З татарської неволі

Андрій Чайковський

Сторінка 5 з 6

Інші сарни налякалися і завернули в ліс. Сарнюк вискочив із води і довгими скоками помчав за стадом. Хлопці побігли і притягнули сарну на цей бік.

— Буде що два дні їсти, — каже Остап.

Зараз узялися потрошити сарну. Частину м'яса спекли, а решту завісили на дереві. Хлопці були дуже раді.

— Коли 6 тут побудувати яку хатину під скелею, то можна ось тут вік прожити.

— Ні, синку, це не для вас. Молодому треба в світі жити, а не запорпатися в пущі. Таке то хіба для старих людей, що вже в світі нажилися, та банно їм за спокійним кутком. А зрештою, багато тут дечого не вистачає. Нема ні хліба, ні солі, а самим м'ясом та медом довго не поживеш. Ми тут лише гаразд спочинемо, повигоюємо наші рани, наберемо сили і помандруємо далі. Цілої України орда не знищила, ще знайдемо людей і доб'ємося до своїх.

Остап зітхнув важко. Він нагадав, що хтозна, чи коли віднайде своїх, а вже свого села певно що не застане. Йому страшно було жаль сина Максима, якого татари теж забрали і певно його не побачить на цім світі. Та він так лише задля хлопців говорив, яких полюбив, мов своїх діток.

— А що сталося, дядьку, з вашим Максимом? — питає Івась.

— Те саме, що й з вами б сталося, коли б не втекли. Нас обох узяли і ми нічого про себе не знаємо.

— От коли б ми були це знали, то певно не лишили б його, — говорив самопевно Івась.

По кількох днях то й хлопцям таке життя навкучилось. Несолене м'ясо ставало їм щодня більше осоружним та несмачним. Переївся їм і мед. До того ще Івася одного разу, як поліз за медом на дерево, дуже пожалили бджоли, аж треба було мокре полотно прикладати. Запухло йому лице, що очей не було знати, а руки попухли, мов подушечки.

— Буде з тебе добрий пасічник, — говорив Остап.

— А чому?

— Тіло звикне до бджолиного жала і вже більше не буде пухнути. Людина до усеї біди звикне, а опісля то вже нічого не страшно.

Вирішили між собою, що треба мандрувати далі. Забрали свої шматки в клунки, набрали в казанок меду, напекли м'яса і рушили далі. Хлопцям стало жаль за цим любим місцем, і довго за ним оглядалися, поки його не закрив густий ліс перед їх очима.

— Найкраще б нам йти вздовж потічка, а він нас заведе до якоїсь більшої ріки, — каже Івась.

— А за рікою то хіба помандруємо до моря, — говорив дядько, — та тим часом відіб'ємося від шляху і додому хіба ніколи не вернемо. Нам треба татарського сліду держатися.

Вони пішли на захід сонця. Йшлося їм добре. В лісі було спокійно і свіжо, по деревах лунав спів лісової птиці. В полуднє припочили і поживилися м'ясом. Лише без води було їм зле, а тут води ніде не було. їм стала докучати спрага.

Вже над заходом сонця почули в лісі гамір людських голосів. Йшли тепер обережно, бо не знали, яких людей стрінуть.

— Ви, хлопці, підождіть тут, а я піду роздивитись.

Він поклав під деревом свій клунок із луком і стрілами, а сам тихенько продираючись поміж корчі, підкрадався до того місця, звідкіля доходив голос. Наблизившись побачив вогонь. У казанах варилася страва, а довкруги вогню снували якісь люди. Не можна було зразу зміркувати, хто вони, бо розмовляли різно: одні по-українськи, а інші так, що не розбереш, по-якому воно. Тепер Остап побачив, як розстелили на землі плахту і туди висипали з торбинок золоті та срібні гроші, золоті та срібні речі, золоті чаші, срібні ложки, і багато дечого такого, що він і не знав, до чого воно. Відтак стали поміж себе те добро паювати, при чім прийшло між ними до суперечок і драчки, а скінчилося на цім, що один штовхнув товариша ножем у груди так, що на смерть зарізав. Зарізаного відсунули ногами на бік і паювали далі.

