Як звільнив? Кого звільнив? Хто вилетів?
Анкетов (зітхає). Григорію Івановичу наплювать, написав книжку та й греби гроші лопатою, а в мене жінка та троє дітей, то мимоволі будеш плигати як малпа на ланцюзі, сюди смик — добрий баланс, туди смик — поганий баланс, ех, бухгалтерія засмикана...
Прищепа (усміхаючись). За те ж начальство вас любить, ось бачите — прибавку одержали, та ще* й ордена вам пожалувано: ключ од кабінету задумчивості.
Анкетов. Та не глузуйте хоч ви, Григорію Івановичу.
Манюра (схвильована, до Прищепи). Кучерявий вас звільнив? (Хапає його за руку.) Та невже... Як же... (Розгублено.) Як же ви... значить, ви, значить, вас не буде у нас. Та ні, цього не може бути.
Прищепа. Так, Манюрочко, звільнив, ви ж самі бачили, як він до мене чіплявся. (Бере у Анкетова газету.) Ану, дайте і мені, я й не бачив, що тут про мене добрі люди пишуть. А тільки даремне ви думаєте, товариш Анкетов, що для мене це звільнення байдуже... Для мене це така ж катастрофа, як і для кожного з нас,— може, ще й гірша. Не забувайте, що я і без того не мав роботи майже півроку, а ті гроші, що за книжку одержав, давно вже прожито. Адже ж в мене ще' мати сліпа... старенька, брат хворий, його в санаторій треба везти... а зараз (похиляє голову на руку) не знаю вже, що й пригадати...
Манюра. Не кажіть так, ради бога, не кажіть, а то я зареву, як остання дура... (Кладе йому руку на плече, ніжно.) Милий Григорій Іванович.
Раптом починає дзвонити телефон. Манюра підбігає до нього.
Манюра. А! Що? Так, торговельно-виробничий комбінат. Слухаю. Кучерявого? Ні, зараз немає, відкіля, аж з Контрольної Комісії, слухаю, слухаю. Передати Кучерявому, щоб завтра о 10 годині явився в Контрольну Комісію,— слухаю, слухаю — хто прийняв — Муравська, друкарка. (Вішає трубку.) Ну? Чи ви чули? Його вже кличуть в КАКА! Чуєте, Григорію Івановичу?
Увіходить Мокрина і зупиняється нерішуче край порога. Вдягнена в звичайне селянське вбрання, але чепурно і до лиця. В руках у неї кошик і невелика віконна рама з шибками.
Анкетов (побачивши Мокрину). Знов якась жінка до Кучерявого. Вам кого треба, громадянко?
Мокрина (наближаючись). Це тут... як його... ком... комбінат.
Анкетов. Тут, тут. Вам кого треба? Мокрина. Кучерявий Борис Михайлович тут служить?
Анкетов. Еге, тут, тільки зараз його немає.
Мокрина. Яй сама бачу, що немає, він же повнолиций, як місяць або угірочок, а тут всі, вибачайте, сухі, як скіпочки, видно, що в місті хліб позичаний. Так... що ж тут робити, мені ж його конче треба. А коли ж він буде? Може, незабаром, то я підожду, бо мені, розумієте, і то обридло вештатись отут по місту, та ще з цими шибками. У нас же немає склярів на селі.
Прищепа. Сідайте, будь ласка, почекайте, може, й прийде. (Читає газету, не звертаючи на неї жодної уваги.)
Мокрина еідає праворуч, віддаля обох столів, поставивши біля себе раму.
Манюра (що дивилась на неї, скрикує). Ах, боже мій! Я вже знаю. (Сміється і шепоче, проте досить голосно, Анкето-ву на вухо.) Ви знаєте, хто це така? Це ж жінка Бориса Михайловича... молочниця. Ну? (Прискає від реготу йому в ухо.)
Анкет о в (протирає вухо). То що це ви, як вам не соромно, Культурочко. Що про вас подумають. А ще Культура.
Манюра. Ой, не можу. (Знов прискає і втікає.) ' Мокрина (яка з цікавістю стежила за цією сценою, голосно). Ах, боже ж мій! Так ось де, значить, вона, ця куль-ту-ра, за якою Борис Михайлович поїхав. Ну! Руки голі, ноги голі, підтикана, неначе гречку косить вирядилась. От яка, значить, тая куль-ту-ра. (До Анкетова, що слухає усміхаючись.) Скажіть мені, будь ласка, товаришу, хто вона буде, ця панночка, що вам на вухо пирскала?
