У нас так ловлять люди рибу в ставі. Риба виходить до світла і зблизиться до білого тіла. Тоді можна її піймати руками.
Артим станув над кручею з запаленим віхтем, а Івась поліз у воду і станув непорушно, наставивши руки. Зараз з'явилися риби цілим роєм. Вони підпливали до Івасевого тіла і стали його іціпати. Тоді Івась рушив миттю руками і піймав одну більшу рибу та викинув її на берег. Риби зразу розбіглися, та відтак знову завернули. А Івась блискавкою хапав що більші і викидав на берег.
— На цей раз буде досить, — сказав, вискочив з води і став одягатися. Зловили п'ять більших риб.
— Буде на два дні, — втішився Артим, збираючи рибу по траві, що підкидалася і світила білою лускою.
— Ні, нам на сьогодні і на завтра вистачить чотири, а одну кинемо назад у воду. Риба влітку хутенько псується.
Найменшу рибу кинули у воду, а чотири пооправляли, покраяли на куски і насолили.
— Варімо сьогодні юшку з риби, — каже Артим.
Він побіг до потічка з казанком, вимив його і набрав води. Наклали туди м'яса і приставили до вогню.
— У нас ложки нема, — турбувався Артим.
— Подивись, чи багато іще хліба в торбі зосталось.
— Тут маємо ще буханчик хліба і сухарів доволі.
— Кинь кілька сухарів у казанок, хай зм'якне, а хліб давай сюди, то й ложка буде. — Івась відкроїв два окрайчики хліба і викроїв м'якушку. — Диви, яка ложка, тут одна, а зараз буде і друга.
Хлопці були такі раді, що про світ забули. Є юшка з риби, та ще й солена, сухарі, і ложка знайшлася. Чого ж їм більше треба? Таке то було смачне, давно такого не їли.
— Коли б так ще й меду закусити, — каже Артим.
— Коли б так ще й ковбаса і вареники зі сметаною.
— А опісля би ще якого буханця, або медівника... Вони так собі жартували, заїдаючи хлібними ложками
смачну юшку, в якій плавали пшеничні сухарі... Опісля підклали ще дров на вогонь і полягали безжурні й веселі спати. Вночі прокинувся Івась від якогось шелесту в корчах. Він підвівся і поглянув туди, та дуже налякався того, що побачив. З-за корчів світилися зеленкуваті вовчі очі, мов два вогники. Вовк стояв від них дуже близько і клацав зубами. Івась скочив до вогню, хоиив недогарок ломаки і шпурнув на вовка. Та його вже тут не було. Тепер Івась підкинув іще дерева на вогонь і вже не спав до ранку.
Відколи вони блукали у тім лісі, то ще вовка не стрічали, а видно, що вони тут є і можуть їх колись серед ночі пожерти. Треба буде себе більше берегти, або десь спати на деревині, або півночі напереміну сторожити. Розуміється, що без вогню не можна їм спати. Таке життя не було їм до вподоби. Коли б чимшвидче добратися до якогось села між людей. А тим часом Артим спав добре, не прокидаючись.
Коли йому Івась розповів уранці нічну пригоду, той сказав:
— Коли б покійний Остап був із нами, він би того вовка з лука застрілив.
— А може то був вовкулак, а того не так легко вбити. Відтепер хлопцям було лячно в лісі, йшли обережно і
розглядалися по боках. їхній спокій і почуття безпечності геть пропали. А все-таки в лісі було безпечніше, ніж у степу, бо можна втекти на дерево. Держалися того потоку, який щораз більшав. До нього щодалі вливалися менші потічки з різних сторін лісу.
Мандрували так ще два дні. Живилися рибою і сухарями, а раз таки поталанило їм знайти меду. Ніччю то один, то другий сторожив напереміну і піддержував вогонь.
Третього дня вночі Артим, відбуваючи свою варту, почув серед нічної тиші, що десь далеко гавкала собака. Він дуже зрадів і розбудив Івася. Тепер наслухували оба. Справді десь собака гавкала, але так собі легенько з псячого обов'язку.
— Тут уже десь буде людське житло, — каже Івась. —Запам'ятаймо собі добре, з котрого боку голос йде, щоб завтра не збитися з шляху.
У ту сторону пустилися другого дня в дальшу дорогу. Шлях йшов від потоку, а відтак його знову надибали. Очевидно потік робив у лісі закрути. Десь коло полудня почули знову голос собаки, і то не одної. Вони очевидно занюшили хлопців у лісі, бо голос щораз наближався.
— Втікаймо на дерево, — говорив Артим, — бо пожруть нас і не зможемо обігнатися.
Він став дряпатися на дерево, а Івась пішов за ним. У ту саму пору показалися дві великі собаки вовчої породи. Помітивши хлопців на дереві, вони стали завзято присікатися і гавкати, а опісля й вити.
— Гарний будемо мати празник, — говорив Артим, — як нам доведеться тут зо два дні посидіти.
— Так воно зле не буде. Як є собаки, то буде тут десь і оселя, і господар, що певно за собаками погляне, чого вони виють, — потішав Івась.
Дивилися згори на псів, що вони роблять. А їм і не снилося оступатися. Опиралися передніми лапами на дерево, нюшили та вили, то знову набріхували напереміну, аж навкучилося. Аж ось вийшов з поміж дерев якийсь старий бородатий дідусь. Він свиснув на собак і вони зараз підбігли до нього, поласилися та й знову до дерева, і тут стали ще завзятіше гавкати. Дідусь підійшов під дерево.
