Сонце заходить

Андрій Чайковський

Сторінка 14 з 33

Але ми вже мали час навчитися усіх московських хитрощів. Ми знаємо, що їхні гончі вміють підкрастися, напасти і серед білого дня нелюбу їм людину, піймати з-поміж рідних братів. Отож, пане кошовий, тебе робимо відповідальним за те, що товариш Жук буде жити безпечно між нами і волос йому з голови не впаде. Бережи його, мов ока в голові, бо якби йому сталося що поганого, то твоя у тому буде вина, і ми тебе будемо карати козацьким правом як такого, що вбив товариша.

— У землю живого закопаємо.

— Або на чорній раді вб'ємо палицями.

— Будьте про Жука спокійні, я його буду берегти.

— Так нам ні про що більше радити,— каже Гиря,— розходімося...

— Стійте, товариші, ще не розходіться, та послухайте ще мого слова.

Так говорив старий січовий дід Онисим Гаманець, якого тепер кількоро козаків піднесло*вгору.

Про того Онисима-діда говорили, що йому було більше ста років. Не було у нього ні одного зуба, і він шепелив. Та його поважали козаки за його великий розум і досвід. Він вісімдесят літ прожив на Січі, у морські походи ходив, побував в татарській неволі і мучився на турецькій галері. А коли на старості літ випросив собі у товариства зимівник та там засів і завів пасіку, то його москалі звідти прогнали і там посадили якогось волоха. У нього хиталася голова і дрижали руки, що з бідою заносив ложку у рот. Але його голос лунав, мов дзвін:

— Говорилося тут зразу про те, що треба вислати до цариці посольство, себто наших столичників, з проханням, щоби нам затвердила наші землі та не чіпала наших вольностей. Я кажу, що це дурне та безглузде, і з того нічого не вийде,— а може бути ще й таке, що наших депутатів пішлють в Сибір. Усі наші депутації ще того часу, як нас москалям було треба, привозили торбу ласк, і більш нічого. Я кажу, що чим більше наше козацтво буде москалям кланятися і їм коритися, тим більше покаже свою слабкість і тим більше будуть його угнітати. Треба раз козацтву зважитись і показати Москві зуби. Я вже того не зроблю, бо у мене зубів дастьбіг, а моя рука вже не удержить ложки, не то шаблі. А ви молоді та здорові, на вас черга показати себе. Вірте мені, що над теперішнім нашим станом і упадком плаче благородна душа мого покійного приятеля Івана Сірка. Вона, сердешна, плаче над нашою ледачою старшиною, що приймає від цариці позолочувані бляшки, а від її прихвоснів — золоті табанерки. Ті бляшки безсоромно припинає на свої груди. Це для козацтва така ганьба, що лице пашить, наче від кропиви. Я предкладаю товариству такий пункт до вирішення: не вільно жадному січовому товаришеві приймати від цариці ні ордерів, ні подарунків, а ці бляшки, які вже мають, повідбирати у них і кинути в річку.

— Славно, добре дід говорить; скидайте зараз царицині ордери, а ми перш за все поприв'язуємо їх собаці до хвоста.

— А другий мій пункт такий, щоби жадних депутатів більше не посилати, а тому світлішому Грицеві Нечосі написати, що як не перестане нас напастувати, то ми його піймаємо і живого в землю закопаємо, як зрадника січового товариства.

— Приймаємо! Згода! — кричали козаки.

