Перший прибіг курінь донський. То вже зробив Єгор Слабов, що завдячував Жукові своє життя.
Та не всі козаки знали, в чому річ. Говорили ріжно. Одні думали, що орда підступає, другі — що москалі із Новосіченського ретрашменту вдерлися у Січ. Та коли Гиря вийшов із куріня і розказав, що кошовий прислав свою гвардію арештувати сотника Жука, котрий за своє добре діло мусив з паланки втікати перед москалями і на Січі сховався, та що старшина хоче віддати Жука московським катам, між козацтвом настало велике роз'ярення. Один запорожець говорив:
— Калниш гадає, що й сьогодні так буде, як перед роками в корсунському куріні, коли то прикликав на нас Паніна. Геть з тою бабою, з царициним при-хвоснем! Ми йому приб'ємо цю бляшку цвяхом до лисини — так пустимо у Дніпро води напитися. Ходім, панове товариство, скличмо зараз велику раду і виберім іншу старшину...
— Не так гарячо, товариші,— говорив Гиря,— вночі не пора на раду,— підождім дня. До рана ми самі впильнуємо товариша Жука, що йому нічого не станеться.
— Нехай вийде товариш Жук, ми хочемо його бачити! — кричали козаки.
Жук вийшов на поріг куріня, його піднесли вгору. Засвітили смолоскипи. Жук кланявся на всі сторони.
— Слава сотникові Жукові! — не дамо тебе скривдити...
Жук став говорити:
— Велике вам спасибі, панове товариство, що так гарно постояли за мною, бездомним скитальцем. Я вже визнав перед моїми приятелями мій гріх, за який пан кошовий хоче мене видати москалям, визнав, через що я мусив покидати усе моє майно і шукати захисту між вами, товаришами. Коли я у чому провинився, нехай мене судять козацьким судом, нехай мене уб'ють палицями при стовпі або живого у землю закопають, але не видавайте мене московським катам на муки... Тепер послухайте усі мої сповіді, осудіть мій важкий гріх, котрим я провинився перед козацьким товариством.
Сотник переповів, як прогнав зайдів з запорозької землі та як розбив московських драгунів, що йшли його за це покарати.
— Славно, сотнику! — гукали козаки,— тебе за це треба похвалити, а не судити. Будь певний, що не видамо тебе,— і волос тобі у нас з голови не впаде.
— Тепер я вас прошу, товариші, не робіть бешкету та йдіть спати, а завтра побачимося усі на козацькій раді. Доброї вам ночі!
Він пішов до куріня, а козацтво стало розходитися, вигукуючи проти старшини...
— Калниш зробив мені прислугу, як не можна краще,— каже Жук до Гирі.
+ * *
Як десятник вернувся зі звітом, що запорожці не дали Жука арештувати та що завтра скликає товариство велику раду, Калниш чимало налякався. Може, повториться те саме, що було 26 грудня 1768 (року), коли-то він, передягнений за ченця, мусив втікати із Січі. Він післав зараз за старшиною, щоб сходилася до нього, бо зближається велика біда. Тепер покликав він не всю старшину, а лиш самих певних, як це робив не раз. Особливо не довіряв Калниш полковникові Софрону Чорному, бо підозрівав, що Чорний хоче захопити по ньому булаву. Та Чорний таки прийшов сам.
Коли вже всі посходилися і кошовий предложив їм, у чому річ, Чорний каже:
— А чи я вас не остерігав, що до такого може прийти? Не послухали, то тепер радьте собі самі, як вилізти з халепи і заворожити біду, щоби часом не піти на дно річки з піском за пазухою. Наварили пива, так і випийте самі.
Чорний вийшов...
Оставші старшини вирішили, щоби не скликати ради, і знову вирішили, щоби поки що на поміч не кликати москалів, хіба би їм загрожувала крайня небезпека. Треба краще попрохати січового архімандрита, щоби поміг уговорити та заспокоїти розбішену козацьку товпу.
