Вони озирнулися, але нічого вже не можна було побачити. Ніна Георгіївна запитливо подивилась на сотника.
— Не розумію! — сказав він, знизавши плечима.
— Може, заколот? Може, селяни?..
— Не може бути, — але голос його задрижав. — Вернімось назад!
— Що ви?!
— Це, певне, ворожа розвідка.
— Женіть! Нас теж можуть нагнати. У вас зброя є?
— Вистачить — ось карабін та ще браунінг. — Лец-Отаманів ляснув віжками коня.
— Тут десь має бути поворотка, казали.
— Я бачу, он далі.
Звернувши з широкого путівця, вони поїхали вже по ледь позначеній польовій дорозі.
Верст за три після поворотки, як говорив начальник станції, мусило замаячити містечко, але кінь, увесь у милі, проскакав, напевне, уже більше п'яти верст, а ознак будь-якого навіть хутора не було видно.
— Ми заблудились! — сказала Ніна Георгіївна роздратовано.
— Не може цього бути. До містечка сім верст із гаком, значить, не менше десяти. Скоро вирине, — заспокоював сотник, сам розгублено озираючись довкола.
— Цього ще не вистачало!
З чорної небесної безодні почав тихо спадати пухнастий сніг, і з очей зникли навіть близькі обрії, що були до цього помітні.
Несподівано збоку, десь близько, загавкали, мов кулемет "шоша", собаки. Лец-Отаманів підвівся на санях і крізь сиву млу примітив ліворуч щось темне на снігу.
— Там внизу якийсь хутір.
— Може, погріємось і дорогу перевіримо, — сказала Ніна Георгіївна, вся здригаючись від холоду. — Я змерзла.
Лец-Отаманів зразу ж повернув коня через поле навпростець.
У балці лежав маєток біля круглого ставу, прибраного у похилі верби й круті береги. Такі ж верби в білому інеї, мов у парчі, схилилися з обох боків греблі, що вела до двору. Все це виглядало як у казці.
— Як тут хороше! — вирвалось навіть у збентеженої Ніни Георгіївни.
За містком показався темний будинок і декілька інших будівель. З будинку крізь щілини у віконницях пасмами виривалось світло й манило з холоду до теплої кімнати.
Добувшись до двору, Лец-Отаманів здивувався. Біля воріт якось хаотично стояли артилерійські запряжки, але тільки передки зі снарядними ящиками. Не важко було зрозуміти, що розбита батарея загубила не тільки обоз, а й свої гармати. У темноті біля коней порались якісь постаті, ввертаючи після кожного слова злу, роздратовану лайку. Над запряжками стовпами стояла пара, і на весь двір розносився їдкий припах кінського поту.
— У чім справа, панове, якої це частини?
Один брутально вилаявся, інший злісно перекривив: "Панове, панове", але Лец-Отаманів все-таки довідався, що це була легка батарея із загону "Запорозька Січ" і що години дві тому їх розбила Червона армія верст за десять звідсіля.
Видовище було жалюгідне. Розхристані козаки сідали на коней, щоб знову тікати далі під захистом темної ночі.
Ніна Георгіївна й собі обійшла майже всі запряжки. Зазирнула навіть до тачанки, що з кулеметом стояла осторонь.
14
У будинку, куди вони зайшли, був справжній розгардіяш.
На порозі вітальні зіткнулися із старшинами батареї, що, навантажені клунками харчів, прощалися з господарем. Високий, огрядний, із сивиною в чубі і з коротко підстриженою бородою, господар заклопотано тиснув їм руки і, озираючись назад, кидав:
— Машо, заспокойся, ну, заспокойся. Зараз і ми поїдемо.
Забачивши на шапці Лец-Отаманова білий султан, господар зразу визначив його чин у армії і щиро зрадів:
— Дуже приємно, дуже приємно. От бачиш, Машо, до нас іще гості завітали, а ти кажеш, що нас усі покинули. Ми тут, як на острові.
