Вино ще бурувало в жилах, і Лец-Отаманів, уявляючи, як буде здивована з цього Ніна Георгіївна, злорадно посміхнувся. "Так і скажу: ви в цьому винні. Я більше не можу. Ваші очі, ваша посмішка, ваші білі руки, ваші пишні… Я мушу відчувати їх коло себе, в собі. Ви це мусите зрозуміти й не просити мене, не благати, не кричати, — все одно я завтра чи позавтра, може, накладу головою, але сьогодні я хочу пережити насолоду…"
— Дома Ніна Георгіївна? — запитав він у Цацохи, що підмітав коридор.
— Тільки що вийшла кудись із бунчужним, — відповів облизуючись Цацоха. — Ох і баринька, у-у-ух… Якби нам таку з вами!
Лец-Отаманів роздражнився ще більше. Здавалося, коли б зараз зустрілася Ніна Георгіївна, він би просто розчавив її у своїх обіймах, затоптав ногами в сніг і цілував би кожну частку цього білого, терпкого, як вино, тіла, аж доки б не впився до безтями.
"А бунчужний, мабуть, піснями частує", — подумав він, криво посміхаючись.
Усі старшини зайшли до другого вагона, звідкіля долітали звуки скрипки. Лец-Отаманів хотів теж повернути туди, але його нагнав молодий Карюк. Він був переполошений і ще з порога крикнув:
— Сам іди їх допитуй! Насилу втік.
— Напудив! Теж мені вояка! Тільки пити вмієте.
— А як вони за кулемет схопились.
Лец-Отаманів хутко зайшов до старшинського купе. Усівшись за стіл, на якому стояла пляшка, старшини вже весело ляпали картами. Чижик грав щось сумне і тривожне.
— Панове, — сказав Лец-Отаманів сердито, — ми так дограємось до заколоту. Козаки вже за кулемети хапаються. Пане полковнику, накажіть зразу ж заарештувати зачинщиків!
Забачта п'яно ухмильнувся:
— Ви ж хазяїн.
— До біса з кривлянням!
— Арештовуйте хоч і весь дивізіон. А-а, дозвольте, за віщо? Вам налити?
— Ви ж чули: за кулемет хапаються.
— Який, де?
Лец-Отаманів роздратовано махнув рукою:
— Ходім, Карюк!
Вони попростували до вагона телефоністів. Біля нього юрмилися козаки. Певне, побачивши сотника, із юрби вийшла Ніна Георгіївна. Вона була збентежена, але намагалась не показати цього.
— І ви тут? — здивувався Лец-Отаманів.
— Безобразіє! — проговорила вона, стрельнувши сердитими очима на бунчужного.
Тут же топтався й Кудря. Обидва вони були стурбовані і ніби почували себе в чомусь винними. У вагоні, брутально лаючись, вовтузилися з кулеметом Кавуля і Смицький. Ніна Георгіївна з ображеним виглядом звернулась уже до сотника:
— Повертаюсь із прогулянки, а вони знову… Уже й кроку жінці не можна тут ступити. Така армія?
— Хто?
— Ті самі. Коли б не ваш бунчужний, чи й врятувалася б.
Лец-Отаманову аж помутніло в очах: якась босота насмілюється нарівні з ним залицятися до такої жінки, як Ніна Георгіївна.
— Зараз ми покладемо цьому край. Що ви робите з кулеметом?
— Заїло, — відказав бунчужний. — Дармоїди чортові. Навіть кулемета не можуть тримати на справі.
— А він чому тут? Забери до себе у вагон!
— Нема дурних, — відказав Кавуля.
— Струнко! — голосніше ніж треба викрикнув Лец-Отаманів і вихопив револьвер.
Гучна команда, підсилена револьвером, мимохіть вплинула на Кавулю, Березу, Богиню і Смицького, що були у вагоні. Вони облишили кулемет і виструнчились, Карюк скористався з цього і хутко висмикнув кулемет надвір.
— Під арешт! Бунчужний, подвійну варту! Ведіть на станцію!
— Давно пора! — почулося кілька голосів.