Як лише вияснилося на день, настав у Січі великий рух, наче перед яким походом. Козаки виходили з курінів на майдан і ставали більшими або меншими гуртками на нараду. Обговорювали події останньої ночі. Сотник Жук був у всіх на устах.
— Знаєш, Пилипе,— каже курінний Гиря до Жука,— тебе можуть сьогодні кошовим вибрати. Твоє імення у кожного козака на язиці.
Жук налякався того дуже:
— Не доведи, Господи, а ви, братіки, ніяк не допустіть до цього. Замалий я чоловік, щоби собі дати раду з таким великим ділом. Я булави не вдержу в руках як слід в такій важній хвилі, як тепер. Я собі — не послідній сотник, і полк я поведу в потребі, а до кошового отаманства я недоріс. Ви ще подумайте, що й паланчина старшина не буде з того задоволена, бо це буде значити: неминуча війна з Москвою. Знаєте, чому Калниш так довго кошовує без вибору?.. Цариця за грозил а, що Січ зруйнує, коли би вибрали іншу старшину. Цариця громадить військо на наших границях і в один мент впадуть її полчища на нас, мов шуліки. А нам потреба бодай тих кілька місяців, щоб підготовитися. Не допускайте і думки такої, бо все вийде шкереберть — і вся вина впаде на мою голову.
Тим часом у малих гуртках і по курінях козаки радили над тим, що треба вже раз скликати велику раду. Аж один каже:
— З того нашого говорения нічого не вийде,— ходім всі до Калниша, нехай скликає раду.
— Так і добре, а хто піде до кошового? — питає Гиря.
— Йди ти, отамане, бо тебе найбільше зачепило...
—
Гиря, не надумуючися, пішов до кошового. За ним посунуло козацтво хмарою.
— Здоровий будь, кошовий батьку,— каже Гиря, входячи.— Прислало мене товариство до тебе, щоби негайно скликав велику козацьку раду. Як відомо, пішло з того, що вчора прийшли твої гвардійці арештувати з мого куріня старого січового товариша Пилипа Жука. Це було не до речі, і я не міг дозволити на такий злочин, бо нашим запорозьким правом не можна жадного втікача видавати його ворогові.
— Товаришу отамане, зовсім не потреба ради скликати. Я проти волі товариства не піду, і я вже відкликав приказ арештування Жука.
— Мені про це не звісно, чи приказ арештування вийшов від тебе, чи кого іншого. Мені доручило товариство говорити про скликання ради, і я на тому стою.
— Я ради не скличу,— каже кошовий твердо,— тепер не пора на те, як козацтво схвильоване.
— Не скличеш ти, батьку, то ми самі скличемо,— за нами таке січове право...
— А я буду гостро карати за неслухняність,— гримнув кошовий і тупнув ногою.
— За своє право немає кари,— каже Гиря.— Ей, Петре, далебі, ти з огнем іграєшся,— каже, відходячи...
— А що? — питали козаки Гирі, коли вийшов надвір.
— Не хоче, та ще й погрожує, що за неслухняність буде люто карати.
— Певно, прикличе москалів, щоби нас колесували за неслухняність... Та нема що довго говорити: давайте довбиша, щоби видав литаври,— ми самі скличемо раду...
Кількох пішло за довбишем, а другі, не чекаючи, розбили комору, де були литаври, і винесли їх на майдан. Привели на силу і довбиша, а він, міркуючи, Що йому може статися, коли не послухає, узяз в руки булавки і став вибивати умовлений споконвіку козацький знак на збір. На цей гук усі козаки-товариші відкладали зброю і спішили на майдан. Усі поставали у чотирикутник. Чекали, коли вийде старшина. Але старшина не виходила. Вона зібралася у кошового і дрижала перед тим, що може з нею статися... Козацтво щораз більше хвилювалося. Нарешті гурток козаків пішов під дім кошового і став гукати:
— Чи вам позакладало, що ви не чуєте? Чому не виходите на раду, чортові сини? Не вийдете самі, то ми вас за чуба витягнемо.
