А перець так аж в роті гсірить, ріж мою душу вареником.
Мокрина. Швидше, швидше. Неси яблука, грушки, сливи. (Стусаненко тягне великий кош з садовиною, плямкаючи яблуко.) Я ж зараз. Щоб старший сировар Стусаненко та не впорався.
Мокрина. Якби ти знав, Юхиме... (Кладе йому обидві руки на плечі.) Якби ти знав, Юхиме, який це великий день для мене сьогодні.
Стусаненко (плямкаючи яблуко). Ну, то звісно ж. Премію одержали — це ж не кожного дня буває.
Мокрина. Та, і премію, і це теж. Але сьогодні ми мусимо ще щільніше об'єднати і нашу працю, і все наше майно, ти ж знаєш, сьогодні ми хочемо перейти на статут комуни, усуспільнити й землю, й худобу, навіть жити постановимо укупі, навесні й будувати почнемо.
Стусаненко. Та звісно ж! Давно пора.
Мокрина. Так, Юхиме, збудеться все, до чого я прагнула за всенький час мого життя. Але знаєш (зітхає), все ж таки мені якось боляче... може, доведеться кинути й цю хату, й цей садок. Гхоч багато натерпілась я тут лиха, але знаєш, якраз сьогодні мені всміхнулась тут одна велика радість і знов потягнуло до садочка, до власної хати. (Підіймає голову.) Але це тільки на мить. Будьмо ж веселі, щасливі, Юхиме.
Стусаненко. Бра! Вкупі працювали, вкупі й п'яні, будемо. А проте (чеше потилицю), з тобою ж пива не звариш, ти ж і чарки не дозволиш випити за обідом. Ех! і .
Мокрина (сміється). Ні, ні, Юхиме, не будемо ганьбити нашого громадського свята. Та й навіщо ж вона, ота клята горілка? Хіба нема в нас нашого фрухтового вина? Хоч і не міцне, зате своє, артільне.
Стусаненко (чеше потилицю). Та вже ж що з тобою
поробиш. і
Мелася тягне, високо держачи, блюдо з печеним.
Стусаненко (в захопленні). А пахне ж як, ріж мою душу вареником! (Засовує пальця в блюдо й обсмоктує.) А підлива яка!
Мелася. Геть, не смій пучок совати!
Мокрина. Ну, то принеси ж, Юхиме, барильце з вином та глечики, щоб налляти.
Стусаненко. Я миттю! (Плює на руки.) Щоб старший винокур Стусаненко (тягне барильце,і становить біля столів на лаві), хоч і не варто воно того, оте вино... Ех.
Мокрина (розливає вино по глЛечиках). Якби ти знав, Юхиме, як радіє моя душа, коли я бачу цю рясноту, цю гойність осени, цю щедрість землі, що годує всіх,, хто працює біля неї. Я б хотіла стояти отак увесь час і повними жменями роздавати все, що дає нам щедра земля... і цей хліб, такий запашний і золотистий, і румуні яблука, й соковите м'ясо. Чи може ж бути де краще, як у нас на селі, що годує всис людей.
Стусаненко. Е, ні, не кажи цього, кумо. Без города й село" нічого не варте, без міста й земля не розщедриться. Адже ж і отого трактора, що нам подарували, в городі на фабриці зроблено, та й інші машини. Багато б ми мали з нашої землі з отих дідівських клаптиків, якби не навчило нас місто, як і орати, і сіяти по-новому. А без машин і спільної праці не заведеш. Он в Любинецькій комуні — все машини. В нас торік вся городина посохла, а в них водокачка біля ставку аж 14 десятин поливає. Не вродило одне, вродить друге, на все в них порада є — городська культура навчила!
Мокрина (сміється). О, то й ти за культуру, Юхиме.
Стусаненко. Ну, аякже. Без культури й земля дура.
Мокрина (зітхає). Може, й правда...
Голос з хати: "Юхиме, Юхиме".
Стусаненко. Агов. Я зараз. (Убігає.)
Мокрина (сама). Невже ж насправді можливе таке щастя... Невже ж і на мене сонечко гляне... навіть і вірити страшно. (Іде до хати, але відступає вражена.)
