І трава тут не була велика. Стало легше йти. І мряки не було вже такої,, бо роса чіплялася вершків дерева. Парубок став під розлогим дубом спочивати. Йому було веселіше. Обтирав мокрою полою піт з чола, змішаний з росою. Біля нього пробігла серна. Вона зразу дивилась на нього своїми гарними очима, начеб питалась: чого тобі тут треба, а далі потрусила.головою і поскакала в ліс.
— Нічого тут не вистою, треба чимчикувати далі, авжеж доб'юсь до якогось людського житла та дороги розпитаю. Десь воно мусить бути цьому лісові край... А кудою йти тепер? — трохи подумав, закинув палицю з клунком на плече і пішов, навмання...
Але його втома не вступилася, і він ледве волік утомленими ногами. Від часу до часу ставав знову і озиравсь навкруги. Аж ось поч в дим та печене м'ясо. Став носом нюшити на всі сторони, мов ловецька собака.
— Це, либонь, з того боку... ану ходімо...
Зараз нагадав різні балачки про розбійників, що по лісах живуть, про яких доволі наслухався ще дитиною, і тюс розбійників він дуже тоді лякався. Та тепер йому смішно стало з тих страхіть. У нього не було ні зломаного шага за душею, ні куска хліба, а на його одежину ніхто не полакомиться.
— Голий розбою не боїться... а там, звідкіля димом заносить, певне, знайду людину, якраз те, чого я шукаю...
Він зараз повеселішав, підбадьорився і пішов навпростець. Ще і пісеньку став стиха підспівувати.
Йдучи так, він побачив блиск багаття, прийшов ще ближче і побачив таке: під розлогим дубом горіло чимале багаття, над ним висів на трьох ціпках невеликий казанок. З другого боку за багаттям лежав якийсь чоловік, котрого не міг зразу добре бачити. Аж як >прийшов близько, помітив здоровенного козака-голоту. Козак лежав у сорочці чорній, як ніч, та ще розхристаній на волохатих грудях. Сперся рукою на сідло і покурював люльку. З руки зсунулась сорочка і показалась опалена м'язиста рука з кулаком, мов довбенька. Він був чорний на лиці, мов циган. Довгі вуса позакладав за вуха. Парубок прийшов, здавалось йому, непомітно і привітався.
— Здорові були, батькуі
— Здоров, юначе! — каже козак, повертаючись до нього лицем.— Чого так поволі йдеш, мов рак, давно жду, щоб побачити, що то за цяця по лісі блукає?
— Хіба ж ви, батьку, знали про мене?
— Таж не позакладало, щоб не почути, як пісеньку мугикав...
Парубок станув біля багаття і став гріти до вогню закостенілі від холоду руки. Зараз почув ще більшу утому й голод.
— Вибачте, що непрошений присяду, дуже втомився та ще хотів би одежу просушити...
Він зараз роздяг свою свитину і простятся біля вогню. Козак придивлявсь йому пильно. Видно було, що здалеку мандрує і виглядав мовби по недузі. Змарніле лице, щоки позападались, попід очі стояли темні кружки, очі запали глибоко, а губи почорніли, начеб сажу їв.
Скажіть, батьку, будь ласка, чи далеко звідсіля до Суботова буде та й в котрий бік мені повернутися?
Го, го! Який швидкий! Як не спочинеш, не підкріпишся, то певно, що далеко тобі буде до Суботова... Ти з Києва мандруєш?
Ще далі. Я іду з Лубен... Вже цілу добу нічого не їв та не спав, а з Лубен вийшов, вже й не знаю коли...
Чому ж відразу не скажеш, що ти голодний. Підожди *часок, пока каша звариться. А ложка у тебе є?
Ложка в мене є ще з бурси, та вже довго спочиває, бо не було чого їсти...
Козак підвівся з кожуха у весь ріст і сягнув рукою по торбу, що висіла на гілляці. Вийняв паляницю, кілька сухарів і пляшку з горілкою.
— Випий, небоже, ковток горілки та закуси, я й сам бачу, що тобі довго каші ждати...
Парубкові аж очі заясніли, так зрадів...
Я й не надіявся такого щастя, гадав вже, що десь тут в лісі пропаду...— Випив ковток і закусував паляницею та все придивлявся козакові, що стояв над ним з пляшкою в руках. То був чоловік невеликий на зріст, але кремезний і плечистий. На ньому широчезні штани, колись оксамитні, тепер засмальцьовані і місцями поперепалювані іскрами. За поясом два турецькі пістолі і турецький кинджал у піхві.
їж, синку, на здоров'я, а потому вже розказуватимеш, чого тобі спішно у Суботів... а не хочеш, то не говори нічого, я не цікавий.
Та чому не мав би я сказати... Я з Лубен від пана втікаю, та пильно мені до пана сотника чигиринського Хмельницького від біди захиститися...
Ов! Це що? По одежі бачу, що ти спудей, чого ж тобі від пана втікати?
Так, батьку, ви вгадали, я спудей, попович з Лубен — Олексій Корнієнко. Мій покійний батько, Артем Корнієнко, попував при церкві св. Покрови. Жив вдівцем, а мене посилав у Київ вчитися і помістив у бурсі жити. Я скінчив Могилянську академію і вернувся додому. І я застав батька вже на смертній постелі. Не було ради... Батько вмер, і нас двоє лишилося: я і молодша двома роками сестра Оксана. Сестра перейшла зараз жити до тітки, а мене хотіли лубняне мати попом на батьковім місці, бо так у нашому роді водилося, що це попівство переходило з батька на сина... Та ось наш пан князь Ярема Вишневецький мене помітив і загадав взяти мене в свою канцелярію на писаря. Добряга підстароста піддав йому цю диявольську думку. Він знав, що я вмію добре латинської і польської мови... Ви подумайте: чи то не кривда для мене? Мій батько, мій дід і прадід були попами при тій самій церкві, а мені, то вже не можна... Замість того я маю йти на писаря до княжого пана підписаря, я — могилянський академік! І там дивитися та ще й помагати тим всім злочинам, які поповняє на нас православних той лютий кат Ярема... А потім стануть мене силувати покинути батьківську віру і стати переверт-немг а коли я не схочу, то пішлють мене панських коней пасти або зроблять з мене надворного блазня... Кличуть мене на замок до пана підстарости, а краще сказати, мене привів туди панський гайдук. Я став перечитись, поклику-ючись на своє право: "Я,— кажу,— не є панщизняним чоловіком, бо я з попівського роду і академію скінчив, до мене ніхто не має права".