— Що робитимемо? — питає кошовий старшини.— Треба би дати знати до ретрашменту до москалів, щоби прийшли на підмогу... Таж це явний бунт.
— Чи ти здурів до решти? — каже полковник Чорний.— Заки москалі наспіють, то нас на куски розірвуть. Треба вийти, арешт прилюдно відкликати і перепросити товариство, а особливо Жука... Виходім, поки ще час...
Потім відчинилися двері, і старшина вийшла на майдан, кожний з відзнакою свого уряду. Калниш, станувши посередині кола, став говорити дрижучим голосом:
— Панове товариство, старшини й отамання! Я скликав вас сьогодні на раду...
— Не бреши, бо не ти нас скликав, а ми самі скликалися, а ти не хотів до нас вийти.
— Нам треба післати посольство у Петербург до цариці, щоби нам, нарешті, відмежували наші землі і затвердили грамотою. Що з тим, братіки, будемо робити?
— Посилаємо щороку до москалів наших сто-личників, і то не з порожніми руками, а вони вертаються ні з чим, бо вони всі старі. Пішлімо цариці гурток молодих та здорових, щоб їй годилися на коханців,— може, собі з-поміж них якого Розума або Потьомкіна вибере, а той вже нам певно привезе грамоту таку велику, як плахта,— говорив один козак. Всі стали сміятися.
— Тихо будьте, товариші,— ми тут зібралися не на жарти.
— Це неминуче,— каже кошовий,— бо нам усю землю заберуть, і що тоді будемо робити?
— В пікінери перепишимося, а козацька чернь, як ви її називаєте, піде в кріпацтво, на московських панів працювати.
— Як же ви, панове товариство, гадаєте це зробити?
— Ти, пане кошовий, не говори нам дурниць, бо ми не діти,— не підкручуй нам бандури, а говори по правді: яким правом приказав ти арештувати товариша Жука? — говорив сердито отаман Гиря.
— Я цей арешт приказав відкликати,— звинявся Калниш.
— Не мудруй, а кажи прямо: за що?
— Такий приказ прийшов з Петербурга, щоб усіх ватажків, що царських поселенців проганяли, брати зараз під арешт і відіслати до московської станиці.
— Ганьба, сором! — кричали козаки,— кошові отамани стали царициними гончими і помічниками катів...
— Геть з такими старшинами, з таким кошовим! — кричали козаки.— Складай, собачий сину, булаву, як вона тобі заважка,— ми зараз інших старшин виберемо...
— Я, панове товариство, нічого не зроблю проти вашої волі, і хоч старшина вирішила арешт, то я його відкликав.
Така слабкість і уступчивість кошового, що мав бути в січовій республіці паном життя і смерті, ще більше подратувала козаків на старшину і кошового. Ставало дуже гарячо. Тепер козаки піднесли Гирю вгору і він заговорив:
— Не про депутатів зійшлися ми сьогодні радитися, ні про царські прикази, а про наше старе право, що хто під наш покров віддав себе і між нас сховався, того видавати нікому не вільно. А коли той втікач провинився проти січового закону, то ми його маємо судити і покарати козацьким правом. А що ж казати, як наш старий, усім добре відомий товариш, втікаючи перед царськими гончими за те, що за козацьку громаду вагу вав життя своє давати, успів між нас сховатися, а старшина кошова хоче видати його в кайданах катам на муки? Козаки, братіки! Якби ми були цієї ночі дозволили забрати нашого товариша січового, Жука, то сьогодні вже були б пороли його біле тіло дротяні кнути, а за кілька днів важких мук він був би свою праведну душу віддав під катівським топором.
— Ганьба такій старшині, геть з ними — вибираймо інших!..
— Добре, що кошовий завернув той клятий приказ, і тепер наш товариш Жук може свобідно жити між нами.