З хати виходить Кучерявий. Він дуже перемінився. Худий, жовтий, борода неголена, замість колишньої пихи на обличчі вираз жовчної та хмурої підозріливості. Вдягнений неохайно, навіть убого, чоботи порозлазились.
Мокрина (вхопившись за серце). Ти! Ти!
Кучерявий (хмуро й зле всміхаючись). Не пізнала? Мабуть, не сподівалась? Де ж там. Де ж там про чоловіка згадати за такого веселого життя, он які бенкети влаштовуєш.
Мокрина. Чого... чого ти прийшов. Чого тобі треба від мене?
Кучерявий (не слухаючи). А може, це ти заміж зібра-лась? Весілля при живому чоловікові справляєш. А то, може, це ти мене таким бенкетом зустрічаєш?
Мокрина. Чого! Чого ти прийшов до мене?
Кучерявий. Як-то чого? Хіба ж я не властен до своєї хати вернутись? (Сходить в садок.)
Мокрина (схвильована). Тут немає твоєї хати, Борис, ти сам відштовхнув мою руку, коли я благала тебе не кидати мене, наші шляхи розійшлись назавжди, і не я в тому винна.
Кучерявий. Ось воно як... іди, мовляв, звідки прийшов, а мені й без тебе добре. Втішилась, заміж зібралась, молода дуже — нової любові забажала.
Мокрина (стримуючись). Я... я не жену тебе. (Вагаючись.) Ми не женемо нікого, хто хоче працювати. Йди до нас, до колективу, земля прощає всім, вона прийме кожного, навіть того, хто її зрадив, коли він повернеться до неї. Але від мене... від мене тобі нема чого сподіватись.
Кучерявий. Ось воно як. Добра ж твоя ласка, дякую. Це виходить, в наймити до тебе йти. Та й не до тебе, а до "вас". До кого ж це до "вас"? До голоштанної комуни, де немає жодного справжнього господаря. Або, може, до твого полюбовника, до того ледащого Прищепи, якого я колись в три вирви вигнав. Да ти знаєш, що під моєю владою по сто чоловіка було й буде, та й не такого падла, як твій Прищепа! Останнього розуму загубила, як закохалась на старощах.
Мокрина. Зараз же вийди звідси!
Кучерявий. Не до вподоби. Думаєш, нічого не знаю про твої пригоди? Але даремно напосудилась, моя любо. Він і дивитись на тебе не схоче, не до тебе, а до твоєї дочки залицяється. Ха-ха! Даремно вбралася, неначе наречена. Я он тільки до хати увійшов, бачив, як вони там цілувалися в світлиці.
Мокрина (кричить). Зараз же геть звідси! Галю! Галю!
Прищепа вбігає при останніх словах, які він чує і зараз же рішуче підходить до Кучерявого.
П и.и щ е п а. л" Слухайте, добродію, може б ви пішли звідси,'а^то недобре вам буде, як люди зберуться.
Кучерявий. А ти хто тут? Як я тебе зі служби вигнав, то ти до моєї хати подавсь. Певно, легше на утриманні в полюбовниці жити, ніж працювати.
Прищепа (усміхається). І справді. Мабуть, і ви за таким життям занудились, якщо не посоромились повернутись туди, звідки вас колись вигнали. Ну що ж, просимо, адже в,на£ тут колектив, комуна, як-небудь і вас прогодуємо, бувають і такі "накладні" витрати.
Кучерявий. Ах, ти, гад! (Розлючений, замахується на нього.),
Мокрина (кидається на них). Грицю.
Прищепа (спокійно хапає Кучерявого за руку і відштовхує). Право, йшли б ви звідси, а то, може, ви хочете повернути нам ті 200 карбованців, що вкрали в нашого колективу? Ну, то гаразд, якраз час: за кілька хвилин тут всі будуть у зборі, бачите,— ждемо.
Кучерявий (хмуро озирається). У, собака, гад. (Свариться кулаком.) Плювати я на всіх вас хотів. Сволота. Мене, може, на директора заводу призначають в Луганському29. Потрібні ви мені дуже. Прощавай, цілуйся зі своїм любчиком, стерво, а проте, й тут проґавила — він вже з дочкою цілується, ха-ха! (Виходить через садок.)
