Дев'ять братів і десята сестриця Галя

Марко Вовчок

Сторінка 7 з 8

В мене жодної родини нема. Я сирота.

— І самі живете тутоньки?

— Сама живу.

Здається, так уже трошечки вони розмовляли, ї трохи 'дно 'дному сказано, а багато часу вплило. Зорі легш та легш усе мріли, наче входили усе дальш у синє небо; стало свіжіти, з Дніпра потягнув вітрець і з того берега переніс пахощі там квітущих тополь. Не козак і не Галя схаменулися, що вже близько світання, а наддніпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Дніпром.

— Прощавайте! — промовив козак.

— Прощавайте! — промовила Галя.

І пішов козак шляхом у місто.

А Галя, провівши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло віконечка, схилившись голівкою на складені рученята.

Як вона прокинулася, променистий сонячний промінь задав їй світом у вічі несподівано — вона проспала ранкову зорю — от тобі маєш! І Галя засміялася небувалому випадку, й почала поспішатися на роботу і, вмиваючись, вона впустила кушнець з водою нечаянно, і відра вивернула невмисне, і усе сміялася сама із собою затим, бачте, що усе як ось виходило несподівано, негадане, нечаянно, разом...

Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидше билося сердечко, а ще швидше вироювалися мислоньки... Уявлявсь їй самотній весінній вечір коло віконечка, своя самотня пісенька, весіння теплиня й мла, й свіжість, і зорі мріють... й разом заступлений світ у віконці, і молодий козак... так разом-разом... такеньки несподівано!

Того дня Галі вилучилося робити на городі вкупі з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупі робила та балакала про людську бідоньку та напастоньку, тугу розділяла, лишенько тішила.

— Хоч ляж та й вмирай! — каже ця молодиця, як вони узялися полоти.

— О, що це ви говорите, любочко! — покрикнула Галя.

— Що ж я говорю! Що є, те й говорю!

І справді, ця молодиця не мала вже рясту топтати — суха, бліда, змождена.

— Ні, ні! — каже Галя, — ви не горюйте! Як знати, що

вилучиться? Що буде, випаде уперед!

— Що ж буде? Випаде? — перехопила молодиця. — Нічого, окрім біди та лиха!

— Ой, ні-ні! — покрикнула Галя, — усе може бути...

усе! Не дожидаєш зовсім, не чаєш, не сниш і разом несподівано-нечаянно...

І Галя покинула полоти й оглянулася округи, наче от стріти готовенька щось несподіване.

— Еге, буде тобі: лихо та ще з лишком! — промовила

молодиця.

— Чого-чого не бува! — защебетала знову Галя. — Усе

вилучається! Усе може бути!

І Галя подивилася з усміхом на сонечко, що гралося понад нею, наче думаючи: "Скотись ти зараз на землю, яснеє сонечко, так я не дивитиму теперки, — навіть рученьки підставлю, не боюся!"

А молодиця промовила:

— Годі тобі, дівчино! Ти розкажеш такого, що на вербі груші, а на сосні яблука ростуть!

І ввечері дома, сидячи коло свого віконечка, Галя думала про те, що все може бути й вилучитися, що усього треба дожидати несподіваного та негаданого, і всміхалася, і, здається, одважно та веселенько дожидала усього того; та як уявилася висока постать по дорозі до хатки, Галю пойняло гарячим наче жаром і зимним холодом. І що ближче підходила висока постать, то жар гарячий її понімав, а холод зимніш. І як учорашній козак став коло віконечка й сказав їй "добрий вечір", Галя на одвіт йому ледве вимовила свого "доброго вечора".

На цей раз козак не питавсь дороги, а підійшов як знакомий, гуляючи, і повів розмову про те, що теє за місто Київ — красне та велике, й оповістив про те, що він недавненько ще сюди приїхав з товаришами на дива усякі подивитися, розважитися і що дуже раденький з того, що приїхав... І справді вбачалося, що козак раденький. І Галя раденька.

Потому він сповістив, як приблудивсь до зеленої луки уперше. Товариш, бачте, позначив йому під містом, де зобачитись, та він, товариша шукаючи, не знайшов — загледів луку, Дніпро, — схотілося йому понад Дніпром лукою пройтися, він і пішов, — і бачить — хатка, і подумав: чия се хатка тут стоїть? І почув Галину пісню, — слухав-слухав та й підійшов під віконечко...

І хоч козак не додав, що він раденький, що підійшов до віконечка, тільки сеє і без козацького слова вбачалося. І Галя раденька.

Потому він оповістив, що він теж сирота, теж нема роду й плем'я, що він козак з далекого села Глибова, звуть його Михайло Нарада ( тут він спитав, як зовуть дівчину, і дівчина йому каже "Галею"), що село його велике й багате, там дві церкви в них, хати усе славнії, успліш упоспіль сади; село на горі, а попід горою той самий Дніпро шумить, що й попід Києвом; що люди в них усе хорошії, дівчата штучно та гарно сорочки вишивають.

Галя слухала-слухала-слухала, й пізненько вони розсталися. І Галя не заснула цієї ночі, а просиділа до ранку під віконечком, і так їй істненько, наче у сні снилося велике білеє село на горі, у зелених садах, дві церкви високі з золотими хрестами, синій Дніпро попід горою; снилися люди тамечки з такими-то вже приманчивими обличчями, що яких вона ніколи ще не стрічала; дівчата такі чепурнії та любії, що таких вона ще зроду не бачила. І наче весінній, тихий, пахучий вечір і далеке село снилося їй без гомону, без шуму, — хоч живе, — і нічого не чутно було ніденіде, окрім що билося своє власне сердечко дуже.