Як вже діда поставили на землю, то підвівся Пилип Жук:

— Послухайте, панове товариство, що я вам скажу. Те, що говорив дід про бляшки, то свята правда. Бляшка така — добра для невольника, а не для вольного козака-лицаря. Але признаймося, що багато з на^с було ласих на царські подарунки та упоминки. Ніде правди діти, що ми, січове товариство, самі від цілого коша прохали таких подарунків. Нам здавалося, що це не подарунки, лиш заплата за нашу лицарську службу. Дивіться, яка наша земелька багата,— усього є доволі, є чим козацький народ ви живити та ще й лишок продати можна другим. А ми писали чолобитні до царів, щоби присилали нам хліба, та сала, та горілки, та це, та те... І на сміх усьому світу голодна Московщина давала нам на багату і урожайну Україну хліба. Вона добре знала, що це ціна купна за наші вольності. Бо хто платить наймитові, той має від нього право вимагати праці. Ми самі запродалися Москві у найми. Чого ж тут нарікати, що Москва нас завоювала і петлю на шию засилила нам, коли ми самі того хотіли? За це повинні нам одвіт дати ті, що для лакім-ства лукавого прохали у Москви того, що ми у себе маємо доволі та ще могли би продати голодній Москві і татарщину поживити. Перестаньмо вже раз жебрати, бо справді жебраками будемо.

Кошовий, почувши таке, почував себе певнішим і став вихвалюватися, що те все передбачив і тому попирав колонізацію Запорожжя українцями і підпирав хліборобство, але Москва собі того не бажала.

— Начхать нам на МосквуІ — крикнув хтось іззаду.— Станьмо панами на нашій землі, геть з московськими зайдами!

Рада скінчилася, козаки розходилися по курінях, а старшина дуже була рада, що на тім скінчилося.

VII. ПОГОНЯ

Петро виїхав з хутора з козаками, котрим отаманував Терешко.

Цілий світ занесло великими платами снігу, якими крутив вихор на всі боки. Небо закрилося чорними хмарами. В повітрі чути було пекольні свисти і виття. До того ще стало у хмарі блискати та гриміти. їхали навмання, бо всі дороги позадувало снігом. Вихор не лиш вертів снігом, та ще змітав його з поля і насипав великі кучугури, заввишки хати. Коні западали місцями у сніг по черева, місцями годі було переїхати і треба було об'їздити довкруги. Якби не Терешко, то Петро сам був би ніяк не знайшов шляху. Терешко керувався інстинктом степовика і знайшов шлях.

Треба було переїздити через великі самарські ліси. Тут було трохи затишніше, що бодай віддиху так не захапувало. Але і тут снігу було доволі. Та не довго могли вони натішитися лісом, бо незадовго він скінчився, і знову опинилися в степу. Хоч приходилося частенько завертати, то все ж таки Терешко прямував на коршму Кривулю. Вона стояла при головнім шляху на Гетьманщину і цею дорогою, а не іншою, мусили москалі поїхати.

Годі з'ясувати собі стан душі Петра. Він так любив дуже свою Степаниду, а вона, сердешна, тепер в лабетах розбишак безпомічна, і коли не поталанить її визволити, вона станеться іграшкою московських звірюк. Йому доводилося не раз чувати, що москалі захоплювали гарних українських молодиць і дівчат до панських гаремів, і вони, небоги, пропадали там марно навіки. Петрові розривалося серце з жалю і пе-ресердя, і жадоба помсти розпирала йому груди. Поклав собі, хоч би ціною свого життя, здогонити грабіжників, вирвати Степаниду з їх кігтів живу чи мертву і люто помститися. Та він почував себе серед тих обставин безрадним, мов мала дитина, і в усьому слухав Терешка. Він зачне робити своє діло, як вже розбишак здогонять... А хуртовина не вгавала.

Вже стемніло зовсім. Терешко вигукував щось до козаків, та Петро нічого не зрозумів. Та йому було байдуже, що отаман запорядкує,— щоби лиш не спинятися.

Нарешті похід припинився. Козаки позлазили з коней і повкривали їх ряднами. З коней клубилася пара. Поприпинали їм на шиї мішечки з вівсом. Коні стогнали з перевтоми і зараз збилися вкупу головами до середини. Козаки обтріпували із себе сніг, тупотіли ногами і били об себе руками, щоб розігрітися. А далі добули із своїх сумок горілку та хліб. Терешко присилував Петра випити глоток горілки та закусити.

