Олексій Корнієнко

Андрій Чайковський

Сторінка 15 з 81

Як вернешся, то будеш знов колеса робити.

Панас, парубійко вищий усіх на півтори голови, плечистий, з руками, мов довбеньки, увійшов в світлицю так, як робив в майстерні: в полотняному фартусі. У волоссі було кілька трісок, сорочка на руках засукана вище ліктя. Настя підвела його до столу.

— Поклонися пану сотникові та проси, щоб тебе на Січ взяв.

Чорнота обкинув парубка поглядом. "Справді, козак-велетень, таких найбільше дайте. На Січі треба колодіїв".

— Що ж, парубче, підеш на Січ?

Він оглянувся на Настю, вона притакнула головою. ч— Як треба йти, то піду...

Треба йти, небоже,— каже Чорнота, сміючись,— коли Настя так каже.

Так, я йду... а коли? Треба в дорогу дещо приладити.

Тим не турбуйсь,— каже Настя,— я приладжу, що треба.

Панас приступив до Серпанки і, цілуючи його в руку, каже:

— Спасибі вам, пане майстер, за хліб-сіль та за добру науку і вам, паніматко, теж. А коли я інколи моїм нерозумом прогрішився, так вибачте мені і поблагословіть на щасливу дорогу та лихим словом не згадуйте...

Він поцілував обох по руках і вклонився у пояс. Пішов в майстерню, надів свитину і вернувся знову. Як зразу він показався Чорноті недотепним, так тепер сподобався.

— Як йти, так йти, але як вам, пане сотнику, треба ще кількох таких, як я, то приведу ще кількох товаришів. Вони б мені того не простили, що я сам пішов, а їм нічого не сказав...

— Давай їх сюди, хоч би й цілу копицю...

— Копиці не буде, але який десяток буде певно...— Панас вклонився і вийшов..

— Зовсім не дурний парубок,— каже Чорнота.

— Не то, що не дурний, але побачите, який у нього розум... Він лише на вигляд такий, що буцімто трьох докупи зложити не вміє.

Того вечора сидів Олексій у Серпанків до пізньої ночі, а другого дня прийшов рано, щоб не втратити одної зайвої хвилі бути біля Катрусі.

Няня Горпина виправляла Олексія в дорогу, наче свою рідну дитину. Приладила білизну, знайшла ще один пригожий одяг Тимоша, приладила й харчів і все пов'язала в клунок. Як Олексій по обіді забіг в хату, вона каже: —

— Моя дитино люба, рада б я тебе задержати при собі якнайдовше, може, й не побачать мене твої очі на цім світі. Я знаю, куди тебе серце тягне... Та заспівай мені ще та заграй, хай уостаннє почую твій любий голосок...

Олексій вчинив її волю, а старенька то плакала, то веселилася. Вже над вечором попрощався з нею. Забрав клунок і бандуру. Горпина поблагословила його святим образом на щасливу дорогу.1

— От таке-то на світі... тут був, а зараз його вже й не буде. А все через тих панів клятих, нелюдів, щоб їм добра не було... Ой, кари на них, кари пошли, господи!

Олексій оставсь того дня у Серпанків переночувати. Та йому й на думку не приходило лягати.

Панас привів з собою п'ятнадцять чигиринських юнаків. Деякі пішли з дому потай батьків. Вони дуже раділи, що йдуть на Січ. Там воля, рівність, братерство... Звідсіля світить сонце на всю Україну і огріває зморожений злиднями, стомлений український народ.

Кожний з тих юнаків був гордий через те, на що зважився. Кожний бачив себе у своїй уяві лицарем на коні, з шаблею в руці. "А хіба ж ті, про котрих у думах співається, не були зразу такими самими, як я тепер?"

Чорнота оглядав кожного зокрема і, либонь, що всі подобались, бо нікому не казав лишатися. Мав забрати звідсіля одного Корнієнка, а бере цілу чоту. А того доконала одна дівчина.

