Перед зривом

Чайковський Андрій

Сторінка 7 з 19

Вранці довідався, що Степан Хмелецький та Ян Одржи-вольський втекли з обозу, забравши з собою сімсот кінноти.

— І Одрживольський мене покинув,— жалівся гетьман, покивуючи головою,— а я на нього найбільше покладався.

Невдовзі гетьман польний Конєцпольський сказав Жулкевському, що козаки мають до нього великий жаль за те, що гетьман зовсім на них не звертає уваги, так наче б їх не було в обозі. Ні один з них не втікав, навпаки, вони здержали втечу. Конєцпольський піддав гетьманові думку, щоб прикликав до себе козацьку старшину й висказав їм своє призначення. Надаремне.

— Не можу перемогти себе, щоб перемінити мою антипатію на симпатію. Я їх завжди вважав за гіль-таїв та лотрів, що навіть найбільшою посвятою не можуть загладити всіх тих гільтайств, що наробили нашій отчизні й шляхті. Це ж їхня вина, що ми не можемо жити в згоді з Портою, і коли б їх тепер тут не було, то не велика була б шкода.

У таку важну хвилину не хотів гетьман польний перечитися з коронним за цей несправедливий суд про козаків. Та ж лісовщики були на сто відсотків більшими гільтаями та розбишаками, ніж козаки.

Щоб зискати на часі, надіючись, що з Польщі прийде підмога, почав коронний гетьман мирові переговори з турками. Та з цих переговорів нічого не вийшло.

В обозі харчів чимраз менше. Багато понищив, пожар. Не стало і паші. Татари пообсідали всі пасовиська, коні почали падати, падлина в окопах стала затруювати повітря.

Гетьман побачив свій кінець.

Порятунку нізвідки. Король вмів видати приказ йти на чужу землю, та тепер нічим не турбується. А тут катастрофа неминуча.

VI

Гетьман скликав старшин на нараду. Такий був зворушений, що зразу й слова промовити не міг. Не міг стояти своїми силами на ногах і спирався на плече свого сина.

— Який щасливий був би я, коли б не був дожив цеї хвилини. Моє військо, мої товариші збруї, що з ними я стільки баталій виграв, стільки перемог відніс, у рішаючій хвилині покинули мене на поталу долі. І видно недобре вони вчинили, бо Божа десниця досягнула їх вже, і то там, де вони почувалися безпечні. Каліновський потонув у хвилях Пруту, потонуло їх там ще більше, багато попало в татарські пута, а багато згинуло під сокирою зрадливої волоші.

Така сама доля стрінула і безпосереднього виновника тієї війни, Граці яні, бо волохи відтяли йому голову і післали її Османові. Та я не звертаю тих докорів проти вас, мої друзі, бо ви остали мені вірні. І я вас не покину. Або переможемо, або славно ляжемо на тому самому місці, де перед чверть століттям славної пам'яті Замойський розбив турецькі полчища. Хай захоплять вас ті славні діла ваших попередників.

Ці зворушливі слова підбадьорили всіх. Всі поклялися врочисто, що не покинуть гетьмана і разом з ним покладуть свої голови.

Гетьман лагодився на смерть. Написав прощального листа до своєї дружини, й не таївся з тим, що зближається остання година.

29 вересня вийшли поляки з окопів і подалися до Дністра. Ніхто вже й не думав завойовувати Волощину. Коби тільки вдалося врятувати військо від повної загибелі. Вийшли в сім рядів таборових возів. Спереду і ззаду везли гармату, по обох боках йшла кіннота на змарнілих конях, що їм ребра можна було полічити, між возами крилося піше військо.

Помітивши цей рух, обійшли турки польське військо великим колесом і стали його затісняти. Врешті вдарили з великим криком на табор. Та тут прийняли їх густим огнем так, що турки мусили відступити. Напирали знову, й таке тривало цілу ніч. Табор поступав, тільки дуже поволі, бо безустанку треба було відбиватися. Турки не давали їм хвилини спокою, а татари засипали їх хмарами стріл. Гетьман рішив, щоб йти тільки ніччю, а в днину спочивати. Та який це міг бути спочинок серед чистого поля, де не було ні одної деревини, що була б заслонила людину від нестерпної спеки, де не було каплі води для людей та коней, що заєдно падали й своїми трупами за-стелювали шлях. Додавала сил усім тільки надія, що незабаром доберуться до людської оселі й там захистяться. І справді, дійшли сюди четвертого дня, знеможеш, спрагнені, голодні. Та тут побачили таке, що серце в них завмерло: замість людської оселі найшли свіжі згарища. Дим із недогарків, гнаний вітром, виїдав їм очі Розпалена сонцем земля за кожним подувом вітру сипала курявою й піском у вічі, заступала сонце, наче хмарою.

Останками сил добралися до річки Кобилти й станули тут обозом.

Турецькі наступи на часок припинилися. Скіндер-паша побачив, що ні разу не вдалося йому розбити табора, а за кожним разом при ходил ос я витрачува-ти чимало людей. Написав до гетьмана листа, що хоче миритися. Обіцював дати полякам такі умовини, що зможуть цілі та здорові вернутися додому, а він вдовольниться цим, що не дав відобрати свому панові частини землі та прогнав ворога за межі турецького царства. Гетьман знав, що це турецькі хитрощі, що ворог хоче тільки його чуйність приспати. Але пішов на переговори і післав від себе до турків шляхтича, що знав турецьку мову, Криштофа Дружбін-ського. За цей час дасть свому військові трошки відпочити при водопою і набрати нових сил.

