Барса-Кельмес, Барса-Кельмес,— я казала. (Плаче.) Ніна. Та тихше-бо, ради бога.
Професор (підходить.) Е, тихше, товариші, не можна ж так ґвалтувати! (Виходить.)
Хламушка. Та що таке, кажіть путтям. —
Темі. Катастрофа! Поїзд розбився. Його забито, він не вернеться, він не вернеться більше.
Хламушка. Як розбився! Що ви кажете! Де?
Ніна. Ах!
Темі (плаче). Чому... чому він мене не послухав? Я знала, я чула — Барса-Кельмес. Його забито, я не побачу його більше...
Хламушка. Та хто вам сказав, що поїзд розбився? Дайте їй води.
Ніна (наливає воду). Випийте, заспокойтесь.
Темі (гострим рухом відштовхує склянку, яка падає). Не треба! Не треба мені вашої води! Нащо вода, коли немає його, великого, любимого. Тут, отут на цьому самому місці я пила воду з його рук... В останній раз. Клянусь великою Аму, я не торкнуся води, я не буду більше пити, якщо він вмер. (Нерозважно плаче, схилившись на спинку крісла.)
Хламушка. Ну, що з нею поробиш... Невже це правда? Та ні, не може бути...
Вертається схвильований професор з білим аркушем в руці. Хламушка і Ніна повертаються до нього.
Професор (схвильовано). Можете собі уявити. (Зга-давши про хворого, знижує голос.) Жахлива, того, новина: кажуть, нібито наш поїзд розбився. — Хламушка. Невже це правда!
Темі підводить голову, слухає.
Професор. Мені щойно дали телеграму, але я, того, не бачу без окулярів..
Хламушка (вихоплює в нього телеграму і йде на авансцену). "За три кілометри від роз'їзду Південний... внаслідок розібраних рейок, зійшов під укіс і розбився експрес № 8 — два вагони розбито, вбито чотири, ранено шість. (Зупиняється.) В числі вбитих начальник експедиції Мальванов (не може читати) і його дружина..." (Затуляє очі рукою.)
Темі (Істерично скрикує І ридає). Барса-Кельмес... ніколи, ніколи не вернеться він назад.
Хламушка. Барса-Кельмес. Невже це правда... може бути правдою... Тдкий ясний розум, таке гаряче серце. І невже ми ніколи його не побачимо? Невже я ніколи не стисну його великої гарячої руки, не побачу його чудової усмішки... А вона! Тепер мені здається, що вона з таким сумним благанням дивилася всім нам в очі, і ми не зуміли зрозуміти цього погляду, не зуміли затримати її біля себе. Мої руки й досі пахнуть її парфумами.
Шалімов. Любуша... Любуша...
Всі переглядаються.
Хламушка. Ми зовсім забула про нього. Ніна. Йому не можна про це казати. Не можда. Це його уб'є.
Професор. Так, хай вірить, що вона приїде, або, того, хоч не приїде, але жива. Тільки це й може його підтримати.
Темі (підводиться, хитаючись). Я піду... туди, на повітря... а може, й додому. (Виходить.)
Хламушка. Бідна... їй теж нелегко.
Ніна. Але що ж робити? Що тепер робити? Що вам сказали в лікарні, доктор?
Професор. Обіцяли прислати карету й лікаря. Піду ще подзвоню.
Хламушка іде до Шалімова. Ніна сідає на крісло, похиливши голову на руки.
Пауза.
Серед тиші, що тепер настала, чути далекий гармонічний гудок паровоза. Шалімов починає неспокійно кидатись на своїй канапі. Він підводиться на лікті, хапає Хламушку за руку.
Хламушка. Чого ти? Заспокойся. Ляж.
Шалімов. Ти чуєш., ти чуєш цей далекий гудок паровоза... Це вона, Любуша. Вона їде до мене... бо вона почула мій заклик, бо вона мене любить...
Хламу,шка. Ну, добре, заспокойся, ляж.
Шалімов. Вона їде до мене, прекрасна, ніжна, вся обвіяла солодким повітрям полів, над якими мчить цей поїзд. Вона притулила палке своє чоло до холодного скла і дивиться, і все дивиться в голубу далечінь... і думає про мене, про мене, кого вона любить. О, мерщій... о, мерщій простягни до мене свої теплі ручки, моя ненаглядна, рідна. Мені так тяжко, моя голубко, так тяжко... (Падає знесилений на подушки.)