Анкето в. А що, правда, гарна?
Мокрина. Гарна то гарна, але чого це вона ноги продає, чи у вас тут всі дівчата в таких спідничках ходять? На кота довге, на собаку коротке. Ах, я й забула, що мені ще треба в кооперацію дочці на спідницю набрати. Коли ж це я вправлюсь все зробити?
Анкет о в (сміється). .Дивіться ж, не набирайте довгої, бачили, яка в місті мода. (Виходить.)
Мокрина. Добра мода, що и казати. (Мовчить.)
Прищепа читає газету. Пауза.
Мокрина (дивиться на Прищепу). Це, мабуть, секретар... бо газету читає. Спитати, чи скоро ж він прийде. (Підсовується трохи зі своїм стільцем і рамою ближче до Прищепи, який тим часом покинув газету і пише.) Товаришу секретар,, а товаришу секретар;
Прищепа (не піднімаючи голови). Слухаю вас.
Мокрина. Може, ви знаєте, чи скоро Борис Михайлович прийде?
Прищепа (пише хмуро). Ні, не знаю,.думаю, що, мабуть, скоро.
Пауза.
Мокрина (знов трохи підсовується). Товаришу секретар. Прищепа (не дивлячись, хмуро). Я за нього. Мокрина. А... чи не знаєте ви,, скільки грошей одержує Кучерявий в місяць?
Прищепа (дивиться на неї, усміхаючись). А навіщо це вам? Сто сорок карбованців,",
Мокрина (сплескує руками). В місяць! Прищепа. В місяць. (Знов пише мовчки.)
Пауза.
Мокрина (ще трохи підсовується). Сердитий секретар. Ще б спитати, да страшно. Чого він такий худий та блідий, мабуть, мало грошей бере. Аж жалко дивиться. (Дивиться на нього, підперши рукою щоку.) Екхм... гм. Товаришу секретар! Прищепа піднімає очі.
Вибачайте, а ви скільки грошей одержуєте?
Прищепа. Невже ви не можете мовчки сидіти? Навіщо вам мої гроші? (Знов пише.).
Пауза.
Мокрина (про себе). Сердиться. Мабуть, мало одержує. Або, може, його, не дай господи, сократили. В місті, кажуть, щодня їхнього брата скорочують. (Зітхає.) Попробую ще спитати. (Знов трохи підсовується до столу.) Кхм-гм... Товаришу секретар.
Прищепа (з досадою кидає перо). Скажіть мені, будь ласка, чи у вас в селі всі жінки такі балакучі, чи це тільки ви?
Мокрина (остаточно під'їждоюає до столу Прищепи). Та господь з вами, хіба ж я балакуча, я така мовчуща, як сорока в гостях.
Прищепа. Хіба що в гостях. Ну, то що вам ще треба? Вибачте, але в мене зовсім немає часу.
М о к р и н а. О, то нехай вам бог помагає, а тільки ж чоловік не млин, треба й одпочити. Адже ж ви й то такий худий та блідий, що жаль дивиться. (Хитає головою.) Чого це ви такий, товаришу секретар? Хіба ви чим хворі? Може, не дай бог, на сухоти або на серце...
Прищепа (починає роздратовуватись). Та вам-то яке діло. Хворий! Правду люди кажуть, що прийде сім баб, та й скажуть сім хвороб.
Мокрина (сміється). І то, мабуть, правда. Ну, то вибачте, я ж тільки так, від щирого серця, бо ви мені щось дуже вподобались, хоч і сердитесь на мене. Це ви, мабуть, тому такий смутний та худий, що в місті живете... (Зітхає.) І чого це воно усіх тягне до того міста, сказано, до міста по гроші, а на село по розум. Ось якби ви жили, наприклад, у нас в селі, та попоїли б молочка та сиру та попрацювали би на свіжому повітрі, тоді б вас і жінка не пізнала, який би ви стали міцний та гладкий, як бугайчик.
Манюра виглядає з дверей.
Прищеп а (роздратований). Будь ласка, дайте мені спокійно працювати.