Постояли так часок і поїхали далі.

Нарешті хуртовина стала ущухати, а далі зовсім устала. Вітер погнав хмари далі, небо прояснилося, на небі заблимали зорі. Терешко дивився на небо.

— Ще нема півночі, та бачу, що ми трішки збилися з шляху, але вже тепер до Кривулі не буде далеко.

— А що буде,— питає Петро,— як ми приїдемо і застанемо коршму порожньою?

— Нема чого боятися. Вони їдуть саньми, а тепер неможливо їхати, бо шлях снігом завіяло. Вони найменше три дні мусять підождати, поки не промоститься можлива дорога. А ми їдемо верхом.

Тепер справді легше було їхати і всім стало веселіше, їхали так довший час — аж Терешко сіпнув Петра за рукав і показав наперед себе. Десь далеко блимало світелко.

— Це Кривуля, а як там тепер світиться, то й гості там є. Кому хотілося би в таку негоду мандрувати, коли можна безпечно пересидіти лиху годину в теплі?

Світло ставало щораз ближче. Нарешті показалася велика гора снігу, в якій з одного боку світилося. Під'їхали обережно і об'їхали довкруги. Двері були високо засипані снігом. Коршма подобала на якусь велику потвору з одним оком. Крізь оболонки вікна не можна було бачити, що всередині.

Кількох козаків злізло з коней і стало відгрібувати сніг від дверей. Було чутно, як у сінях коршми коні тупотіли ногами і хрупали. Терешко викресав вогню і засвітив смолоскип. Перед коршмою стояло кількоро саней. Покотило пізнав одні — великі сотникові сани.

— Я тепер певний, що вони ще тут,— каже Терешко,— тепер, хлопці, треба виважити двері і вскочити до сіней з світлом. їх так засліпить, що й не стямляться... Ножі в руки — і перерізати драгунів...

Для Петра була це велика втіха, що здогонив свого ворога. Що буде далі і як застане Степаниду, про це він тепер не думав.

— Справтеся, хлопці, добре, то ще й від мене дістанете по п'ять червінців.

Виважили двері з бігунів, і тоді вскочили зі світлом у сіни. На землі, на соломі, лежали під кожухами драгуни. На них кинулися козаки з ножами і різали, мов баранів. Петро відчинив двері у коршму. Тут блимав на столі каганець. На лаві лежала якась людина. У Петра забилося сильніше серце. Відчув, що це певно Степанида. Прискочив Покотило зі смолоскипом та ще кількох козаків. Степанида лежала, мов мертва. Даремно Петро промовляв до неї пестливими словами. Вона нічого не тямила. Дивилася кудись наляканими, мов скляними, очима. Світло смолоскипу не разило їй очей. На лиці виявлявся великий жах.

— Моя ясочко, я так налякався за тебе,— важкий шлях я переїхав, щоб тебе рятувати.

Степанида сиділа на лаві мовчки, нічого не розуміючи. Петро в одчаю:

— Вона, сердешна, збожеволіла.

— Дай їй до рота глоток горілки,— каже Тереш-ко,— вона очуняє.

Петро послухав, але вона так заціпила зуби, що нічого не міг зробити.

В цій хвилі в сусідній кімнаті щось заворушилося. Відчинилися двері, і ввійшов той самий москаль, котрого Петро угощав на сотниковім хуторі.

— Какой чорт здесь шляється і спать не дайот! Петро скипів. Вихопив пістоль і прицілився до

москаля, та Покотило підбив йому руку, і куля попала в стелю.

— Дай спокій, то була б залегка смерть для такого собаки.

Тепер Покотило схопив москаля за горло і здавив, мов залізними кліщами, та повалив на землю.

— Хлопці, мотуза!

Москаль пручався, та козаки миттю його зв'язали.

11 12 13 14 15 16 17