Хламушка. Нещасний... Якби він знав, де тепер його Любуша.
Шалімов. Пити.
Ніна (подає воду). Випийте, серденько.
Шалімов. Ні... не води... Дайте мені яблука.
Хламушка. В мене якраз є, почекай, я зараз очищу. (Чистить і дає йому скибку.)
Шалімов (з тугою). Та ні ж бо... це не те. Хіба ти не знаєш? Яблуко, що дала мені Любуша... Я ж тільки надкусив і кинув. Воно там, піди принеси.
Ніна. Марить... Господи.
Хламушка. Добре, добре, ми зараз принесем. Шалімов. Іди на перон. Подивись, чи не видно поїзда... Хламушка. Добре, заспокойся. Поїзд зараз буде. Шалімов (наполегливо). Іди... подивись. Ніна. Добре, мій любий, я зараз піду подивлюся. Тільки не хвилюйся. (Виходить.)
Пауза. Увійшов професор.
Професор. Обіцяли прислати. Така була кепська погода, а зараз чудово. Тихо, тепло. Шалімов. Хто це? Хто це увійшов? Професор. Це я, заспокойтесь.
Шалімов (через силу підводиться на лікті). Як нескінченно тягнеться ця ніч. Іди подивись, чи скоро ранок. Тільки б дожить до зорі. Вона приїде на світанку. Іди ж, іди на перон. Там тепер так хороше. З полів потягнуло холодком, а мені ось все гаряче... дайте мені пити. (Жадібно п'є.) Як хороше їхати удосвіта... скрізь так тихо... свіжо... Хочеться зітхнути глибоко, глибоко... і так жадібно пити свіже повітря. Ось майнули сплячі будиночки... ворухнулась занавіска на чиїмсь вікні. Дівчина вийшла до криниці...
бринить роса на квітках... І раптом з'явилось сонце... а на синій горі розкинулось чудове місто. Ніколи... ніколи я не побачу річки... і синіх гір... золотих хмар над ними. Іди ж, подивись на схід... чи не видко зорі. Любуша, голубко... Мені так тяжко...
Вертається Ніна.
Знову чути протяжний гудок паровоза і тоді зараз же кілька ударів дзвона. Шалімов у найспльнішому зворушенні знову підводиться на своєму ліжку, весь охоплений нестримним поривом, який ще раз підіймає його знесилене
тіло
Шалімов. Це вона! Це вона! Я бачу, як вона стоїть біля, дверей вагона. Я чую, як вона шепче — "підожди... лідожди... я зараз буду з тобою". Любуша!
Хламушка (намагається його стримати). Заспокойся, ти вбиваєш себе.
Чути гуркіт поїзда, що пролітає повз вікна, кидаючи в темряву зали химерне марево своїх вогнів.
Шалімов (майже встає, стискуючи руки Хламушки). Любуша! Любуша! Це вона! Вона почула мій заклик, вона йде сюди. Я чую її легкі кроки... вона біжить по дзвінких плитах перону, вона простягає до мене свої милі ручки. Пустіть же, пустіть мене до неї. Любуша, рідна!
За дверима чути короткий шум і тоді зараз у' залу вбігає Любуша. Не звертаючи уваги на здивовані вигуки, вона кидається з криком "Саша" до Шалімова, і обоє завмерли в безмовних обіймах.
Любуша. Саша!
Ще хвилина, і в залу увіходить Мальванов. Хламушка і професор підходять до нього. Вигуки. Це все відбувається дуже швидко.
. Хламушка. Що таке! Любуша! Жива Любуша, Мальванов! Ігор Миколайович! Нічого не розумію. Н і н а. А як же поїзд?
Любуша сіла на стілець біля Шалімова. Розвидняється.
Любуша. Ну, годі-бо, годі, заспокойся, не плач, мій любий, я тут, з тобою, назавжди, бідний, бідний мій хлопчик.