Маша, огрядна пані з мокрою хусткою біля очей, лежала в їдальні на канапі. На столі в безладді стояли недопиті пляшки старих вин і холодні страви.
Пані істерично хлипала і монотонно голосила:
— Боже, боже мій…
— Заспокойся, Машо! Боїться, щоб не захопили більшовики, — пояснив господар, запрошуючи присісти до столу. — Дістав із льоху найстаріші вина. Все одно думаю тікати.
— Куди?
— Та куди ж, як не за кордон: туди не дістануть.
— А хіба не можна зостатися на місці? — запитала Ніна Георгіївна.
— Доки свої були — сидів. Мене мужики на руках носили, а цю зиму я ще віддав їм майже задарма десятин сто землі.
— Усю віддали?
— Та десятин триста й собі залишив. Треба ж з чогось жити. Так це вони, коли довідаються, що пан їхній поїхав, будуть бідкатися, сердешні. Машо, ти б усе-таки доглянула, як там дівчата ладнають речі. Цьому бидлові скільки не годи…
Пані, монотонно причитаючи "боже, боже мій…", вийшла до другої кімнати, де поспішно гриміли скринями.
— Ну, як же там батько Петлюра? — запитав господар, присівши до столу. — Це ж мій вихованець. Я вам зараз покажу.
Із купи книжок, що вже лежали біля бібліотечної шафи, він витяг синій школярський зошит і підніс до Лец-Отаманова.
— Власною рукою переписував Симон Васильович. Це ще як був моїм учнем у духовній семінарії. Бачите, ще й тоді кохався в піснях.
Лец-Отаманів розгорнув зошит. На окремих сторінках чітким круглим почерком були старанно переписані пісні. В очі йому впали: "А в Києві на риночку", "Приїхали три козаки", "Ой час, пора до куреня", "Із-за гори сніжок летить" — і так в одному зошиті до сорока. Господар побожно притиснув зошит до грудей і сказав:
— Бережу як пам'ять. І хто б подумав, що із Симона… Петлюра вийде. Ну, нехай йому Бог помагає.
Із розмови виявилося, що Лец-Отаманів дійсно заблудився. Містечко лежало далеко вбік, і звідсіля до нього було теж верст біля семи, і то коли перехопитися за байраком через яр.
— Але що ж ви застанете в містечку? Комендант збирався виїздити ще вчора.
— А може, там яка-небудь піхотна частина зосталася?
— Та де там. Вони від колії й на версту не відходять. На цім тижні тут, біля двору, чомусь знизився літак. Вкотили його до обійстя, а льотчики як поїхали, та тільки й бачили. Дзвонив уже й на станцію. Цілісінький же аероплан — і покинули.
— А де він? — запитала поспішно Ніна Георгіївна.
— Стоїть біля воловні.
— Так ми, може, таки ще застанемо когось у містечку і пошлемо забрати. Ви його не псуйте.
Раптом під самим вікном луснули постріли: один, другий.
Всі перезирнулися, Лец-Отаманів і господар помітно зблідли, а пані в другій кімнаті знову забилася в істериці:
— Боже, боже… поїхали…
— Що це значить? — спитав Лец-Отаманів.
— Еге, що б воно? — проказав і господар. — Рушниць ніби ні в кого з челяді не було, а січовики вже виїхали.
Лец-Отаманів пополотнів ще більше. Дві пари очей дивилися на нього із запитанням і з надією. Він не витримав, схопив карабін і кинувся на ґанок. Ніна Георгіївна з якоюсь особливою цікавістю підбігла до вікна. Крізь розмальовані тонкими крижаними візерунками шибки вона не могла розібрати нічого і почала часто хукати на шибку. Почувся знову постріл.
Ніна Георгіївна захукала ще частіше. Лід темнів, сльозився, і вона вже побачила Лец-Отаманова, який, озираючись на всі боки, біг назад.
— Що там? — запитала Ніна Георгіївна, коли він переступив поріг.
Лец-Отаманів знизав плечима:
— Поскакало двоє верхи на конях.