Заарештовані вже не буянили, а тільки криво посміхались, дивуючись, мабуть, що проти них враз наїжачився майже увесь дивізіон.
— Хто вони? — спитала Ніна Георгіївна, повертаючись із сотником до свого вагона.
— Босота! — коротко відказав Лец-Отаманів. Він важко дихав і, здавалось, чогось не міг зрозуміти. — Карюк, ти сам доглянь. Поведінка бунчужного… Не треба ні на кого покладатись. Зрозумів?
Ніна Георгіївна, певне, відчула, що він при ній чогось не договорює, з докором сказала:
— А навіщо таких тримати в армії? Це ж просто злочинці, а не вояки.
— Вони і прийшли до нас із тюрми, — відказав Карюк.
Лец-Отаманів блимнув на нього сердито:
— Нема нічого без "але".
Знову почулися далекі вибухи. Вони ставали щогодини виразнішими, із степу вже долітав скрип обозів, які теж тяглися на захід, а ешелони ніби навіки примерзли до рейок.
— Ми коли-небудь рушимо з цієї проклятої станції? — спитала Ніна Георгіївна, коли вони зайшли до вагона. — Навіщо я змарнувала день? Пане сотнику, дайте коня з'їздити до села. Я найму там підводу.
— Ні, ми вас не відпустимо, — грайливо сказав сотник. — Завтра скінчать розчищати колію.
— До завтрього нас може наздогнати бронепоїзд.
Лец-Отаманів посмутнів:
— Піхота відступає з боєм. У нас теж є гармати.
— Може, мені краще в містечку перечекати?
— До містечка, кажуть, верстов шість.
— А ви вигадайте яку-небудь причину й проведіть мене.
Лец-Отаманів криво посміхнувся:
— Ніно Георгіївно, дорога, для вас я ладний на все, але… Потяг може зірватися кожної години.
— Все залежить від бажання, дорогий… Пробачте, як вас звати?
— Петро Маркович.
— Від бажання, дорогий Петре Марковичу, — сказала вона, примруживши очі.
І цей затриманий на ньому погляд, і ласкаве звернення для Лец-Отаманова були несподіванкою. Він навіть розгубився і вже хотів перейти на інтимний тон, але до коридора вбіг засапаний молодий Карюк і викрикнув із задоволенням:
— Заарештували! Заперли в лампову на станції. Ходім. Зараз нарада буде, що з ними робити?
— Розстріляти! — сказав Лец-Отаманів, злий, що через них він і сьогодні примушений покинути Ніну Георгіївну.
11
Для полковника Забачти все ще було байдуже — кого і за віщо заарештували. Нараду він погодився скликати тільки на настирливе домагання старого Карюка, який боявся, що вони втечуть з-під арешту і порішать сина.
Першим слово взяв сотник Рекало.
— Я вважаю, панове, — сказав він, — над злодіями ми мусимо вчинити екстрений польовий суд. Понєже в нашій республіці ще не вироблено відповідних кодексів і навіть самого положення про польові суди, будемо додержуватись старовинних національних звичаїв і сучасної техніки. Суд, з огляду на небезпеку, розпочати негайно і про наслідки постфактум довести до відома штабкорпусу.
— Згодні! — закричали інші.
— Згоден, — сказав і Лец-Отаманів. — Тільки скоріше. Наші відійшли вже, мабуть, до Казарної. Треба зараз і суддів обрати.
До складу суду обрали Рекала, Лец-Отаманова і Кованого.
Натовпи козаків і урядовців з обох ешелонів ходили по перону й висловлювали одні — захоплення, інші — обурення. Все це перемішувалось і гуло єдиним тривожним гулом.
