призвело аж до вибуху. А фізика вчить нас, що завжди стається вибух там, де нагромаджується надмір енергії. Таке, мабуть, було і з Марилькою.
— Мартухо! (Чомусь любить вона мене отак називати у приступі ніжності). З мене дуже погана приятелька. Так, так! Навіть не заперечуй. Я погана (дивіться, дивіться на неї). Потайна. Нещира з тобою.
Дивлюсь на неї, як оце на вас, і ще не знаю, чи це вона серйозно говорить, чи тільки… переказує слова якоїсь героїні з п'єси, бо з Марилькою і таке буває. Ні, мабуть, серйозно. Якось дико, правда, слухати, як людина сама в себе каміння кидає. Тоді мимоволі хочеться заперечувати всьому, що вона каже.
— Та що ти, Марилько, на похвали напрошуєшся, чи що?
Беру її за плече, хочу обняти, а вона — в плач. Справжній, а не сценічний, як то вона частенько любить удавати, плач. Таки плач…
— Ні, — каже, — і не цілуй мене, аж доки я тобі всього не розповім. Я повинна була тобі найперше звіритись, але в мене вже така погана вдача. (Ніби я її вдачі не знаю!) Я не можу говорити про успіх, коли я ще не зовсім певна його.
— А тепер ти вже певна його, — сміюсь, бо починає мені в голові щось вияснюватися. Колись, аж тепер згадала, говорила мені Марилька про те, що їй дуже сподобався один молоденький поручник, а там — перестала про нього згадувати.
І от стало мені під присягою (як же ж інакше?) відомо, що в Марильки є кохання. І ще яке! Мало того, що "воно" і струнке, і ще якесь, і ще якесь, але й закохане в неї "насерйоз".
— Що то значить, Марилько, "насерйоз"?
— То значить, Марто, що ми одружимось колись.
— Марилю, він— військовий…
— Він насамперед порядна людина, Мартухо, а це найважливіше…
Уявіть собі, він справді показав себе порядним хлопцем. Познайомився з батьками Марильки і став офіціально бувати в їх домі як наречений. Марилька десь у театрі (треба думати, що та випадкова зустріч була заздалегідь організована) зустрілася з його мамою, і незабаром у Пястів почали готуватися до весілля.
О, який приємний був це час навіть для мене, що не збиралася заміж виходити, оця підготовка до весілля! Я допомагала Марилі шити посаг (ми того літа обидві закінчили свою промислівку з тією різницею, що Мариля готувалась до весілля, а я ходила вчитись шити і… чекала на посаду, що її обіцяв моєму батькові один залізничний інспектор). Ми з Марилею за шитвом, незважаючи на торохтіння машини, мріяли… мріяли, мов п'яні, як буде обладнана кімната Марильки, до найдрібніших деталей, навіть якого кольору будуть завіски в ній, як Марилька гостей буде приймати в себе… включно до обговорення меню, як буде вона з чоловіком на офіцерському балу ходити і… як закохається в неї безнадійно якийсь молоденький офіцерик… Подуріли дівчата, та й годі!
— Коли твоє вінчання? — спитала я, бо все це здавалося мені якось підозріло добрим та гарним. Хіба може так бути, щоб життя перетворилось на казку, а казка — на життя?
Мариля відповіла, що, можливо, ще цієї осені одружаться вони. Треба тільки ще одну формальність полагодити. Янек (така смішна формальність!) мусить в полку подати біографію нареченої й одержати формальний дозвіл на шлюб з нею.
Але об цей формальний дозвіл, як об підводну скелю, розбилось щастя моєї подружки.
Я не можу забути той день, як прибігла я до Марильки і застала її в сльозах, аж опухлу від плачу. Янек стояв перед нею на колінах і був такий стурбований, що навіть на мою появу не зважав. Цілував нареченій пальці і заспокоював її якимись недоладними словами.
Що сталося? Сталося, що Янек не мав права одружуватися з Марилею, і то не з одної причини. Найперше, наречена офіцера повинна мати або майно, або вкласти перед шлюбом до військової каси п'ять тисяч злотих так званої кавції, на випадок смерті мужа, щоб полк міг забезпечити вдову (її таки грішми!). По-друге, наречена польського офіцера повинна походити з відповідного середовища, тобто, інакше кажучи, польський офіцер може одружуватись тільки з панянкою з шляхетської сім'ї. По-третє, наречена офіцера повинна мати бодай середню освіту, а торговельно-промислова школа не зараховується до так званих середніх шкіл.
Цей останній пункт і мене вразив якнайболючіше. Як же це так? То я на те втратила стільки років та на те мій батько так важко оплачував мою науку, щоб я не мала навіть права говорити, що здобула… середню освіту?
— Чого ви дивуєтесь? — спитав мене старий Пяст. — Адже торговельно-промислову школу відвідують здебільшого діти робітників та міщан. Треба ж встановити якусь межу між ними і дітьми шляхетського походження!
Я дивилась на сльози Марилі, на заклопотану постать Янека і не розуміла одного: чому він заради коханої дівчини не скине з себе отого проклятого мундира і не наплює, пробачте мені за вульгарне слово, на свою військову кар'єру?
Я не втерпіла і делікатно натякнула Марилі на це.
— Ах, Мартухо… Мартухо… Чи тобі здається, що Янек давно цього б не зробив, якби міг?
— Що значить "якби міг"?
Виявляється, що Янекова мати, удова теж по якомусь військовому чині, змалечку віддала Янека до військової школи, де він виховувався коштом держави. Коли він не бажає служити офіцером, то мусить тепер повернути державі за… дванадцять років свого утримання.
— А звідки ми візьмемо таку суму грошей, Мартухо? Га? Звідки?
Звідки! Я знаю одне джерело, але воно поки що заборонене для сім'ї Пястів.
