Тільки тут, торкаючись лона землі, коло самого джерела живого життя, можу я написати що-небудь справді прекрасне.
Мокрина (з запалом хапає його руки). Так. Так. Ніколи ще не зраджувала земля того, хто щиро її любить, хто хоче працювати біля неї. Вона, тільки вона дасть тобі і силу, і радість, і щастя!
Г а л я. Не можна казати так, мамо. Чи варта ж чого земля без міста, без міської науки? А як заслаб у нас взимку Петрусь, чи не ви ж возили його в місто до лікарні? Чи врятувала б його земля, якби не зробили операції лікарі в Червоному хресті? І тепер виряджаєте його в місто до школи. Та й земля не родила б, якби не місто. Трахтора, що в премію дістали, теж не в селі зроблено. Не врятує й земля без міської культури!
Мокрина. Спитай краще його, Григорія Івановича, багато дала йому ота міська культура? (Важко дише.) Він знає.
Прищепа (підводиться і, взявши Мокринині руки, говорить зворушений.) Вся моя душа зворушена, як тільки я згадаю, що зробила ти для мене, мій любий друже Мокрино. Не те, щоб їхати од вас кудись, по невідому долю, я би радий і зовсім зостатись у вас, бо тут моя доля, тут моє щастя, моя радість. (Озирається на Галю, що теж підводиться і одвертається замішана.) Спасибі <ж тобі за все, мій любий друже! (Тисне її руки.)
Мокрина (глибоко схвильована, палко). То хіба ж так, то хіба ж так вітатись нам з тобою? (Закидає йому руки на шию й палко цілує, а потім убігає в сльозах.)
Прищепа (замішаний повертається до Галі). Галю... Галочко... Що таке з мамою?
Галя (теж замішана). Я не знаю... хіба... хіба що вона не зрозуміла...
Увіходить дяк Ф і я л к о в, цього разу в цивільному вбранні, з кишені в нього стирчить величезний сувій паперу.
Фіялков (уклоняється). Наше шанування. З неділею вас, вельмишановний товариш Прищепа, добридень, Ганно Пилипівно. О, то у вас, я бачу, цілий бенкет, певно, з нагоди премії за вашу артіль. Аякже, чули, чули і ми з отцем Афонасієм, а проте, я тепер сам по собі.
Галя. Що це ви, Захаріє Семеновичу, я й не бачила вас в цивільному?
Фіялков (причепурюючись). Оная довгополая спецодежда не відповідає зараз моїм, екхм, інтелігентним заняттям. А я до вас, вельмишановний Григоріє Івановичу... за порадою.
Прищепа. До мене? То в чім же я можу вам порадити?
Фіялков. Будучи відомий письменник, ви добре розумієте в поезії. Отже, не відмовте прочитати оці (витягає з кишені сувій паперу), оці скромні плоди моєї музи 24. Чекаю вашої поради й критики.
Прищепа. Яй не знав, що ви поет, товаришу Фіялков.
Фіялков. Ще з отрочёських літ почуваю непереможний порив до творчості. Посилав до міста в газету, то не відповідають. Може б, ви допомогли надрукувати.
Прищепа. Не знаю вже, що вам і порадити. Залишіть, я прочитаю.
Фіялков. Дозвольте, я зараз прочитаю вам що-небудь, хоч коротеньке. (Розгортує довжелезну смугу паперу.) Ось, наприклад, "Жива церква, або Й нашим, і вашим".
Прищепа (переляканий). Ні, ні. Це дуже задовге, та й тема надто спеціальна.
З хати на рундук виходить Пшеничний і прислухається до розмови.
Фіялков. Ну, то хіба оце: "Нерозрішиме питання, або Чому в кооперації нема олії". (Одкашлюється й читає:)
Єгда мій розум сопарить Над суетной землею,
То можу все я зрозуміть
Макітрою моєю.
Нема для розуму препон Ні спереду, ні ззаду, На всі питання він дає Конкретную пораду.
Я розумію сонця путь
І місяця —одміни,
Я знаю, в чім аборта суть
І в чім дітей причина. Я розумію телефон І знаю всі науки — І як варити самогон, І як кроїти брюки.