Козак почав учащати щовечора, і в них велася мова й розмова трохи що не до світання. Галя вже знала, що козакова хата стоїть недалечке від церкви, з віконечок видко Дніпро і далеко гори округи й гаї, що в його сад величенький і має він теж пасіку...

І дізнала Галя теж усякі різні й многі тривоги та радощі, та тугу, та щастячко, невідомісінькі їй до того часу. З тієї години, як вона несподівано признакомилася з козаком, Галя усе дожидала чогось особливого, сміло та весело дожидала вона, та разом же з тим далося навзнаки їй, як дожидати сподіваного. Спершу вона було сиділа біля віконця й дожидала, а там уже незносно стало їй сидіти спокійненько, коли душа її уся порушалася, серденько колотилося і дух займався, захоплявсь — вона починала ходити та проходжати по луці, зривала квіти, що попадалися, з опалом впивала Їх пахощі, наче лікарствечко від нетерплячки — то вона йшла у цей бік, то в другий, то стояла на одному місці, поки аж козак Нарада не виявлявсь на дорозі.

Одного разу повернулася вона з роботи і застала козака вже на луці коло хатки, і зараз він до неї промовля:

— Я прибираюся додому їхати.

Галя збіліла, спахнула й знов змертвіла і нічого не примогла йому одмовити.

— Галю, будь мені жінкою та поїдьмо ізо мною, — каже козак.

І тоді Галя нічого не примогла йому промовити. Та згодом зате ж як вона щебетала, плакала й сміялася, червоніла й блідніла від свого щастячка.

І у першу-таки неділю після цього вечора Галя у свіжому вінку, рука із рукою з козаком Нарадою, пішла до церкви рано-ранесенько, без дружок і без сватів, без роду й без друзів, удвох самі, і повінчалися собі любенько.

І того вечора таки недільного з Києва виїхав славний новий віз, запряжений двома міцними волами. На возі сидів гарний козак молодий, що йому, мабуть, добре було жити в світі, а коло його близесенько-близенько сиділа молода козачка у білій намітці, — о, яка ж хороша, щаслива козачка! І поїхали вони шляхом до села Глибова.

V

Понад Дніпром, поуз гір, є багато кам'яних печер, і в одній такій печері зібралося дев'ять братів-молодців. Хто лежав, хто сидів; палилося кілька люльок... У! Які ж округи скелі та шпилі! Дніпро проривається, розбиваючи кручі між них, і грючить по камінню й високо прускае, перелітаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилі, б'ючій та стрибаючій, крутиться й вертиться. Окрім ясного того неба угорі та грюкучого Дніпра унизу, за шпилями-скалами округи видко ввишку далеко темнії гаї, що позлочувані вони іскряним сонечком.

Старший брат і усім отаман сидить, люлька його згасла, і дивиться він у землю, і нема в його лиці нічого, опріч обичайного суму та моці.

А інші брати не так: один гроші лічить, а коло його другий дивиться неначе з гнівом, неначе з погордою на їх; третій знов теж дивиться, і чи він сумнівається у чімсь, чи він у чімсь кається, хто його зна; один, здається, спить, одвернувшись од усіх до стіни; другий лежить, дивлячись очима, закинувши руки під голову, мов порішивши вже з усіми нудними докучними думками навіки; двоє палять люльки, люльку за люлькою, тільки вилітає іскра та дим в'ється й повіває своїм звієм невеселі їх обличчя; самий менший (молодший) сидить коло входу у печеру, і з першого погляду на його видно й ясно, що сповнена його голова кучерява смутних мислоньок, а серденько біднесеньке сповнене туги та ще гіркої притуги.

А у печері ані золота, ані серебра, ані каміння дорогого. Гола, сіра це печера та й більш нічого. Холодно там, жостко, хруско там прихилити голову.

Вечір наступав тихий та рожевий. І усе порожевіло:

кременисті шпилі, грюкучий Дніпро унизу, далекії темнії гаї на верховинах гірних і прудко пролинувшая пташка понад Дніпром. Лісова берізка легесенько звідкись запахла, і очі не знаходили округи, де було їй тут зрости, ніжній квіточці на дикому камені.

Середній брат, що, здавалося, спав, разом підніс голову й промовив: "Чи не пора?"

Усі оглянулися, і два голоси йому одказали:

— Ще не пора! Ще рано!

Середній брат змовк і знов одвернувся до стінки, знов наче заснув.

Рожевий вечір розгорявсь та розгорявсь пломенистій, — потім почав темніти та темніти; місяць вирізувався з-за гори верха, й заблискотіли зорі на небі.

— Пора, — каже старший брат і устає.

В один мет усі вони були на ході: печера спустіла. Прудко, швидко пробираючися по шпилях, по скалах, брати зникли за ними.

VI

Їдуть козак з козачкою додому. О, весела, весела доріженька! Де глянути—усе цвіте й пахне, про що здумати — усе любо, та мило, та ясно!..

Як тепер усе добре: і згадувать колишні напасті й лихо, і забігти мислонькою уперед, у пришлість одрадісну! Розмовляли вони про те, як житимуть укупі, як господарюватимуть разом.

— Будемо жити самі двойко, — каже козачка, — адже ж у нас нікого нема!

І дві пароньки найщасливших очей ізглянулися із собою. Коли разом щось болем кольнуло наче у серце козачку— вона змінилася на лиці й промовила:

— А де мої брати тепер? Де брати? Чи живенькі?.. Та сльози й побігли по її щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнутися, до кого голівкою припасти.

1 2 3 4 5 6 7