Боячись, що заарештовані козаки не визнають самообраного суду, Лец-Отаманів запропонував усю церемонію провадити з підкресленою офіціальністю, тому, коли розпочалось засідання в кабінеті начальника станції, першого заарештованого — Березу — привели в супроводі чотирьох козаків із оголеними шаблями. Рекало, все в тому ж плані, почав ставити запитання занадто здалека і такі заплутані, що Береза, фамільярно запаливши цигарку (суд зніяковів: ніхто не знав, чи можна було палити підсудним) і випустивши на стіл дим, не витримав і безцеремонно перебив:
— Розвів антимонію, наче ми відпираємось. Я й сам скажу — брали, продавали. На інших дивились і собі те робили. Цілі города, цілі землі забирають… Або візьмімо гроші. Ви розплачуєтесь гривнями, які нічого не варті: бомажка розмальована, та й усе; хіба це не грабунок? Ще й людину застрелили… А три вагони, що ви вкрали на Знам'янці…
— Я вас закликаю до порядку, — перебив Лец-Отаманів.
— Який же це в біса порядок? Багато — можна, а мало — гріх. Полковник Забачта поклав собі до кишені за граблі цілу тисячу…
— Ми про вас питаємо…
— А коли хочете про нас знати, так тільки за сто карбованців продали. Хресті-бог! А знайшовся б іще який дурень, іще б сто взяли. Таких не шкода: самі хочуть погріти руки на чужому. Так це ж ніби вор у вора, а ви в кооперації цапнули. Нам — і то соромно…
Рекало, ображений, що його безцеремонно перебили, почав знову ставити запитання:
— Ні, ви скажіть, позаяк я офіційно питаю, де, з ким, що і скільки ви пограбували?
— Чого там грабували? Брали, що погано лежить. Ну коли вже вам так хочеться знати, слухайте. У Полтаві ми більше барахолили по церковних чашах і дароносицях. Все рівно Бога тепер у заштат вивели. У Кременчуці трохи мануфактурою поживились, у Кобеляках дістали товару на чоботи, а в Потоках — каракуль. Та й на вашій бекеші, пане Кований, комір із знайомих нам каракулів. Ми чесно ділимось, не так, як ви…
Лец-Отаманів закусив губи, інші сприйняли це байдуже.
Рекало вже не встигав записувати, а Береза все з тим же цинізмом продовжував називати нові й нові міста й містечка, де вони грабували, що тільки попадалось.
— І вам так легко поступались своїм добром?
— То як коли. Бувало, і придушити доводилось.
— Ви знали, яка міра кари за це буває?
— Так зараз же війна. Ви ж наказуєте нам у противника стріляти, — стріляєм, убиваєм, а він мені, може, й не противник. Чому ж ви за це мене не судите? Ще й хвалите. А хіба буржуй не противник? Торговий капіталіст?
Рекало стомився вже запитувати і охоче уступив Кованому. Ад'ютант запитав тільки, чому Береза й його приятелі не корилися, коли їх хотів допитати Карюк, навіть хотіли виявити збройний опір? З прищуватого обличчя Берези поступово зійшов нахабний вираз, він, примруживши очі, глянув у вікно, потім зневажливо — на суддів і, ніби пересилюючи себе, відказав:
— Да! Коли б не заклинився патрон у кулеметі, може б, уже за столом сидів хтось інший, а ви б стояли на моєму місці.
— Що ви хочете цим сказати? — насторожився Лец-Отаманів.
— Та нічого особливого. Ви ж бачили самі, хто біля вагона вертівся. А я не донощик. Задумано було хитро, і нам на руку.
— Козаки хотіли заколот підняти? Ви це хочете сказати?
— Це до нашої справи не стосується. Це вже політика, пане сотник. Ми теж на законах розуміємось. Раз ви проти царя, значить, і проти його законів, а своїх ще не надумали. От і виходить, що ви не маєте права нас судити. Постращати — будь ласка. Тільки ми вже лякані.
— Хто вас підбурював? — допитувався Лец-Отаманів.
— Кажу ж, це нашої справи не стосується.
Береза більше ні на які запитання не захотів відповідати.
Не виказали нікого і решта заарештованих, а від грабунків не відпирались, як і від того, що з п'яних очей наробили шкоди в квартирі станційного сторожа.
— Ви ганьбите нашу армію! — вигукнув Лец-Отаманів.
— По Савці й свитка, — відказав Кавуля, якого допитували останнім.
Нарешті суд пішов на нараду.