Це легендарний вуйко Леопольд.
Від Марилі знаю, що канадець забрав Казика під умовою, що до п'яти років ніхто з сім'ї не навідуватиметься до нього, ні писатиме Казикові. Що тут робити? "Я ж — не член сім'ї, і тому моя поява аж ніяк не зірве умови", — подумала я своєю дурною головою і вирішила ось що: скористатися з того, що мені, як дочці залізничника, належить двічі на рік квиток вільної їзди, і… поїхати до Варшави. Їй-бо, до самої Варшави, хоч до цього часу там тільки проїздом була. Звичайно, не можу сказати мамі, що їду у Варшаву до вуйка Леопольда, щоб витягти з нього грошей на викуп Марильчиного нареченого, бо яка мама добровільно погодиться на таку… прогулянку? Уява наших матерів вимальовує тисячу нещасть, доки ще поїзд доїде до Варшави. Ну, бачите самі, що іноді мимоволі мусиш обманювати найближчих собі людей.
Таке було зі мною і з моєю матусею. Я вигадала якусь історію про товаришку на селі, і мама, не підозріваючи нічого (воно було трошки неприємне мені, оте сліпе довір'я мами до мене, якого я, власне, не заслуговую), без зайвих слів погодилась, щоб я провідала товаришку.
Як приїхала я до Варшави і вийшла з вокзалу, то ніби нічого особливого й не помітила. Місто як місто, люди як люди. Можливо, це тому, що була рання година і на вулицях було найбільше робітників, домогосподарок, що поспішали із своїми кошиками, і залізничників. Цих моє око вловить, бо кожний залізничний мундир нагадує мені татка.
Так було зранку. Зате опівдні, коли я, шукаючи поліцейське бюро особистих адрес, потрапила на широку вулицю Новий Світ, то вже здуріла, так-так, чисто здуріла від того блиску й краси, що їх з усіх боків бачили мої очі.
Вітрини крамниць з ювелірними сучасними й античними прикрасами (ці останні були особливо прекрасні) виблискували на сонці своїми самоцвітами. Я побачила те, існування чого вважала можливим тільки в казці, — золоті десертні виделочки і такі ж ножики, і подумала: для когось же виробляються ці цяцьки, хтось же користується ними. Мені захотілось відтворити в уяві обстановку, в якій уживають золоті виделки, але моя уява була занадто бідна для цього.
Прекрасної роботи кольє, браслети, дорогоцінні обручки нагадали мені закоханих багатих мужчин з романів. Навряд чи жінки купують такі речі для себе… Це, певно, дістається їм тільки як подарунки.
Широкі, як наша кімната у Станіславі, вітрини з жіночим готовим одягом на кожну пору доби, від нічної сорочки (були там такі нічні сорочки, що, якби не те, що стояли вони між білизною, я б вважала їх за бальну сукню) до декольтованої вечірньої сукні з хвостом. Були тут і розкішні, сріблом вишивані весільні сукенки. Я уявила собі, якою гарною була б в такій сукенці моя Мариля із її чудовим личком!
І не можна сказати, щоб усі ці речі були виставлені тільки напоказ, а люди мали тільки ту потіху з цієї краси, що ситили нею очі. Ні, ні! У Варшаві, особливо на центральних вулицях, зустрічається дуже багато елегантних, прекрасно вдягнених жінок.
Я придивилась до своєї перкалевої сукенки, і мені стало ніяково за себе саму: як же я в такому повсякденному (до того ж уявіть собі, що я їхала в тій сукенці цілісіньку ніч!) стану перед вуйком Казика? Та такий посол більше пошкодить справі, ніж допоможе!
Я уявила собі Казика, одягненого приблизно так само, як ті молоді пани, що їх я бачила при вході в кафе, і я мимоволі почала уважніше придивлятися до кожного, хоч трохи з фігури і кольору волосся схожого на Казика, добре вдягненого молодого чоловіка… Ану ж, в якомусь із них впізнаю я свого сусіда?
Та чи схоче він серед вулиці починати розмову з такою… ах, з такою… з Ковальської? Кажуть, що багатство псує людину… Ну, про це потім! Тепер насамперед треба мені відшукати квартиру вуйка Леопольда.
По довгих блуканнях (було іноді так, що я крутилась, не відаючи про це, в тому ж самому прямокутникові вулиць) знаходжу це поліцейське бюро і недалеко від цієї установи, на вулиці Медовій, відшукую квартиру вуйка Леопольда.
Можете вірити мені, йшла я сходами і чула, як коліна мені примлівають. Хвилиною мені здавалось, що моя місія, безперечно, закінчиться успіхом — вуйко допоможе Янекові розірвати з казармою, і ми скоро гулятимемо на весіллі Марильки, але вже в черговій хвилині охоплював мене такий забобонний страх перед зустріччю з вуяшеком і такою дурною видавалась мені ця витівка, що я, не маючи відваги, зупинялась нерішуче на якомусь східці.
Врешті, затуливши очі, я подзвонила до квартири вуйка Леопольда. Довго-довго не було чути по той бік дверей ніякої ознаки життя. Я наважилась і подзвонила ще раз, довго не забираючи пальця від кнопки. Врешті почулося шарудіння домашніх пантофлів.
Через "іудине вічко" у дверях глянуло на мене велике червоно-синє, зловісне око, а потім непривітний голос спитав: хто я така і чого потребую? Як тільки я призналась, що приїхала із Станіслава, вуяшек послав мене до всіх чортів, а коли я згадала про Казика Пяста, то відіслав мене вже до самого пекла — в руки люциферові.
Тому, що мене від цього живого люцифера відділяли двері, яких він так і не збирався відчинити, я з цікавістю слухала, що він там бурчить.