Шалімов. Ти прийшла, ти прийшла, ти вернулась. (Цілує її руки.) Моя кохана, рідна. Якби ти знала, як я замучився без тебе. Тільки тепер, в ці жахливі години, я зрозумів... як невимовно я тебе люблю. Дай мені твої теплі ручки, твої рідні долоні...
Любуша. Ну, годі, тепер все пройшло, все пройшло, як тяжкий сон. Я не покину тебе ніколи, мій рідний.
Шалімов. Так, так, не йди, не йди. Тут весь час товпились і шепотілись чиїсь зловісні тіні. Я не хочу вмирати,
Любуша, ні, ні, якби ти знала, як це страшно. Вдерж, удерж мене... мені здається, що я кудись пливу... Я знов весь тремчу. (Падає.) Чому це, чому це так холодно... Дай мені твої руки,, Любуша, рідна, не треба мене віддавати їм, не треба. Ти скажи, що ти даси мені друге яблуко, те хтось узяв. Адже ж ти чула, як я гукав, щоб ти вернулась.
Любуша. Так, так, заспокойся, все буде гаразд. Я з то'бою, я з тобою назавжди. Ти видужаєш, ми будемо жити вкупі. У нас (вона тихо говорить йому щось, схилившись над його обличчям) наша рідна дитина...
Шалімов. Любуша... життя моє!
Тим часом Хламушка, професор і Ніна підійшли до Мальванова, що стоїть, як і перше, праворуч біля входу. Хламушка палко тисне йому руку.
П.рофесор. Яке щастя, що ви живий, дорогий колего. Коли ми взнали про цю аварію...
Мальванов. Аварію? Яку аварію...
Хламушка. Значить, ви... Ну, то звичайно ж! Як я одразу не догадався?! Де ви одержали телеграму?
Мальванов. У Продольній.
Хламушка. І зараз же зійшли з поїзда?
Мальванов (здивований). Ну, звичайно. Та в чому справа?
Хламушка. Адже ж через 20 хвилин ваш поїзд роз-. бився, ось телеграма.
Мал ьван,ов (вихоплює телеграму). "За три кілометри від роз'їзду. Південний... експрес № 8... два вагони розбито, в,бито,4, поранено 6, в числі убитих..." (Надзвичайно схвильований.) Експедиція! Моя експедиція!
Хламушка. Бачите. Вас врятувала його телеграма.
Любуша (що прислухалася до розмови, обертається). Наш поїзд розбився? Боже!., значить, якби ми не зійшли... Саша, ти чуєш, наш поїзд розбився. Значить, ти, значить, ти нас врятував!
Шалімов. Так, так, я кликав тебе, я кричав — "вернись", я кинувся під колеса долі, щоб повернути тебе, моя любима.
Мальванов (в розпачі). Моя експедиція! Моя експедиція! Вони поранені, може, вбиті, а я! Я ганебно покинув їх в біді, я зійшов з корабля, негідний капітан і товариш. (Затуляє обличчя руками.)
X л а м у ш к а. Та що це ви, Ігоре Миколайовичу, звідки ж ви могли це знати?
Шалімов (що тільки тепер побачив Мальванова, підводиться ще більш схвильований). Хто це, хто? А, це він, це знову він, проклятий Чингісхан! Чого він тут? Скажи, щоб він забирався геть. Скажи, що я не віддам тебе, що я заплатив за тебе своїм життям, що я відняв тебе у смерті.
Любуша (пробує його затримати). Ради бога, заспокойся... Заспокойся, я нікуди не піду.
Шалімов (з новою, останньою силою). А! Тепер ти бачиш. Тепер ти бачиш, хто з нас сильніший. Ти переміг пустині й річки, ти не знав перепон на своєму шляху, але що; що затримав ти для себе пожадливими руками, ти — завойовник простору! Ти відняв і завіз мою любов, але моя душа полинула за нею через поля і дороги й тремтіла, і вилась біля коліс, що несли її до смерті, і билася, мов птах, в шибки вагона, і кликала, і вернула назад. Твій поїзд розбився, але вона жива.
Любуша. Саша, заспокойся, ляж. Тобі не можна хвилюватися.
Шалімов. Так, я умру, але ти не візьмеш її більше. Вона моя — назавжди... (Слабішає.) Моя кров...