Я розумію, як ліхтар
Електрикою світить,
Я можу навіть циркуляр
Із міста зрозуміти.
Але хай бог мене кара, Коли я розумію, Чому у нас в кооперації нема олії.
Галя (сміється). Ну й Захарій Семенович! То ви справжній поет.
Пшеничний (регоче на рундуку). Ах ти капосний книш! Придумав же, одставна книшохапія! Да як ти смів зі своїм позбавленим виборчих прав носом25 критику на кооперацію наводити. Може, тобі й Радянська влада не до вподоби? (Сходить у садок.) Драстуйте, Галю, драстуйте, Григорію Івановичу. Ну! Ах ти, одставна алілуя!26
Фіялков (засунувши руку за жилетку, поважно). Одстаньте, Євстахіє Амосовичу, ви, може, й добрий хвершал, але в поезії не тямите, а щодо моїх громадських прав, то як поет, або, як тепер кажуть, сількор, я перебуваю навіть під особливою, гм, увагою Радянської влади. Бо (підіймає лаль-ця), бо поетичний талан,єсть вищий над усяких прерогатив.
Пшеничний. Це все дуже добре, але що це ти тут наплів про мене Мокрині Іванівні? Як Вознюченка до неї хватав? Пробачте Григорію Івановичу. (Наступає на Фіялкова.) Думаєш, я не знаю!
Фіялков. Я? Що це ви, бог. з вами, Євстахію Амосовичу. (Ховається за Галю.)
Пшеничний (наступає). А, тепер злякався! Так я, по-твоєму, касторка, спринцовка, куроцап, тільки гроші в селян видурюю? Так ось яка твоя /дяка, довгопола книшохапія, бувший дурман, одставна релігія! Ти думаєш, що ти поли обрізав, то й громадянином зробився. А ти забув, як я тебе од грішної хвороби лікував, та про твої паскудні пригоди мовчав.
Фіялков (в жахові). Ради бога, Євстахію Амосовичу, замовчіть. При дєвиці женського пола!!
Пшеничний. А тепер замовчіть! Зараз же піду розкажу отцю Афонасію і твоїй жінці, від якої хвороби я тебе лікував та скільки на твою священну особу протарголу та копайського бальзаму27 занапастив. Знатимеш тоді, яка я спринцовка, без якої б ти пропав як собака.
Фіялков. Пробачте, змилуйтесь, Євстахію Амосовичу, як каже, писаніє премудрості сина Сирахова28. (Тікає в хату.)
Пшеничний. А тепер змилуйтесь! Я тобГпокажу, як поперек мого шляху ніс свій совати. (Біжить за ним в хату.)
Прищепа (сміється). Ну, й кумедний же дяк — це йому, мабуть, за те попало, що Вознюченка до Мокрини сватав, адже ж фершал сам не від того, щоб до неї під'їхати. Ну, то як же, моя Галочко? (Бере її руки.) Моя чи не моя?. (Дивиться їй у вічі.)
Галя (опускає очі, тихо). Себе спитайте...
Прищепа (саджає її рядом з собою на лаву). О, як про мене, то моя, моя назавжди. Бо себе питаю майже з того часу, як побачив тебе, чи не тут моя доля. І бачу, що тут, біля тебе, моя люба дівчино... Тут біля тебе збудеться все, про що я мріяв так давно, до чого весь час поривало мою душу: творчість, вільна праця коло землі і люба дівчина, подруга й співробітниця на все життя.
Галя. І ти (замішана) —... і ви не боїтесь залишитись тут, біля мене... на селі?
Прищепа. Чого ж мені боятись? Хіба свого щастя. Та чи є ж де краща доля! Удень я працюватиму в полі, в садку, в конторі, через місяць або два я дістану у видавництві гроші й сплачу свій пай до комуни, а увечері писатиму або читатимемо що-небудь з тобою. І ось не мине й двох років, як ми' утворимо навколо себе таке ясне і тепле огнище культури, праці, нового побуту, бо це і є справжня культура, і кращої за неї годі шукати в цілому світі. Правда, моя Галочко?
Галя (зітхає йхитає з сумнівом головою). Ні, не правда; не так...