Настя теж не спала. Вона сиділа на ослоні і важко думала.

Ходи до мене, Настю,— каже Чорнота. Вона встала, мов сонна, і підійшла до сотника.

Бачиш, дівчино, це твоя заслуга, що я замість одного, повезу сімнадцять.

— Коли б можна, пане сотнику, я б і сама п|шла...

— Не можна, доню, січовий закон не велить, але ти ж козир-дівчина!

Олексій сидів при Катрусі. Держались за руки і тихо розмовляли.

По півночі перед першими півнями заїхало п'ять возів перед хату Серпанки. Серпанчиха приладила ще для всіх вечерю, а Серпанка поставив на столі барильце меду. Як вже мали виїздити, пішла Катруся у свою кімнатку і винесла маленький хрестик на стяжечці.

— Це для тебе, мій козаче,— каже і перев'язала його на шиї Олексія.— Славний хрестик! Його привіз на Україну єрусалимський патріарх, коли до покійного гетьмана Сагайдачного навідувався. Цей хрестик буде тебе охороняти від усякого лиха. У ньому велика сила, бережи його!

Потім таки на очах усіх обняла його й поцілувала на прощання.

Прощавай, мій соколе ясний... хай тебе свята Покрова від усякого лиха береже...— Потім приклала голівку до його грудей і заплакала. Усім стояли сльози в очах. Те саме робила Настя з Панасом. По тому прощалися всі.

Годі, хлопці! Нам в дорогу пора,— говорив Чорнота.— Треба покористуваться ніччю. Дай, Боже, щоб незадовго і в день можна було їхати, не боячись напасті.

Посідали на вози, а Серпанка поблагословив їх образом.

— Щаслива дорога! Вертайтесь здорові та з славою! Чорнота присів на останньому возі.

Як минули крайню хату за містом, стрінули на дорозі якогось чоловіка.

Ти, Максиме?

Я.

Сідай тут.

Невже ж аж п'ять возів?

Так, цілий гурток пристав.

То був старий козарлюга, Максим Обух, що всюди з Чорнотою вештався. Поїхали, не задержуючись серед темної ночі...

VII

В ДОРОЗІ НА СІЧ

Валка прямувала до лісу, що простягався на правому березі Тясмину. Ліс був розлогий і дуже густий. До дня ще далеко було. Зараз відправили вози додому. Чорнота поговорив на самоті з Обухом, попрощався з хлопцями і кудись пропав. Тепер повів їх Обух далі. Тут було ще багато снігу і чути було морозну сирість. Йшли гусаком довгенько за Обухом, поки станули на прогалині. Зараз розвели багаття, бо таки добре померзли. Обух узяв з собою двох парубків і пішов в гущавину. Натрапили посеред густої тернини, дикої рожі і малинника скелю-ка-мінь, порослу мохом. Обух обійшов боком і тут показав на непомітну дірку, в котру можна було влізти, хіба повзучи. Поліз туди з парубками. Туди вела довга шия до печери. Обух викресав вогню і засвітив свічку. Печера була простора, а по боках йшли отвори до інших печер. Свічку дав подержати одному парубкові.

— Тільки до того місця не наближайся з світлом, бо там схований порох. Одна іскорка — і ми пропали ні за цапову душу.

В одній просторій печері був цілий склад одежі та зброї. Вона була намазана салом. Обух вибирав зброю, передавав парубкові і казав виносити надвір. Потім велів усім вийти:

— Я ще наберу пороху і куль і вийду за вами.— Загасив свічку.— Слухайте, хлопці, хто з вас не вміє мушкетом орудувати, то признавайся.

Але не признався ніхто.

Пороздавав зброю усім і зараз помандрували далі, прямуючи до річки. Надворі стало світати. Йшли берегом. Обух пристанув, і знову з кількома парубками пішов далі у комиш. Тут були байдаки, сховані в комишах на припоні. Зараз прикликали других.

— Сідайте, хлопці, в човни і пливіть за мною, лише не робіть галасу.

