Такі люди, мамочко, можуть припасти, пригорнутись на час до землі, щоб набратись від неї свіжих сил,— але тільки на час. Потім їх знов непереможно пориває в широкі світи, й не нашим жіночим слабим рукам затримати їх, мамочко. І коли така ось, як я, бідна сільська дівчина захоче затримати біля себе культурну людину, вона мусить піднятись сама до його рівня та йти з ним руч-об-руч його шляхом.
Мокрина (прикро). За віщо ж, за віщо ж він дякував мені так щиро, невже ж тільки за наречену, .що знайшов в моїй хаті?
Галя. Ні, мамо, не за це тільки, ми обидві були йому потрібні, ти зміцнила його сили, а я повертаю його міській культурі.
Мокрина. Так ось воно, значить, те золоте жниво мого життя, що я так чекала сьогодні... Галя. Мамо, рідна мамо!
Мокрина (підводиться, перемігши себе). Ні, ні, нічого, нічого... (Озирається навколо.) Золоте жниво... (Рішуче.) Так. Це моє жниво, жниво моєї праці, й воно ніколи не зрадить. (Заспокоїлась, цілує Галю.) Будь щаслива, доню. Все гаразд, все гаразд. Іди.
Галя йде в хату. Стусаненко увіходить через садок, тягнучи величезний самовар (або бляшаний бак) і кричить ще здалека.
Стусаненко. Дивись, кумо, що я дістав, у Семена Пилиповича, в хаті-читальні30! Цілий трахтор '— ледве допер, ріж мою душу вареником, горілки не даєш, то хоч чаюватимемо по обіді. Ф-фу — ледве допер. (Становить на землі.)
Мокрина (іде до нього, ніяково всміхаючись). Добре, Юхиме, добре... (Хитається.) Що це я... неначе справді впилася. (Хапається за стілець.)
Стусаненко (пильно придивляється до неї). Що це з тобою, кумо?
Мокрина. Нічого, нічого, Юхиме, втомилася я трохи. Та ще й випила — піднесли мені добрі люди повну-повнісі-ньку чару... хоч і не хтіла, а мусила випити. (Раптом, не втримавшись, похиляє голову на Стусаненкове плече і тихо плаче.)
Стусаненко (очманілий). От тобі й маєш! Кумо, кумо, моя голубонько. Чого це ти?
Мокрина (витирає очі). Ні, ні, Юхиме... нічого... це вже пройшло... це я так. То як це ти казав, Юхиме, без культури й земля дура?
Стусаненко (весело). Ну, аякже! Ти ж чула, як казав Трохим Трохимович — агроном, що треба не тільки брати та брати од землі, а давати і їй, повернути і землі чогось спояшвного, наприклад, селітри, або як це він казав, еге — азо-гу. Наука до всього доходить.
Мокрина. Так, Юхиме, так, правда. (Зітхає.). Але дорого мені коштувала ота наука...
Гомін у хаті.
Стусаненко. Га! То вже поприходили. Га-га-га!
Сюди, товариші. Заходьте. Будете знати, за що старший^
комунар Юхим Стусаненко премію дістав. ^
З хати увіходять чоловік з двадцять селян і селянок, всі радо вітають Мокрину. 3 ними Прищепа й 'Гал я.'-
С е л я н и. З неділею! Добридень, добридень, тіточко! Оце добре, що в садку. Доброго здоров'я. Як вас бог милує,,кумо. Добридень.
Привітання.
Старий селянин. Бачиш, кумо, трохи не всім селом до тебе приперли — сама винна, було не збирати нас усіх до гурту, а тепер вже хоч-не-хоч, а приймай.
Мокрина. Не я вас згуртувала, товариші, а життя. Самі бачите, що на таких клаптиках, як у нас з вами, поодиноким господарством не проживеш.
Старий селянин. Еге, бачили, а тільки ж ти нам справжню дорогу показала. Тепер-то всі бачимо, всі тепер до нашого колективу посунуть.
Селяни. Ну, аякж^. Хіба ж можна рівняти. Тільки тепері на ноги повставали!
Стусаненко. Та звісно ж! Як роблять укупі, то не болить у пупі. Хоча, звісно, якби не я, старший комунар Стусаненко...
Мокрина. Ну, то сідайте ж, товариші, прошу. Сідайте, де кому до вподоби. Петро, Настусю, Параско! А ви чого ж це, Семене Онисимовичу. Галю, дай ще стільців.
Старий селянин. Ну, і наготовила ж ти, кумо, де тільки в тебе й береться. На все ти в нас перша.
Стусаненко (з повним ротом). Так, так! Такої не було й не буде, Якби ви знали, що там ще є — го-го! Баклажа-ни-автомати, або автомобілі31. Ось почекайте, заснуємо комуну, щодня так обідатимемо. От тільки шкода — випити чортма.
М окр и н а. Ти знов за своє, Юхиме. Ну, то що ж, товариші, з такої нагоди й вина випити можна,— хоч і не міцне, зате своє, артільне. Галю, налляй там зі свого боку. Григорію Івановичу (сама теж наливає усім), і я з вами вип'ю. За ваше здоров'я, за громаду, за майбутню нашу комуну!
