Та, котру я полюбив, не може бути моєю. А іншої я не хочу.
— Хіба дочку якого сенатора полюбив або, не дай Боже, чужу жінку?..
— Не сенаторська вона дочка й не шляхтянка, а дочка доробчука-скупиндряги, що раз уже продав її поганому негідникові. Тільки що я Перебив. А що тепер сталося, я не знаю...
— Історія дуже приваблива. То чому ж тобі було її не вкрасти, не забрати силою? Було б для вас обох корисно.
— І це було. Та не поталанило. Колись розкажу, як будемо самі.
— Ми й тепер самі. Пасічник Панько глухий, як пень. Треба добре на вухо йому кричати, щоб почув щось,— говори сміло.
Діти, на котрі ніхто тепер не звертав уваги, пішли собі геть.
Обидва позакурювали люльки, й Кричевський відкрив перед своїм новим другом усю свою душу.
— А чи не міг би пан гетьман чим допомогти? Такому панові якийсь там доробчук певно не відмовив би.
— Пан гетьман мені відмовив. І я не дуже дивуюся. Щоб такий пан, перший по королеві державний урядовець, та знижався до такого хама, в котрого золото — бог! А що було б, коли б справді відмовив йому, панові гетьманові?
— Якби воно не так далеко від Чигирина, то це була б зовсім проста рада: взяти кілька десятків козаків із твого полку, післати їх за сватів, забрати панночку і в найближчому костелі повінчатися з нею.
— І про це я думав. Та чи ти знаєш, що це значить — захопити силою малолітню дівчину з батькового дому? Вежа й інфамія. 1 хто б нас схотів повінчати? Хіба що який ксьондз-волокита, що, може, й не є ксьондзом. Ні, на такий шлюб Оленка, певно, не пристала б!
— Ти маєш на думці право про "гарЦю Гетіпае", а я тобі кажу: гарЦіБ — не гаршз, а так було б добре. А коли тебе, як кажеш, ксьондз не хотів би повінчати, то повінчає наш, православний. А щоб ти знав, як воно в нас гарно! Як заспівають: "Ликуй, Ісайє", а опісля хор загримить: "Многая літа!.."
— Над цим можна б подумати...
— Подумай! Бо такої важної справи так наборзі вирішати не можна. Та я знаю, що тебе бентежить: ви — католики, а церква православна. А я тобі скажу по щирості, що це не був би твій відступ від католицької церкви, тільки твій поворот до твоєї прабатьківської віри...
Кричевського від цих слів аж підкинуло.
— Як ти це розумієш?
— Так, як воно є. Твій рід православний, ти — руський шляхтич, Стаху. Твоє Кричево — не в Польщі, а на Україні, серед православного руського народу. А що твій прадід перейшов на латинську віру, то це
така звичайна річ у Польщі. Туди пішло боярство колишньої Руської Держави, особливо в Галичині й на Білій Русі. Усім це відомо, що Сангушки, Сапіги, Зба-раські, Потоцькі й багато інших — це колишня руська шляхта... Твоє прізвище Кричевський — від українського Кричева...
Кричевський задумався. Це саме говорив йому недавно гетьман. Поглянув позад себе на той далекий, уже бур'яном порослий шлях, кудою мандрував його славний рід і звідкіля він вийшов...
Богдан не перебивав його думок.
Довкруги бриніли бджоли. Панько, пораючися коло порожнього вулика, щось собі мугикав. Сонце стояло високо й сильно припікало. Кричевському погасла люлька.
Аж ось прибігла дівчина Настуня.
— Пані просять обідати.
— Як той час швидко втікає,— відізвався Кричевський.— Я виїхав сюди вранці, а ось уже й полуднє.
— Та ти ж подумай,— завважив Хмельницький,— які далекі простори часу й місця перебіг ти думкою за той час... Та тепер поспішаймо в хату, а то жінка сваритиме...
Жартуючи, прийшли в хату, прямо до світлиці, де вже все було готове до обіду.
Богдан вийняв із мисника пляшку запіканки й чарку:
— Вип'ємо за наше здоровля...
Почали частуватися. Випили й закусили пиріжками з рибою. Пиріжки були ще теплі й дуже смачні. Дівчата принесли горнець, повний доброго бурякового борщу. Кричевський добре зголоднів і не давав себе просити.
Давали одну страву за другою — просту, здорову, українську, без ніяких витребеньок та приправ.
— Добрий кухар у тебе, пане-брате! — відізвався Кричевський.
Богдан засміявся.
— Не можу нікому відступити мойого кухаря. Цс ж моя шлюбна дружина.
Полковник поклонився господині.
— Я вже не пам'ятаю, коли так смачно обідав. Я привіз із собою з Польщі кухаря. Буцім знає своє діло, а не раз вам такого соленого та перченого наварить та напече, що, як кажуть: не говори до мене, бо як рота відкрию — село запалиться.
— На це є рада, пане полковнику,— вкинула своє слово пані Хмельницька.— Одружіться, й ваша дружина, коли це не буде яка сенаторська панна, зварить вам теж такого борщику. Це штука невелика.
Кричевський перекинувся поглядом із Хмельницьким. Щоб і знову не дати себе обгорнути задумі, він жартував собі:
— Моя суджена десь іще з пісочку галушки ліпить.
— Ой, пане полковнику, крий вас Боже від такої. Це вже не була б для вас пара. Та я знаю, що це так собі сказано. А там десь у Польщі за вами тужить лебідка біла та години зчисляє, коли до неї припливе лебедик та й до свого гніздечка поведе. Не правду я кажу?
Хмельницька була дуже рада зі свого вислову. її очі сміялися.
Та Кричевський стрепенувся від тієї мови. На нього найшов сум. Богдан помітив це і дав жінці поглядом знати, щоб цієї справи не торкалась.