Мокрина. Хіба ж я вам заважаю? (Мовчить.) Товаришу секретар, а товаришу секретар.
Прищепа (злісно кидає перо). Та що це за наказания боже! Що вам од мене треба?
Манюра пирскає від реготу.
Мокрина. Може б, ви попробували наших сільських пиріжків, будь ласка. (Хутко виймає, не дивлячись на досадливий рух Прищепи, кілька пиріжків з свого кошика І кладе їх на чисту серветку.) Ось дивіться, це з мадом, а це з повидлом, а це на меду, а це з сиром мандрики — смачні-пресмачні, масло аж тече.
Манюра знов регоче.
Прищепа (зривається розлючений). Та чи довго ви будете глузувати з мене з вашими хворобами, бугаями, варениками та мандриками! Чого ви до мене причепились? Не треба мені ні ваших порад, ні ваших пиріжків, забирайтесь звідси і дайте мені святого покою. (Сідає роздратований на своє місце, одвернувшись од Мокрини, яка мовчки дивиться на нього, хитаючи головою.)
Манюра зникає. Пауза.
Прищепа (не швидко обертається до Мокрини й говорить тихо). Вибачте мене, але в мене так розстроєні нерви останніми часами.
Мокрина (зітхає). Ні, це, мабуть, я сама винна, що роздратувала вас. (Тихо з переконливою щирістю та ласкою.) Не гнівайтесь на дурну бабу... я ж бачу, що вам і без мене чогось сумно на душі. А тільки не могла я втерпіти, щоб не побалакати з вами по серцю, чогось мені одразу так жаль вас стало, неначе рідного... такий вже наш бабський звичай. Може, й вам було б легше на душі, коли б поділились з ким лихом.
, . Манюра знов підглядає із дверей.
Прищепа (прикро). Щось небагато охочих до чужого лиха.
Мокрина. В тім-то і горе. А у вас, мабуть, і жінки немає, ні матусі рідної, нема кому й розказати. Прищепа. Мати є.
Мокрина. Ну, то, мабуть, старенька-старенька, та ще, певно, й сліпенька, і догледіти за вами нікому, он у вас, вибачте, й сорочка не зашита, і рукав продраний.
Прищепа (дивиться на неї здивований та зворушений). Відкіля ви знаєте... і правда... мати сліпа. (Простягає їй руку.) Ну, то вибачте ж мені за мої грубощі, зараз мені й самому соромно.
Манюра витирає очі хусткою, сморкається й тікає.
Мокрина (тисне йому руку). Ну, то покуштуйте ж моїх пиріжків, щоб я бачила, що ви справді не сердитесь. (Передає йому пиріжки.)
Прищепа. Що з вами поробиш, давайте. (Бере кілька пиріжків.)
Мокрина. Вибачте, я ще хотіла вас спитати, чи довго ви тут служите?
Прищепа. Коли на те пішло, то я вже тут не служу, сьогодні мене звільнено.
Мокрина (сплескує руками). Я так і думала! Та за віщо?
Прищепа. А це вже ви у вашого Кучерявого спитайте.
Мокрина. Та що ж ви тепер робитимете?
Прищепа. Шукати посаду буду.
Мокрина. Та ну? (Зітхає.) Знаєте, що я вам скажу — якби ви згодились поїхати на село, от би я була рада.
Прищепа. На село? То вам-то що до цього?
Мокрина. Як що? Адже у нас колектив, майже тридцять членів, будуємо маслярню, сироварню-тощо. Ми ж шукаємо освічену людину, що це ви. Та ми б вас на руках носили — що там і казати. А як у нас добре, якби ви знали, які садки, левади, річка, і помешкання б для вас знайшлось гарне, чисте, жили б як в раю, й не пізнати б вас через місяць, яким би ви у нас зробились.
Прищепа (усміхається). І вареники б знайшлись?
Мокрина (весело). Та ще й які вареники — ви таких, мабуть, і не бачили в місті. А молоко, а сметанка, а мед, а сир — це все своє.
Прищепа. А що ж, я подумаю... може, й справді, це найкраща путь...
В цю хвилину чути гучну розмову і жіночий сміх, після чого зараз же увіходить Крушевська, друга дам а і Кучерявий.
Крушевська( хапаючи Кучерявого за руку).