Старий селянин (підводиться). Громада, товариші, великий чоловік, хто нас усіх до гурту з'єднав? Мокрина Коваленчиха. Хто Вознюченка та інших куркулів з созу викинув? Вона — Коваленчиха Мокрина. Хто справжній колектив утворив? Все вона, через її й премію дістали. То-то їй же й дякуватимемо, за її здоров'я й чарку вип'ємо. Хай живе на довгі роки наша рідна Коваленчиха Мокрина!
Усі. Так, так, правда! Хай живе Мокрина! На здоров'я Мокрини! Другої такої не було й не буде! (Всі вітають Мокрину.)
Мокрина (зворушена). Спасибі, спасибі, товариші. (Чоломкається зі старим селянином.) Що вже там казати —■ більша громада, як одна баба, а що до гурту з'єднались, то і без мене б життя вас з'єднало. А що премію дістали, то це собі дякуйте, та ще он Григорію Івановичу, тому, хто описав наш колектив ДЛ^І конкурсу. Ще б пак не дістати премії, коли про нас письменник написав.
Стусаненко. Ну, то звісно ж! Хіба ж можна рівняти, то ж письменник. Зроду так собака не завиє, як вовк, і голос не той. От, наприклад, коли я заспіваю, то...
Усі. Та цить-бо. От іще кара божа з отим Стусанен-ком.
Стусаненко (не вгомонюється). А як написати, це ж половина діла, це ж все Ідно, коли хто кого сватає — зроду ще без брехні ніхто не сватався, коли, наприклад, трапляються дурні свати, або ще, не дай господи, гугняві, або запикуваті, то почнуть мемекати ме-ме і нічого не домекають-ся, а як попадеться розумний, та ще язикатий, ось, наприклад, як би і я, то як почне доводити та розписувати і теє, і теє, і теє — чого й не було зроду, такого набреше, що і собака...
У с і. Та цить-бо ти. Дайте, хто там ближче, йому стусана, щоб замовчав!
Прищепа (підводиться). Не тому, товариші, хвала, хто написав, а тому, хто зробив,— собі дякуйте, а найбільш Мок-рині Іванівні, що з'єднала всіх до гурту, до комуни, що направила вас на певний шлях. Проста, майже неписьменна жінка, зрозуміла вона всім своїм розумом, що не досить ще об'єднати отаких бідняків, як ми з вами, щоб одразу покращало наше життя. Ні, для цього треба, щоб з наших розпорошених невмілих господарств, де нічого не змінилося аж од царя Панька 32, щоб з цих дідівських звичаїв перейти на госпо-дарство-фабрику, на господарство-завод, де все передбачено, де кожний дар природи використовується з найбільшою силою та зиском. Ясно, що кожний з вас не подужав би такої переміни, але в гурті, в артілі, в господарстві-комуні чудово, безмірно збільшуються та міцніють наші сили. І якщо минулого року в нас були тільки перші кроки, тільки спроба наших об'єднаних сил, то тепер ми вже зцементовані в міцний колектив. І коли торік дехто з вас ще вагався, чи усуспільнювати реманент та засівати спільний клин, то сьогодні вже ніхто не вагається, щоб піти і далі цим шляхом, об'єднати в комуну все своє майно. Ось той шлях, товариші, шлях культурного виробництва, певний шлях соціалізму, що до нього скерувала вас Мокрина Коваленчиха ясним своїм розумом та щирою любов'ю до праці.
Усі. Правда! Гаразд! Правда! Хай живе Мокрина! На здоров'я Мокрини.
Усі вітають Мокрину і Прищепу. Мокрина обіймається з усіма.
Перший селянин. І що то значить мати-земля. Це вона навчила тебе, Мокрино, від неї і розум і щастя, кращого і в місті не знайдеш. Хай же вона годує й поїть нас далі (простягає до Мокрини свою склянку), а ми з тобою вип'ємо, кумо!
Мокрина (підводиться). Вип'ємо, любий мій діду, хоч і випила я вже сьогодні повну-повнісіньку чару, що налляла мені доля... Але не земля навчила мене, діду, а життя. Ще торік я думала так само, як і ти, що немає кращого розуму, як на землі, що ніхто так не порадить і не заспокоїть, як власна хата... І сьогодні я зрозуміла, що і власна хата, й земля нічого не варті без міста, бо повз кожної хати іде шлях до міста, в широкі світи, і як не зачиняти її двері, не сховаєшся од живого життя, що кипить і кличе за порогом. І земля нічого не варта без міста, бо й вона, моя рідна, не може все давати та давати, не маючи нічого взамін, і перестала б вона родити, якби місто не вертало їй сил. І село не проживе без міста, бо й для нас там палають горна і курять "високі димарі. І тепер переконалася я, що немає більшого щастя, як праця... дружна, корисна праця, бо тільки вона ніколи не зрадить, тільки вона дає і радість, і спокій, але й цій праці в гурті навчило нас місто, бо неможлива спільна праця без машин, без міської науки.
А наука ця зветься культурою, ще торік це слово здавалося мені таким заклятим, ворожим... Але тепер я знаю, що воно таке, ця культура, і хоч нелегко дісталася мені ця наука, та не проживеш без неї, товариші.
Отже, до спільної праці, до культури, що кличе вперед нас усіх!
Рух. Клики. Вітання. Завіса.