Мені треба околотів на пошиття моїх будинків, а жито спродам...
Що? Ти будеш продавати сам?
Своє можна мені продати, а ви знаєте, що у цім засіку лише моє збіжжа зложене.
Тучко не знав, що казати і вийшов.
"Це вже чиясь робота і наука,— думав собі Тучко,— тут або старий Штокало пхає своє рило, або цей Ясьо. Але вже ти синку помиляєшся думаючи, що ти продавати меш". Тучко ходив по господарстві і заглядав усюди, а щоби дати ходу своїй злости став кричати і лаяти челядь за непорядки...
Андрій молотив цілий тиждень, а робив найменше за двох. Кождого вечора замикав тік на свою колодку. Змолочене збіжжя чистив і збирав до міхів, а околоти складав окремо. Міхів привіз собі з Вербинців.
Про всьо знав Тучко від Равра та лише ждав хвилі, коли Андрій скінчить молотити, а тоді забере все і продасть сам.
За цілий цей час поводився Тучко з Андрієм дуже солоденько, не згадуючи нічого про збіжжя. Доперва в суботу при вечері спитав:
А що, вже скінчив молотити?
Ще ні, ще буде роботи на цілий тиждень.
А що видає?
По три чвертки з копи.
Це мало.
Справді це було мало, та в дійсности було більше і Андрій це затаїв. І це не сказав по правді, що роботи буде на тиждень, бо він знав, що скінчить до четверга найдальше.
І так йшла робота дальше. Андрій замикався в стодолі, коли там робив, бо знав добре, що Равро його підглядає. У середу в вечір був зівсім готовий, та лиш наслухував, коли Тучко засне. Він вийшов по-тихо з алькира, зладив свій віз, повиносив міхи на віз, запряг коні і повіз до Вербинців. Возив цілу ніч. Він, відгадав думку Тучка і випередив його. Равро дивився на цю роботу, але сам не посмів перечити, а до Тучка не смів йти, бо він спав, а будити його нікому не було вільно.
Андрій сміявся в кулак, як вернув послідним разом і поклався над раном спати.
Равро зараз з рана пішов Тучкови сказати, що сталося. Тучко аж закипів.
— Ти, ледаре, чому мені вчера цего не сказав?
— Бо пан вже спали, а будити не вільно...
— То ти гадаєш, що колиб і горіло, то не вільно мене будити?
Не вільно, я тільки і знаю...
Ти дурень, марш мені з очей...
Тучко вийшов на тік, але він був замкнутий на колодку. Тучко взяв сокиру і виважив скубель. Тік був чисто позамітаний, а в засіку замість збіжжя околоти соломи.
Він вертав до хати, щоб з Андрієм собі поговорити. Обіцяв собі, що як застане в алькирі, то випарить так, що попамятає. Але Андрій спав мимо утоми лише "одним ухом". Почувши, що Тучко сварить на Равра, він прокинувся, одягся і ранче був на дворі, чим Тучко.
Тепер Тучко стрінув його на подвірю.
Де ти, Андрію, подів змолочене збіжжя?
Яж казав, що на продаж молочу.
Як ти посмів без мене продавати?
Треба, вуйцуню, про себе дбати... Хто дбає, цей має. Моє збіжжя в безпечному місці...
Е! мудрий ти небоже, та не дуже воюй, щоб чого не довоювався.
Я мудрий, бо ви, вуйцуню, мене розуму вчили. Я був в добрій школі...
Тучко подивився на його "тим оком, що на пса" і покликав його в хату, щоб дечого погано не договорився. А як були в хаті Тучко зачинив двері, приступив до його дивлячись гнівно в очі та засичав крізь зуби:
— Де ти, ледаре, подів збіжжя? Кажи зараз, бо я
по шандарів пішлю, ти злодію. ^
Андрій не спустив ока з Тучка і дивився на його згірдно, почуваючи себе певним.
— Добре, вуйку, пішліть по шандарів, а я їм скажу, щоби за одним заходом і за цими сороківцями пошукали, що ви вимантили від мого тестя.