— Господи! Та це ж якісь розбійники, — подумав собі Остап і перехрестився, — награбоване паюють.

Він завернув назад, наляканий, і став утікати щосили. Розбишаки почули тріск ламаних корчів і кинулись у цей бік. Помітивши Остапа, гукали за ним, та він і не оглянувся. Тоді один підняв рушницю і стрілив за ним. Залунав по лісі гук стрілу, а Остап поцілений у плечі, розвів руки і впав. Мав іще стільки сили, що крикнув хлопцям:

— Втікайте!

Почули це хлопці і дуже стривожилися. Окрилися в корчах і ждали на Остапа. Та він не вертав. Іще довго чути було гамір, а згодом став віддалятися, аж зовсім притих. Розбійники побоювалися, що їх хтось підглядає і забралися геть.

Тепер хлопці вийшли зі своєї скритки і пішли у той бік, звідки почули голос дядька. Незабаром знайшли Остапа неживого. Лежав у крові з розведеними руками, лицем до землі. Хлопці припали до трупа і гірко заплакали. Не стало доброго опікуна і тепер лишилися безпомічними сиротами серед великого лісу, серед небезпеки. Бо можуть знову попасти в руки лихих людей, що їх продадуть туркам, мов товарину. Коли вже добре виплакалися, сказав Артим:

— Поховаймо сердешного тут, щоб дикі звірі християнського тіла не шарпали.

Та в них не було нічого, чим би викопати яму, хіба два ножі. Хай і так, і цим можна яму викопати. Але вже вечір, зроблять це завтра вранці. Вони боялися розпалювати вогонь і поклалися спати близько мерця. Нічого не боялися, бо він їх дуже любив, мов рідних.

На другий день узялися до роботи. Копали ножами і викидали землю, згортаючи руками на полотно. Копали так до полудня. Відтак вистелили яму сухим листям, і сюди затягли з бідою тіло Остапа. Схрестили йому руки, накрили очі свитиною, і помолилися за його душу. Тепер присипали землею і завершили невеличкою могилкою. Відтак зв'язали скрученим прутиком хрест і застромили наверху. їм було дуже важко на душі. З Остапом почували себе безпечно, мов під рукою рідного батька. Тепер мусять самі про себе думати, бо ніхто їм не порадить. А що станеться з ними далі, це лише Господу самому відомо. їх так тяжко прибило горе, що й на їду забули.

— Ходімо на розбійницьке обозовисько, — говорив Івась, —може якраз знайдемо що для нас пригоже.

Обозовисько було невелике, і видно було, що розбійники не були тут довго. Знайшли покинутий казанок із в'яленим м'ясом, торбу з хлібом і сухарями пшеничними та коробку з сіллю. А далі, шукаючи в траві, знайшли цілу пригорщу золотих та срібних грошей. Видно, що розбійники спішилися дуже і не забрали всього.

— Чи брати й це? — питає Артим. — Нащо нам придасться золото в лісі?

— Треба взяти. Бог поможе, що з цього ліса вийдемо, а на світі можна буде за ці гроші дечого купити. От ми купили б собі по коневі, та швидше додому дібралися.

— Лише б ці гроші добре десь заховати, бо може знову яких розбійників стрінемо.

В обозовиську ще жарів вогонь. Вони роздули його і пригріли зоставлений там казанок із м'ясом.

— От коли 6 тепер був з нами Остап, то 6 то зрадів, що у нас хліб та сіль.

Тут і повечеряли. Зі сіллю їм все інакше смакувало, та від соленої страви їм ще гірше дошкуляла спрага. А тут не було ні крапельки води.

— Не турбуйся, Артиме, у лісі десь воду знайдемо, —потішав Івась.