Прищепа. Мерзенник.
Мокрина падає на стілець і плаче, закривши лице руками.
Галя (вибігає з хати й кидається до Мокрини). Мамочко, мамо! Григорію Івановичу, що таке з мамою?
Мокрина (крізь сльози). Як... як він смів сказати, що ти, ти... що ви з Галею цілувались.
Галя (спалахнувши, дивиться на Прищепу). Хто... хто сказав... що...
Прищепа (рішуче наближається й бере Мокрину за руку). Прости мене, мій любий друже, це вже я винний перед тобою, але не встигли тобі ми сказати.
Мокрина перестає плакати і дивиться зворушена на нього.
Прищепа (хвилюючись). Так, Мокрино Іванівно, гнівайся не гнівайся, а сказати треба... (Бере Галю за руку.) Та й що казати, бачиш сама — любимо ми з Галею один одного... благослови.
Mo крина (хапається за серце). Ти... ти з Галею... а я... а я думала... А я... Так ось якої радості чекала я сьогодні! (Приголомшена.) І ти... ти... кого я так... кого я так кохала, мов... мов... (Ревно плаче.)
Галя. Мамочко, мамочко, заспокойтесь. (Метушиться, даєЛй води.) Випийте ось води...
— Прищепа (сідає коло неї-і ніжно бере її руки). Ну, то чого ж ти плачеш, мій любий друже, ти ж сама казала, що любиш мене, мов рідного.
Мокрина. Ні... ні, не так, як рідного! І ти, ти, покидаєш, покидаєш мене, хіба ж ти не знаєш, як тяжко... як тяжко мені розлучитись з тобою... з вами обома... одразу... одразу...
Галя.— Мамочко,хлюба мамочко... адже ж він письменник, поет, культурна людина.
Мокрина. Знов! Знов та проклята культура!
Галя. Так, мамо, знов. Хіба ж ми можемо тримати коло себе отут у глушині письменника, поета, зав'язати світ видатній людині, що перед нею розстилається такий широкий, такий привабливий шлях. Йому треба, розумієш, мамо, конче треба їхати, їхати навіть завтра до Києва, куди його кличуть до рідної, любої йому роботи. Яке ж ми маємо право тримати його? Хіба ж ти хотіла б загубити його? Ти, що так любиш його.
Мокрина (перестає плакати і довго мовчить, потім піднімає голову). Так... так... правда... не можна приручити вільного сокола...
Прищепа (знов схиляється до неї). Ну, то благословляєш, не гніваєшся, мій любий друже?
Мокрина (ніжно, але спокійно цілує його в чоло). Так, благословляю... хай бог пощастить тобі. Але залишіть мене поки саму... я... мені так тяжко...
Прищепа. Заспокойся, мій друже, відпочинь, скоро вже наші поприходять. Я піду там зустріну... в хаті...
Галя (бере і цілує руки Мокрини). Ти ж сама не могла б вибрати мені кращого чоловіка. Хіба ж ми перестанемо любити тебе... Ми будемо писати, приїжджати до вас... і ти будеш завітати частенько до нас до Києва, це ж зовсім близенько, одна ніч — і Київ.
Мокрина (знов починає плакати). Ну, то чому, чому ж ви не могли залишитись тут біля мене? (Перестає плакати, загарливо.) Це все ти, це ти забажала цього.! Я ж сама чула, як він волів залишитись тут, як казав, що йому добре в нас, що тільки в нас він знайшов здоров'я, щастя, що ніколи за весь час свого життя не почував він стільки сили та бажання писати. (Підводиться.) Це ти, ти, невдячна дитина, ти навчила його, ти забажала, як той Борис, веселого життя, ти збила його з певного шляху, який він сам, він сам вважає за кращий. (Падає обурена на лаву.)
Галя (сідає біля неї, ніжно й переконливо). Невже ж ви не розумієте, мамо, що вже через який-небудь рік він почав би тяжитися таким життям та рватись, мов птиця, на волю.