Тучка, начеб розпеченим ріжном проколов. Цьому щенюкови вже зуби виростають і кусати зачинає.
З цього може вийти щось поганого і інтерес попсується. Треба змовчати і щось кращого видумати. Тучко заскреготів зубами і відвернувся не кажучи вже ні слова.
Андрій того дня не пішов обідати до покою, лише між челядь до кухні.
Тучко побачивши це, кликав його через сіни до світлиці.
Чого стирчиш між челяддю і не приходиш їсти з нами?
Наймитови, а хочби і гуменному між челяддю місце, а не в покоях...
Хибаж ти у нас за наймита? — каже вуйна.
Я тут гірше, чим за наймита. Наймит з господарем умовився і знає, за що служить, а я працюю без умови, і не знаю, за що...
Слухай хлопче, який біс заліз тобі в душу? Я тебе не пізнаю...
Біс? Ні, я хрещений, і біс до мене не має права, бо я живу по Божому. Але мені відкрилися очі, і я бачу, що ви мене нищите, користаєте з мого майна тай з моєї праці. Ви мене продали, і під загрозою, що до слюбу не пустите, поки вам не заплатять сріблом та золотом... Чи то так ладно, по шляхотськи? Ганьба!
Ти мені не ганьбуй, бо зуби вибю...
А це ладно, що обіцялисьте перед весіллям, що мене пустите на своє і цим мене до женення заманили, а мій цілий інвентар запропастили, що не маю ні ложки ні миски?
Про це повинна подбати твоя жінка.
Але цьому, то хиба моя жінка не порадить, що ви буцім то виганяли римара з хати, а обіцялисьте йому корець збіжа за це, щоби шторцувався і не вступився...
Тучко побачив, що Андрій знає всьо, і нічого розумнішого не прийшло йому на думку, як усьому заперечити.
Це всьо брехня і неправда, від початку до кінця.
Ну, ну, воно все виясниться явно і славно на весь світ, і то в суді...
Я суду не боюся, і нічого мені не зробиш...
Побачимо...— Андрій вийшов.
А то шельма, щенюк... бачиш, як йому зуби виросли?
Це вже робота Тачинського — йду о заклад, що так,— говорила Тучкова.
Кажу тобі, що ні. Тачинський на таке за дурний, хоч і до лацінської школи ходив. То хтось із заріць-ких: або цей старий Штокало, або цей шельма Ясько Лесів. Я мушу це викрити, а годі він мене попа-мятає.
Я раджу, що краще було би поладнати діло по тихоньки і по доброму, а не розмазувати перед сві-
10М.
Та ти хиба не знаєш, що він цьої ночі найменше двайцять міхів пшениці і жита вивіз?
Та дідько бери... Я гадаю, що складання рахунків за цих десять літ опіки буде важкіше, як сто міхів пшениці.
Цього нема чого боятися. Тачинський зобовя-зався словом, що не буде від мене жадати опікун-чих рахунків.
Не .знаю, чи така умова матиме вагу перед судом...
Тачинський добрий шляхтич, та хоч ми не списали цеї умови на письмі, то він слова не зломить...
Тачинський може рахунків і не жадати, але хто инший їх зажадає, ...от хочби і сам Андрій, як дійде до ліг,..
Тучко начеб забув, що Андрій вічно малолітним не буде і може колись за своє упімнутися, а тоді ніоден суддя його не вратує... Тепер він признав жінці слушність і подивляв її великий розум...
Отже вони вирішили, що треба діло поладнати по доброму, а зачнуть від цього, що поїдуть обоє до Вербинців і привезуть Зосю. Відтак Тучко мав Андріє-ви зробити легеньку надію, що йому по своїй смерти все запише. Така обіцянка нічого не коштує, і можна її не додержати, а все таки держатиметься Андрія на мотузочку, щоб не дуже фиркався...