Річка назбирала багато води від весняних розтопілів, і човни летіли стрілою.

— Не знати, де тепер сотник Чорнота? — спитав один.

— Не будь цікавий, бо в пекло попадеш, а тепер мовчи. Пливли так, поки річка точилася поміж лісами, а вже

на просторому місці спинили човни в очеретах і там їх поприпинали. Повиходили на берег, і знову повів їх Обух в гущу.

— Тепер розведемо багаття, погріємось, поживимось і ляжемо спати, а вночі пливем далі...

Розставили чати і кріпко поснули на сухій траві. Під ніч попливли далі... І так робили щодня. Минули Кременчуг і запливли в Дніпро. І знову удень сиділи в комишах та лозах, а вночі пливли.

— А як ми через пороги переберемось? — спитав хтось.

— Вибачай, це не для вас дорога. Перейдемо берегом. Найбільша трудність була перекрастися коло Кодака

на правому березі Дніпра. Його поставили пани, щоб не перепускати втікачів на Запорожжя.

На остатньому постої задержались два дні. Обух вижидав чогось і остерігав хлопців, що Кодака треба виминати дуже мудро та хитро, бо коли б їх за Кодаком помітили, так, певне, всі пропали б.

На третій день підвечірня лягла велика, непрозора мряка. Того саме Обух дожидав. Смерком поспускали човни на річку і попливли півперек до другого берега. Крізь густу мряку видно було руде світло з Кодака. Тепер вже не було небезпеки. Обух перехрестився. Тепер пливли вже вдень і вночі. Здалека чути було рев Дніпрових порогів. Треба було оставити судна і йти пішки. Повиходили на берег і тут заночували.

Рано переглянув Обух харчі, їх було вже небагато. Треба було поспішати, щоб не прийшлось їсти трави, як говорив Обух.

£Ік вже відійшли чималий шматок дороги, Обух відразу спинився і став прислухуватися. Згодом почули далекий тупіт коней. Обух приказав усім сховатися в траві, а сам поповз вперед на невеличкий курганець. Побачив далеко ватагу їздців, що прямувала до Дніпра. Обух приповз до хлопців.

— їде польська стежа прямо на нас... От чортові діти, куди їх занесло. Та це для нас добре, що коней добудемо, бо далі йти пішки буде нам не під силу та й харчів не стане. Вважайте, що я вам кажу. Держіть в руках мушкети і стріляйте аж тоді, як я стрілю перший. Я їх припущу на десять кроків, то неважко буде поцілити. Тільки стріляйте в їздців, а коней щадіть...

Може, то яка козацька ватага?

Ти дурень, я добре бачу, що це драгуни.

А тим часом ватага наближалась. Було чути, як говорили між собою. їхній старшина, якийсь немолодий вже шляхтич, говорив:

— Тут відпочинемо та поживимось. Усю ніч ганялись, та й невеликий з цього пожиток. Розсідлайте 1<оней, розведіть вогонь та спечіть м'ясо.

Драгуни позлазили з коней, розсідлали та поприпинали до кілків. Зараз загоріло велике багаття. Обух начислив їх двадцять п'ять. Трохи далі стояло п'ять українців, пов'язаних за руки, поза спину. їх вели біля коней. То були піймані втікачі. Виглядали страшно: побиті й покривавлені. Було ще троє коней, нав'ючених харчами. Обух підсміхався під вусом. Либонь, мав таке почування, як лев на засідці, коли до нього підходить необережна коза. Драгуни почували себе тут зовсім безпечно, бо навіть сторожі не ставили. Знеможені бранці полягали на землі. Обух нашіптував хлопцям: "Не будемо стріляти на них. Я дам знак, тоді схапуйтеся прожогом і мушкетом по лобі".

Хлопці передавали наказ один одному на вухо та аж горіли з нетерплячки, щоб швидше.

А тим часом драгуни пекли на патиках м'ясо.

12 13 14 15 16 17 18