Ніна Георгіївна заметушилася і почала збиратися з таким виглядом, ніби поспішала додому.
— Скоріше треба до містечка. Я ж казала, це вже їхня розвідка!
— А куди вони поскакали? — спитав господар.
— До яру.
— О, там може ціла рота заховатись.
Ще раз перевіривши маршрут і прийнявши від господаря банку з варенням, вони за хвилину знову опинились у полі.
Пухкий сніг уже прикрив рівною пеленою всі дороги і стежки. Господар казав, що зараз мусила бути поворотка праворуч, але на снігу ніяких ознак такої поворотки не було.
— Яр мусить бути праворуч, — сказала Ніна Георгіївна, — їдьте навпростець!
— Спробуємо, — відповів Лец-Отаманів винувато.
Було вже близько третьої години ночі, і Ніна Георгіївна все більше дратувалась. Вона пробувала навіть підганяти коня. Кінь, трохи відпочивши в маєтку, летів полем з новою силою. Скорси саней щохвилини бились об груддя, і по цьому можна було судити, що вони вже женуть по ріллі. Лец-Отаманів, щоб розвіяти неспокійний настрій, що відчувався через втрачену путь, знову попробував обняти Ніну Георгіївну.
Ніна Георгіївна, вся заглиблена в якусь думку, роздратовано зняла його руку. Потім нетерпляче запитала:
— Ми довго ще будемо блукати?
Лец-Отаманів знизав плечима:
— Ярок єсть, а байрака близько й сліду немає.
— Давайте тут перехопимось.
— А може, вернемось на хутір? Кімнату нам знайдуть, і…
— Повертайте, тут уже неглибоко, — перебила його Ніна Георгіївна владно. — А то ми так усю ніч проблукаємо.
Щодалі Лец-Отаманів усе більше підкорявся її волі і слухняно повернув коня просто на яр.
— Тепер же тримайтеся!
Але Ніна Георгіївна не встигла ще схопитися за поручні, як кінь раптом по самі вуха пірнув у сніг, голоблі підкинули сани догори, і вони обоє покотилися на дно глибокого яру. Слідом за ними вперекидь стрибали чемодан і банка з варенням.
Ніна Георгіївна зупинилася на півдорозі. Поруч лежав карабін. Вона схопилась і втоптала його в сніг, потім, весело сміючись, збігла вниз до сотника. Він, без шапки, увесь білий, мов снігова баба, розгублено витрушував із рукавів свого бешмета сніг, а поруч лежав розкритий чемодан, із якого випав цілий жмут паперів. Вони лежали довкола сотника рябими латками, мов картатий килим. Ніна Георгіївна кинулась згрібати їх, ніби кленове листя в саду, а до сотника сказала роздратовано:
— А ви чого стовбичите?
Лец-Отаманів, що недоумкувато дивився на розсипані папери, простяг уже до них руку, але Ніна Георгіївна різко одсторонила:
— Без вас обійдусь! Кінь он борсається.
Сотник зробив уже крок, щоб все-таки обійти її, і враз аж скрикнув од гострого болю.
— Я, здається, ногу вивихнув. І руку покалічив.
— Ви самі більше людей покалічили.
— Виявляється, ви й злою можете бути, — відказав Лец-Отаманів, почуваючи себе ображеним, що вона так байдуже поставилась до його покаліченої ноги.
— Дивлячись на кого, — відказала Ніна Георгіївна із землі.
— Що це у вас таке?
— Не будьте цікавим. — І вона защепнула чемодан. — Ніколи не бачили реклами "Олеомаргарин"?
— Навіщо вам стільки? Ви жартуєте.
— Саме час для жартів!
Ніні Георгіївні і справді було не до жартів. ПОАРМ тринадцять послав її і товариша, що відстав від потяга в Знам'янці, на підпільну роботу до Одеси. Крім того, вони мусили доставити для Одеського підпільного ревкому якесь важливе доручення Реввійськради за трьома сургучними печатками і політичну літературу.