Андрій працював цілу днину, а вечером пішов опять у кухню вечеряти. Та зараз прийшла за ним вуйна, взяла за руку і повела у світлицю, а по дорозі вже в сінях шепнула йому:
— Андрусю, не роби комедії, прошу тебе... Андрій не спротивлявся. У світлиці застав Тучка
усміхненого, та такого солоденького мов патока, начеб між ними нічогісенько не було.
Ну,— каже — говори почому збіжжя продав?
Воно ще не продане.
— Не продане, але переховане, а на насіння ти —полишив хоч трохи?
На насіння у тестя проміняю. Там є ладна америцька пшениця, якої тут в Зарічу ніхто не має.
Я би тобі також ще кращого насіння у котрогось пана виміняв, бо я зі всіми добре живу. Тільки
^що пан Єнджей не ласкавий на мене і зачинає від якогось часу від мене бокувати...— говорив Тучко з докором, начеб йому зробилася велика кривда...— Не розумію, хлопче, хто тебе так до мене підстроїв, хто тебе так напутив? А колиб ти у кожньому ділі відносився до мене з серцем, то все вияснилобся. От з цими сороківцями. Я їх взяв, видусив від Тачинського, та не для себе. Тачйнський забожився, що опріч нивки за рікою для Зосі нічого більше дати не може. Шляхтич затявся. Я знаю, що у його є покладні гроші, але і дітей багато і розминуться. Тож я кажу до його: не дасте дочці, то не дайте, але мені дещо перекиньте за такий добрий інтерес. Я собі слюбую зараз таке: ці гроші, то на посаг для першої дочки Андруся, що вродиться. І ці сороківці, і цього дуката російського я маю і задержу до слушного часу... Отож знай, для кого ці гроші: для першої твоєї дочки. Ну, чи в цім що злого?
Андрій слухав цих слів непевний, чи йому не причулося? Хибаж це може бути правда? Він дивився не довіряючи то на Тучка, то на Тучкову.
— Бачиш хлопче, як воно зле і грішно підозрівати других не розібравши гаразд, чи є підстава? Миж собі не чужі. Я тебе виховував від малого і заслужив собі на це, щоб ти не уважав мене за свого кривдника, а за приятеля. Ти хиба ще не забув, як я привів тебе за руку із цвинтара від гробу батька заплаканого?
Вуйкови задріжав голос, начеб справді плакати збирався. Андрій дуже збентежився. Він поцілував вуйка і вуйну в руку:
— Прошу мені вибачити, я цего всего не знав...
Тепер бачиш, як воно, не добре наставляти вухо на людські злобні набріхування таких Дмитрів, та Ясів. Ти знаєш, що це мої найтяжчі вороги...
Я з ні одним з них слова не говорив від тоді ще...
То знайшлися инші пискачі... У мене ворогів досить... Тепер тоб^ таке скажу: я богатий, а своїх дітей у мене не має. Кёмуж це лишу по собі? Правда, є у мене два брати і сестра. Оден повіявся кудись світами. За це у другого є ціла копиця дітей, але вони від мене зломаного гроша не дістануть, бо не варті цього... Сестра лишила двох хлопців... Цим я дам, та це все... А я вже зачинаю старітися, і я хотівби, щоб ти з жінкою остав при мені, пильнував мого і свого, і щоб ми вже ніколи не розлучилися. По моїй смерти сплатиш моїх двох сестрінців, а решта твоє. Я знаю, що ти добрий будеш господар і не змарнуєш моєї пращ. А тоді будеш богачем на всю околицю. Тепер вже знаєш, чому я підмовив римара, щоб не уступався з хати? Тобі я сього зараз не говорив, бо ти дуже запалився до свого господарства, до самостійности. Я тобі не дивуюся, бо я би сам так зробив. Це дуже приманчиве для молодого чоловіка. І не зараз це сказав би я тобі, як би непорозуміння між нами не зайшло. Мене би дуже боліло, якби мене одну годину хто небудь підозрівав, та ще о такі свинства...
Тучкова дивилася на свого чоловіка з подивом до його розуму і меткости.