Прищепа (вражений, відхиляється від неї). Як не правда! То значить, ти... не любиш мене?
Галя мовчки закидує руки йому на шию,, цілує і ховає обличчя на його
грудях.
Прищепа (здивований). От тобі й маєш. В чому ж тоді діло? (Бере її за плечі й дивиться у вічі.) В чому ж тоді справа?
Галя. Хіба ти не бачиш сам, що я люблю тебе, люблю вже давно. Але ніколи, чуєш, ніколи я не піду за тебе тут, на селі! Ніколи. Досить з мене маминого прикладу, він навчив мене добре.
Прищепа (вражений). Але чому, чому?
Галя (палко). Тому, що я хочу бути вартою тебе. Тому, що я не хочу загубити тебе через який-небудь рік. Тому, що я не хочу зав'язати тобі світ, щоб ти кляв і мене, і свою долю!
Прищепа. Та в чому ж причина. В чому?
Галя (загарливо). То хіба ж ти сам не казав, що не досить писати, що треба змагатись, боротись за кожний крок вперед по важкому шляху письменника. Добре ж ти обстоюватимеш свої права, сидячи тут на землі, не маючи, може, й години, щоб написати кому-небудь листа.
Прищепа (тре чоло, тихо). Навіщо ти розбиваєш так немилосердно всі мої мрії... всі мої мрії про щастя... (Похиляє голову на руки.)
Галя (підводиться і кладе йому руку на плече). Ні, не розбити твоє щастя я хочу, а устрої™ його. Який туман застила твої очі? Хіба ж я, бідна, дурна неосвічена дівчина, мушу показувати тобі твій шлях? Чи не лежить же він перед тобою — широкий, певний, ясний? Невже ж ти не розумієш сам, що тобі треба пориватись в широкі світи, а не сидіти тут коло мене та мріяти про затишну хатку?
Прищепа (збентежений). Ну, то що ж робити, що...
Галя. Зараз же, може, ще й сьогодні після обіду їдь до Києва. Згоджуйся, бери працю, а за три дні і я приїду до тебе. Тоді і одружимось. А інакше й дивитись на тебе не хочу.
Прищепа. І це твоє останнє слово?
Галя. Останнє слово.
Прищепа (рішуче). Ну, то так воно й буде. (Бере її руки.) Ти моя доля, і за твоїм проводом — до праці, до щастя, у широкі світи!
Галя. У широкі світи! А тепер іди — мені ще багато роботи, адже ж мама й то одна порається.
Мокрина виходить з хати причепурена і вже зовсім готова, щоб приймати гостей. Хвилювання й урочистість наступного приймання надають їй багато краси й навіть величності, вона вся опанована передчуттям близького щастя. Вся вона, як золота осінь,— уособлення рясноти й задоволення праці. За нею якась молодиця з членів артілі несе стос тарілок.
Мокрина. Галю, ти тут? Ми вже майже скінчили з Меласею, спасибі, прийшла допомогти. Ось тільки стола влаштувати. Іди допоможи бабусі біля печі.
Галя. Зараз, мамо, зараз. (Убігає до хати.)
Прищепа іде за нею.
Мокрина (весело, бадьоро). Швидше, Меласю, швидше — вже час. (Розстановлюють удвох тарілки.) Станови трохи просторніше, ось так. Тепер давай ложки. Неси хліб, огірки, помідори, таранку, оселедця.
Обидві бігають весь час з тарілками й півмисками з усякою стравою.
М о к р и н а. Це що? Огірки? Треба ще накришити цибулі, скажи Галі, щоб накришила. Та й хліба більш нарізала., цього ж мало.
Пораються, ладнають.
Стусан енко (теж тягне якісь півмиски, з повним ротом). Ковбаса. Я таки вже покуштував 3і піваршина. Ну й добряча, ріж мою душу вареником. (Бігає до хати й назад.)
Мокрина. Станови тут. Та спитай, чи не час виймати з печі м'ясо.
Стусан енко (знов тягне велику миску). Баклажани, смажені з помідорами. (Засовує пальця в миску І обсмоктує.) Ну й смачні ж, бодай їх,— і як це ти тільки вмієш.