— Та здається, що тут і лісові кінець. Тепер доведеться знову в степи мандрувати. Нам треба знову до татарського шляху добиватися.

— Ні, ми краще з цим лісом не розставаймося, і киньмо татарський шлях. На ньому і так не знайдемо людської оселі, ходімо далі краєм ліса. Може якраз стрінемо яких людей в тих сторонах, куди татари не йшли...

Забрали свої клунки і торбу з хлібом, пішли далі берегом ліса. Усе інше, а з тим і лук та стріли покійного Остапа оставили. Нащо він їм здався, коли жоден із них цього лука не натягне. Івась йшов передом. Артим почував себе знеможеним і спрага його мучила. Він частенько приставав відпочивати. Аж ось побачив, як Івась поклав легенько свій клунок на землю, давав Артимові знаки, щоб вдержався і поступив кілька кроків наперед. Тут він відразу впав на землю. Артим підбіг до нього. Івась держав здорового зайця в руках, що пручався з усієї сили, бив задніми ногами і дряпав передніми, а Івась не міг собі з ним дати ради. Аж Артим ударив його кулаком позауш. Заяць затріпався ще раз і неживий став.

— Як ти його піймав? — питає Артим.

— Він спав у траві, а я надійшов непомітно, піймав за карк, та коли б ти не був у час прибіг, то таки був би вирвався. Дивись, як мене подряпав, — каже Івась, обтираючи кров на руках і грудях. — Нині ми гарно повечеряємо, але ходім таки в ліс... Коли б ще воду найти, бо мені дуже пити хочеться.

В лісі розложилися ночувати. Випотрошили зайця, порізали на кусні, посолили і поклали на вогонь.

Зранку помандрували далі. Десь коло полудня надибали чималий потік, хтозна, чи не той самий, що й перше. Він випливав аж до краю ліса, і завертав знову в ліс. Видно, що йому краще було плисти в лісі під тінню дерев, ніж у степу, де сонце випило б йому всю воду. Хлопці напилися води, а опісля скупалися. Ще було у них заяче м'ясо, трохи хліба і сухарів таких твердих, що годі було розкусити. А коли це минеться, так не знати, що їм робити далі.

— Ходімо до оцеї кручі, — каже Івась, — там може бути риба.

Він кинув кришок хліба на воду і зараз показалися риби цілим роєм. Вони проковтували плаваючі кришки і ганялися за другими.

— Є риба, — каже Артим, — та як її піймати?

— Підожди, ми зладимо вудку з ниток із полотна.

— А гачок?

— А може би вістря з татарської стріли?

— Коли ми стріли покинули враз із луком. Та воно й так було б завелике.

— Правда, треба щось іншого придумати...

— Ти підожди, — каже Івась, — ми прив'яжемо до шнурка шматок м'яса, а як його риба проковтне, то ми її зараз на берег і тоді вона вже наша.

Відрізали зараз шматок полотна, сотали нитки і сплітали в міцний шнурочок, якого сплели більш на три сажні. Прив'язали дерев'яний плавок, а на кінець шматок м'яса і кинули на воду. Вода була така чиста, що дно було видно. Риби стали напливати і щипати м'ясо, аж надплила більша риба і відразу проковтнула шматок, та пірнула на дно. Тоді хлопці стали тягти хутенько шнурок до себе. Та ба! Риба як зміркувала, куди її тягнуть, випустила із себе принаду, а сама пірнула на дно.

— Не їсти нам сьогодні риби, Івасю.

— Хто його знає. Підожди до ночи, а ми вже щось видумаємо.

— А тимчасом ми назбираємо сухого патиччя, щоб було чим у ночі палити.

— А я наріжу сухої трави, — каже Івась.

Коли вже потемніло, розвели вогонь. Івась став сплітати віхті, з сухої трави, а опісля роздягся.

— Ми так зробимо, Артеме. Я полізу голий у воду там під кручу, а ти будеш мені з берега світити запаленим віхтем, один по одному.

1 2 3 4 5 6