В хаті настала сумна мовчанка. Богдан наповнив чарки старим медом і поставив одну перед полковником.
— Аби ми — здорові та лиха не знали! Усе в Божій руці. Ми того не вгадаємо, Іцо буде.
Полковник випив відразу. Богдан доливав. Була велика спека. Товариству збиралося на сон. Пані Хмельницька попросила гостя відпочити в другій кімнаті, через сіни.
Кричевський спав дуже довго. Коли прокинувся, надворі був вечір. Він спершу не міг стямитися, де він. У голові гуло від меду. Почав собі згадувати й відразу прочуняв. Нагадав собі сьогоднішню розмову з Хмельницьким. Чим більше пригадувались приятелеві слова, тим більше покидала його сонність. А коли згадав те, що йому Богдан говорив за його рід, про батьківську віру, йому зробилося страшно. Коронний гетьман привіз його сюди й поставив на такому важному становищі між козацтвом, хоч знав добре, що його діди та прадіди були українцями. Видно, в очах гетьмана він був той освоєний вовк, що його можна безпечно пустити на братів, не боячись, що втече до лісу.
І він був уже таким вовком... Вперше Кричевський виступив зі своїм Чигиринським полком на збунтованих козаків під Кумейками та під Живином. Визначився — і тоді гетьман, як колись у шведській війні, обійняв його прилюдно передусім військом і похвалив.
— Я знав, пане Станиславе,— сказав голосно,— що я на тобі не ошукаюся.
За що ж він його обійняв, за що похвалив? За те, що добре бив бунтарів-козаків, котрі нічого більше не хотіли, як лише волі і признання людських прав на своїй власній землі. А ті козаки, що він їх приборкував,— це хто? Це ж його брати по крові. Він убивав своїх братів...
— Я Каїн!
Його облило гарячим потом. Йому стало страшно. Схопився прожогом із постелі, відчинив вікно та виглянув на світ Божий. Його обвіяло свіжим повітрям, йому полегшало. Але страшне слово "Каїн" гуділо заєдно в вухах.
За вікном царила тиша. У зіллі, що росло під вікнами, стрибали цвіркуни й гострим цвірчанням каламутили спокій. На церковній дзвіниці відзивалася сова.
Кричевський споглянув на ясні зорі, що густо розсіялися по блакитному небі,— саме декілька з них упало, і він мимоволі перехрестився.
Повіяв легенький холодний вітер прямо йому в обличчя.
Кричевський зачинив вікно й ліг у теплу ще постіль. Трохи заспокоївся й заснув.
Хмельницький частенько зазирав крізь відчинені двері до гостя. Нарешті Кричевський прокинувся і став на ноги.
— Соромно мені, Богдане, що я за першим разом у твоїй господі перебрав мірку... Найбільше соромно мені перед панею Хмельницькою.
— Нічого турбуватися. Моя дружина не одно бачила.
— Але добрий у тебе мед: кілько я його випив — і голова не болить. Я добре виспався, забув про всі свої турботи.
— От і добре, за вечерею вип'ємо ще й заночуєш у нас.
Заговорили про козацькі справи.
— Знаєш, Богдане, я рад би направити козакам мого полку ті лиха та шкоди, що їх наробив мій попередник. Та, признатись, не знаю, як до цього братися. Порадь, будь ласка.
— Моя рада проста. Понаганяти з полку голоту, що до полку поналазила, не маючи на це ніякого права. А далі — повідбирати козацькі землі, що панські приблуди позабирали, й віддати їх козакам. Повиплачувати козакам усі залеглості, що їх собі привласнив Закшевський. І нарешті — треба бути все для козаків справедливим. Коли це зробиш, побачиш, як до тебе козацтво липнутиме і як за тебе сильною лавою стане. Чигиринський полк буде найкращий.
— Гаразд. Напишу про це гетьманові, що без цього нічим козаків до відомої справи не придобрить.
Про ці справи говорили довго. Прийшла ніч. Кричевський довго не міг заснути. Раз, що по обіді добре виспався, а друге те, що йому піддав Хмельницький, не давало йому заснути. Почав і про своє думати. Коли вдасться перевести в діло Богданову думку, тоді Крушвіцький чорта з'їсть. Оленки не дістане знову у свої кігті... Козаків, охочих на таку справу, у свойому полку знайде багато. Вони його люблять, а ще більше люблять такі пригоди, коли легко можна шию зламати... Коли б так привезти Оленку сюди, можна б її примістити у Хмельницьких. Вони певне не відмовлять йому своєї прислуги. Пані Хмельницька певне заопікується нею, мов сестра рідна.
На другий день уранці Кричевський від'їхав до Чигирина й як стій забрався запопадливо до реформ, які подав йому Богдан.
Козацтво раділо.
— Коли пан гетьман хотів нагородити заподіяну нам кривду, то не міг нічого кращого зробити, як те, що дав нам полковника, як пан Кричевський,— говорили між собою реєстровці.
Від того часу Кричевський бував частим гостем у Хмельницьких на хуторі в Суботові.
* * *
Незабаром опісля притрапилася приятелем пригода, що за неї Хмельницький сливе життям не заплатив. За одно нерозважне слово, висказане до гетьмана при оглядинах козацької фортеці*, гетьман казав посадити його до льоху, і хтозна, на чім було б усе покінчилося, якби Кричевський не був його в гетьмана випросив.
*Manu facta, manu delabuntur.— Рукою зроблене — рукою зни-щиме.
— Слухай, Богдане,— почав Кричевський.— Тобі треба бути обережним. Знай, що тебе з усіх боків окружають вороги. Ти є їм сіллю в оці за те, що в ласці в гетьмана.