— А хто там сидить? — він прислонив рукою очі і дивився вгору.
— Дідусю! Відженіть собак, тай нас порятуйте!
— Еге ж? А ви звідкіля тут у лісі взялися? Злізайте, та нічого не лякайтеся, коли я тут. Добре, що ви на дерево втекли, бо було би з вами погано.
Старий заговорив до собак, і вони зараз уступилися і полягали недалеко на траві, висолопивши довгі язики. Хлопці позлізали з дерева, а пси зараз до них прискочили, та дідусь крикнув: "Не руїн!" Вони обнюхали хлопців, а відтак стали вимахувати хвостами.
— Тепер ви вже безпечні, — каже дід. — Ну, кажіть, мандрівники, звідки ви сюди замандрували?
— Ми втекли з татарського полону, — каже Івась, і став старому розказувати.
— Ні, мій любий хлопче, розкажеш мені опісля; ви певно голодні, ходіть у мою оселю.
Пішли за дідом. Він був лише в сорочці і штанах з полотна, на ногах постоли, а на голові старий солом'яний капелюх. Дід був великого росту, але дужий і кремезний. Голова, борода і вуса були білі, мов молоко. На плечах була у нього торба, а в руці держав коротку рушницю. За поясом застромив довгий ніж.
— Та що я забув, — каже дід, пристаючи, і сягнув у торбу, — у мене ще в торбі шматок хліба, то перекусіть, а дайте і собакам, то вже й приятелями будете.
Він подав їм добрий шматок хліба. Вони розрізали по половині, а відтак пригостили і собак. Але собаки лише хвостами махали, обнюшили хліб і не брали, озираючись на діда.
— Візьми! — сказав дід до собак. — Вони так навчені, що від чужого нічого не візьме. Так і треба, бо лихі люди дають собакам отруту, а тоді грабують господаря.
Хлопці не дали себе просити до хліба, бо голодні були, а в торбі у них було лиш кілька твердих сухарів.
Над тим самим потоком стояла дідова оселя. Він звався Гараськом Причепою. Його хатина враз із коморою стояла близько потоку у цім місці, де потік заводив великий закрут, а вода розливалася широко у ставок. Видно було, що ставок був зроблений навмисне, бо вода його спинялася на греблі. Хата і повітка на кози були обведені високим ліщиновим плотом на міцних дубових коликах. Тут за огорожею стояла чимала пасіка, а при ній будівелька на склад меду, воску і запасних вуликів.
Дід Гарасько відчинив фіртку і всі зайшли на подвір'я. Хатина з двома віконцями з оболонки звернена була до сонця і виглядала огрядно і чепурно. Стіни були вимазані сивою глиною. Під хатою була призьба. У хату входили через сіни. В хаті стояла в куті велика піч, лава, стіл збитий з дощок, два стільці і постіль вкрита кожухами.
— Ось і моя оселя, любі діточки. Сідайте собі, а я вам зладжу що-небудь їсти.
Ще як ішли сюди, Івась розказував старому про свої пригоди, а тепер оповідав далі. Старий слухав уважно, пораючись коло печі. Коли Івась став оповідати, як вони рятували раненого Остапа на татарському обозовиску, старий не втерпів, щоб не перебити:
— От так я люблю, за це певно буде вас Господь благословити. Гарно, мої дітки, хай вас обійму та поцілую, мої любесенькі. От за ваше добре серце Господь привів вас до мене, а тут вам уже біди не буде. Опісля доберетеся до своїх.
— А коли це буде, дідусю? Нам так пильно. Там ніхто не знає, що з нами сталося, певно за нами плачуть, а може і панахиду по нас правлять.
— Цього не може бути швидше, як восени. Я знаю добре, де Покрови і де Кирилівка. Ми так зробимо. Восени приїжджають до мене покупці з Уманя за медом і воском, а привозять мені те, чого мені потреба. Отож я вас передам моєму знайомому міщанинові з Уманя, а він вам не то що не зробить кривди, але і безпечно перевезе.
— Мені розказував дідусь, що бувають такі люди, що переловлюють таких хлопців, як ми, а відтак перепродують туркам.
— Добре тобі, синку, дідусь говорив. Буває таке, але я маю на умі чоловіка доброго, нашого православного. Вам цього ні раз нема чого боятися.
— А що ж ми поки що будемо робити? Тепер щойно літо...
— У мене лежалого хліба немає, і ви не будете без діла, а що у мене навчитеся й побачите, це вам в життю може в пригоді стати.
— Чи ви, діду, із запорожців будете? — питає Івась.
— От цікавий... Так, сину, із запорожців і не одно на світі бачив, не з одної печі хліба їв.
— Бо мій дідусь теж із запорожців.
— А як він називається?
— Прокіп Ніс, а мій батько Артим Носенко.
— Якогось Прокопа Носа я знав. Коли він ходив у походи з батьком кошовим Сірком, то той сам...
— Дідусь говорив, що саме ходив із кошовим Сірком у татарські походи.
— Так це певно він буде. Добре, моя дитино. Не буде вам обом у мене біди. Я вам і сорочки, і штанці пошию, і свитки, і шапку, бо у мене є і полотно, і сукно своє. А вам зараз би і постоли зладити, щоб шматами ніг не завивати, а босому небезпечно по лісі ходити, бо тут і гадюка злюща трафиться. А восени, як Бог дасть, що доживемо, то відішлю вас під певною опікою до У маня, а там уже про вас подбають.