А на те каже пан підстароста: "Дурень ти з твоїм попівством і з твоєю академією. Поки жив твій батько, ти був поповичем. Тепер інше діло. Не брикай дуже, а то ясний князь як захоче, то зробить тебе конюхом або своїм покойовим. Ти повинен уважати себе щасливим, що ясний князь звернув на тебе своє ласкаве око, і коли будеш добре вести себе та покинеш свою погану схизма-тицьку віру, то високо зайдеш у панській ласці. Тепер іди в канцелярію, там тобі вже покажуть, що маєш робити..."
Бачу, що зле, та й йду на хитрощі. Випрошуюся, щоб ще на одну ніч пустили додому, впорядкувати свої діла, а вночі зібрав, що у вузлик далось забрати, і навтіки... Забув я ще сказати, що коли я згадав, що міщани хотять мене мати попом при тій самій церкві, то підстароста сказав, що міщани не мають права розпоряджати княжим підданцем, а в тій церкві зараз наставлять уніатського попа.
— Та де ж мені було дітись? Я добре пам'ятаю, як мій покійний батько говорив мені багато про мого хрещеного батька, пана сотника Богдана Хмельницького. Вони товаришували колись разом у школі. Пам'ятаю, ще як малим був, пан Хмельницький навідався до мого батька. Пам'ятаю, як крізь сон, як саджав мене на коліна і голубив, а батько все мені говорив, що коли б його не стало, то нікуди мені не діватись, лише у пана Хмельницького захисту та опіки шукати. Зараз я все нагадав, куди тепер мені круглому сироті діватися? Піти у Київ... та хіба довга рука князя Вишневецького там мене не досягне? А тоді не минути мені дротяних канчуків та лихої долі, яка призначена для втікачів, панських підданців...
— А то..?
... коли не покарають на смерть, то сплюгавлять — відріжуть вухо або носа, а то і руку відрубають...
Знаємо ми добре, що той князь Ярема гірш вовкулаки...
Коли б ви поїхали по розлогих княжих маєтностях Яреми, то багато б таких калік побачили, а то все — втікачі...
Отож коли я щасливо перебрався через Дніпро, то таки вирішив сховатися під опіку пана Хмельницького. Я певний, що він мене не відцурається і в люди виведе. Спішу з усієї сили до того Суботова в голоді і холоді, начеб до раю з горючого пекла.
Може бути, що в Суботові був колись рай, та тепер у пекло перемінився. Треба тобі знати, що пана сотника Хмельницького прогнали із цього раю, і то не ангел огнистим мечем, а таки вражі ляхи збройною силою.
Корнієнка, як почув таке, аж заморозило. Його надії розвіялись, мов од подуву вітру. Де ж йому тепер сховатися перед княжими гончими? Побачив себе відразу над проваллям, в котре прийдеться стрімголов скочити. Дививсь на козака наляканими очима, начеб не вірив тому, що почув.
Боже мій! Як же воно так сталося? Покійний батько говорив мені, що Суботів дістався батькові Богдана — Михайлові Хмельницькому ще від чигиринського старости Конецпольського...
Воно так справді було. Та з нашої України пани давно правду прогнали за десяту межу. Пан Конецполь-ський дав, а підпанок відібрав. Якийсь Чаплінський на Хмеля завзявся, напав у пригідну хвилю, як Богдана не було дома, збройною силою на Суботів і все розграбив, що сотник надбав своєю працею. Та ще й синка — недолітка приказав забатожити, а жінку його взяв до себе. Тепер сотник бездомний, як і все козацтво.
— А де ж тепер пан сотник пробував?
— В Чигирині правди своєї доходить та з Чаплінським правується. Та з цього борошна не буде хліба! Козак з ляхом ніколи справи не виграє...
Корнієнко взяв голову між руки і важко задумався...
Як воно над сотником таке нещастя скоїлось, то нема чого й лізти йому тепер на голову, у нього своїх клопотів доволі...
— Я думаю, що так воно зле не є. Хмельницький не таківський, щоб зараз від першого удару поклав вуха по собі і впокорився. Він доходитиме свого права, хоч би й шаблею... Та ти, юначе, знеможений, тому і страхіття у тебе на душу лізе. Ти приляж ось тут на моєму кожусі та проспись, а потому поміркуємо. Тобі тепер наче джмелі в голові гудуть...
У Корнієнка справді начеб джмелі у голові гуділи. Тепер ще випив горілки і наситився, та й сон став, його розбирати. Приліг зараз на кожусі і кріпко заснув...
Козак приклав ще дров до багаття і пішов до свого коня, що недалеко був прип'ятий, а тепер лежав і дрімав. Кінь був мокрий від роси.
— Здоров, гнідий! Ходи до мене, то просушишся...— Відп'яв коня з припони, а той, наче розумна людина, пішов за козаком до багаття.
— Ну, лягай!
Кінь став обнюхувати Корнієнка...
— Не бійся, це не лях, не татарин, а своя людина...