Скіндер-паша задержав в себе посла цілий день. За цей час стягав свої війська.

Зараз другого дня вранці почали турки наступ. На узгір'ях появилися татари та засипали обоз хмарою стріл. З другого боку почала канонаду турецька артилерія. Та з обозу вискочило кілька козацьких сотень, розігнало татар та здобуло навіть татарський бунчук.

Татарські і турецькі наступи повторялися кілька разів, то з меншим, то з більшим розгоном. Поляки відбивалися за кожним разом. Та вони находилися вже на краю виснаження. Стільки недоспаних, перемучених ночей, стільки переведених серед спеки та куряви днів вичерпали сили війська.

Настала врешті пам'ятна ніч з шостого на сьомого жовтня. Ворог цеї ночі непокоїв табор хіба тільки галайканням. До Дністра не було більше, як 40 стай. В усіх стала відживати душа. Почувалися вже безпечні. Та інакші почування наповняли серця чурів та челяді, що почувалися до вини за грабунок і підпал. Зближалася хвилина, коли їх мали судити. І тому промишляли, як би то оминути цього.

Якась задня сторожа надибала по дорозі стоги сіна. Стала зараз його набирати й вантажити на вози, а через те відбилася від головної сили. Стала поспішати. В обозі почули тупіт кінських копит та, думаючи, що це татари наступають, стали відстрілюватися. Повстала метушня. Користає з того челядь, відпрягає коней від возів та давай тікати. Що далі діялося, важко розказати. Польський обоз, розірваний і без коней, не може рушитися з місця. А тут з усіх сторін, наче вода у розсохлу бочку, вдираються з оглушуючим криком турки й татари. Польське військо добуває останків сил, щоб дорого продати своє життя. Усякий рятунок неможливий. Гетьман Жул-кевський відбивається слабіючою рукою. Біля нього син та братанич заслоняють його власними тілами. Даремне якийсь ротмістр віддає йому свого коня та прохає, щоб рятував своє життя. Жулкевський з досади замахнувся на нього шаблею:

— Не хочу жити, коли моє військо пропадає!

В цій хвилині турок відрубав гетьманові руку разом із шаблею. Посипалися на нього удари шабель. Гетьман повалився неживий на землю. Обох його оборонців піймали на аркани.

Бачить це гетьман Конєцпольський і каже:

— Немає вже нашого вождя, самі мусимо про себе дбати!

Бореться завзято із жмінкою своїх лицарів та оглядається за козаками. Та цих турки відлучили від поляків, окружили їх і наступають, мов розлючені оси.

В перших рядах бореться сотник Михайло Хмельницький, при ньому його син Богдан заступає його своїм тілом. Втім Богданові ломиться шабля надвоє. Якісь сильні руки ловлять його й починають в'язати. А рівночасно бачить, як яничар рубнув батька в голову. Батько розложив руки й впав без життя на землю. Богдан рванувся з усеї сили, розірвав сирівець, припав до мертвото батька й став цілувати його скривавлену голову. На вид такої синівської любові яничарський старшина спиняє яничарів, що хотіли його зарубати. За хвилину Богдан став, перехрестив покійного й станув спокійно. Він увесь задеревів. Його повели між бранців.

Конєцпольського хотіли турки взяти живцем і тому піймали його на аркан. Багато шляхти попало в полон, решта згинула у січі, мало хто уцілів.

Між трупами віднайшли шляхтича з відрубаною рукою. По сивій голові пізнали, що це гетьман; старшого за нього в польському війську там не було. Яничар відрубав йому голову, застромив на спис і заніс Скіндер-паші. Довго вдивлявся Скіндер-паша в цю голову. Ще так недавно писали до себе, називали себе братами... А може, подумав собі, така-то доля стріне і його голову.

Привели перед Скіндер-пашу бранців та стали порядкувати: хто зможе заплатити більше окупу. Пійманий Мартин Казановський показував із себе вбогого шляхтича і його випустили на волю за невеликим окупом.

Богдана поставили між посполитих. Його відразу призначили на галеру до весла, бо його кремезна стать зраджувала велику силу. Це була найтяжча неволя. Недармо кобзарі в думах її оспівували й людей до плачу доводили.

VII

Кажуть, що здоровля і волю найкраще може оцінити той, що їх втратив. Про це переконався Богдан Хмельницький, коли йому зв'язали сирівцем руки й гнали, мов барана на заріз. Щастя його, що він не розумів турецької мови і не знав, куди його призначили. Про муки та терпіння козацьких бранців на турецьких галерах наслухався він ще дитиною від старих людей та кобзарів. Та й цього, що тепер мусив витерпіти, було доволі. Посполитих із польського війська й козаків пов'язали по парі, насилили ці пари на довший мотуз та гнали їх серед спеки й куряви, що дихнути годі було. Сторожні турки їхали на конях та підганяли бранців прокльонами, лайкою та нагайками. А хто не міг йти, хоч і підганяли нагайкою, того вбивали або оставляли на поталу вовкам-сіро-манцям та гайворонню. Гнали їх степами, годували напівсирою конятиною та напували якоюсь юшкою, що через горло не могла бранцям пролізти. Бранці ночували на голій землі, таки де-небудь у полі, або в смердючих шопах, серед сміття і гною. Насікомі роз'їдали тіло до крові, а щурі всю ніч виправляли по них свої герці та цілу ніч не давали заснути.

Зовсім інакше поводилися з панами, що від них надіялися багатого викупу.

1 2 3 4 5 6 7