Гарячо було?
— Було гарячо, та не всім. Москалі нас припекли, та вони самі згоріли.
Сотник розказав полковникові усю пригоду.
— Потьомкін не вибачить нам того і буде помсту-вати на нас.
— Певно, що не вибачить. Ми розбили цілий дивізіон, п'ятсот драгунів, перебили усіх офіцерів. Та ти тим не турбуйся. Я сказав, що беру все на себе, і це посвідчать усі твої гості, а в першу чергу твій любенький панотчик, що тепер, певно, списує на мене всенижайший донос губернатору. Якщо до чого прийде, то Скидайте всю вину на мене. Я і так мушу втікати, бо мені тут не жити. Ти, Петре, вінчайся з Степанидою якнайшвидше. Тобі я передам усе моє майно. Про тебе ніхто не знає, що ти ходив зі мною. Зрештою, тебе батько викупить, бо у москалів за гроші, то й маму купить. Я зараз по весіллі їду на Січ — може, мене там царські кігті не досягнуть.
— Чого ж тобі, брате, так зараз втікати, як тобі ще ніщо не грозить?
— Тому, що пізніше мені не можна буде втекти. Між моєю сотнею я безпечний, але наставлені гончі можуть мене де-небудь на боці схопити, а мене не свербить спина наставляти її під московський кнут.
А тим часом лунала козацька пісня по розлогому запорозькому степу.
Чудовий вечір вдався. Білолиций місяць щораз вище виходив на небо, зірки ледве було видно серед місячного сяйва...
Вернулися у хутір Жука вже пізно вночі, де їх нетерпеливо вижидала сотничиха з дочкою. Полковника задержали ночувати.
V. ПОМСТА
Весілля відгуляли незадовго. Та воно не було веселе. Приїхав полковник Кандиба з сестрою Мартою на хутір Жука з кількома полковими старшинами, і так повінчали молодят в місцевій церковці. Петро лишився на хуторі тестя, котрий зараз вибирався в дорогу на Січ. З важким серцем приходилося сотникові прощатися з своїм любим хутором. Він прочував, що більше його ніколи не побачить. А втікати він мусив, бо вже крутилися біля його оселі якісь підозрілі люди, котрі розпитували за сотником.
З десятком вірних козаків пустився в дорогу. Виїздив тайком ніччю, щоби ніхто того не знав. На хуторі по його виїзді було таке почування, наче вмерця винесли з хати. Показалося, що царські шпиги сновигали, шукаючи за донцем і за сотником. Але донець, переночувавши дві ночі у полковника, пропав, наче камінь у воді.
Петро з Степанидою жили на хуторі. Сотничиха вважала себе вдовою, що живе при дітях. В неї була тверда козацька душа. Не раз доводилось їй виправляти сотника у похід, та ніхто не бачив, щоби вона коли заплакала. Так і тепер, хоч серце кривавилось із жалю. Вона прочувала теж, що більше його не побачить, та годі було його здержувати. На Січі йому нічого не станеться, а вдома було дуже небезпечно. Всі знали, що царські люди не люблять церемонитися з тими, кого їм приказано піймати. І справдилося те, що передбачував сотник. Незадовго по його виїзді приїхали два московські урядовці з десятком драгунів. Питалися за сотником — буцімто хочуть розвідати, яка причина того, що сталося на Слов'яно-Сер-бії. Петро, щоби їх не дратувати, угостив їх гарно, підсунув грошей і підпоїв до безтями. А як вони позасипляли, то він захопив їх папери, замкнувся в своїй кімнатці і став перечитувати "Дело сотніка самарської паланки Пилипа Жука". — Петро аж скипів зі злості, коли побачив донос о. Созонія з його "покорнейшими підписом до духовної митрополичої влади у Києві, котра післала його зараз до губернатора Малоросії, а далі в тайну канцелярію. З канцелярії послано до Глухова.
У тім вірнопідданім доносі писав Созоній про "злоумишленія" запорожців проти царської влади, особливо проти старшини. Між першими стояло імення Пилипа Жука, котрий на бенкеті у полковника Кандиби посмів говорити непристойно про царицю "імператріцу" і всесвітлішого князя Потьомкіна та усе московське правління. Той же сотник зібрав козаків і пішов проганяти сербських поселенців. Правда, що ніхто з старшин не пішов за ним, але й ніхто не старався його від того здержати, хоч Созоній накликав їх то того... Була згадка і про донського козака Єгора Слабова, котрий намовляв козаків, щоби приставали до "мятежа" Пугачова. Останній кудись пропав.
Із письма довідався Петро, що о. Созоній посилає усі письма через диякона самарської церкви Софро-нова, і що тому диякону можна все переказати, як би йому самому. Далі йшла звичайна канцелярщина, а наостанку таке вирішення: піймати сотника Пилипа Жука і привести в кайданах до Глухова. Так само вистежити і піймати та, живого або мертвого, доставити донського бунтовщика Єгора Слабова.
До тих письм були ще доложені реляції наочних свідків нападу на поселенців і розгрому царського драгунського дивізіону. Та все таке брехливе та пере-борщене, що Петро аж сплюнув з досади. Була там мова про те, як козаки насилували сербське жіноцтво, як не пощадили малих діток, застромлюючи їх на списи, і перекидали до себе, мов м'ячами. А наскок на драгунів був тоді, коли вони спочивали на землях Слов'яно-Сербії, далеко від запорозьких земель.
Поки урядовці спали, Петро мав час відписати, що йому було потреба. Відтак склав усі папери, як були перше зложені, і поклав на своє місце.
Сотник в саму пору від'їхав. Щоби перешукати сотників хутір, було замало драгунів, але Петро догадувався, що вони приїхали поки що на обзорини, де чого їм шукати. Урядовці, виспавшися, від'їхали, та їх осаул обдивив добре частокіл і запам'ятав собі усі слабкі місця.
* * *
Минуло так аж до середопістя. Днина ставала щораз довша, люди вже до весни ладилися. Петро заскучив за батьком, і одного дня вранці поїхав на коні з одним козаком у Нову Самару до батенька в гості. Вдома обіцяв, що певно вернеться на вечір. Про письмо, яке собі відписав, не сказав дотепер жінкам ні словечка, щоб їх не тривожити. Як тільки звітався з батьком, дав йому перечитати письмо. Полковник, прочитавши,— йно руками розвів:
— Дивись, яка падлюка! Скільки він від мене усякого добра набрався, я був йому добродієм, а він ось як мені віддячився!
— Та він вас, тату, пощадив, у тім доносі, бо не згадав вашого імені.
— Але не пощадив сотника, мого свата, хоч знав, що ми з сотником споріднилися, та й що той бенкет відбувався в моїй хаті,— а це вистачить москалям, щоб і мене вислати в Сибір. Я йому цього не вибачу.
Полковник ходив схвильований по хаті.
— Нічого, тату, йому не робіть, бо як його проженете, то певно буде мститися на вас, і біди собі напитаєте.
— Ні, серце,— як я до нього візьмуся, то він звідси живий не вийде. Ех! — той сотник! Як він гарно на людях пізнається — як провидів диявола в попівській рясі! А я, легковірний та необережний, не раз виговорився перед ним, про що він не повинен був знати. Він багато дечого знає від мене і тому він для мене дуже небезпечний.
— Який тепер світ неоднаковий. Скільки-то разів я бачив в Царгороді, як турки привозили і до Чорної Вежі замикали, до Єдікулі, болгарських, грецьких та сербських попів у кайданах... А з цієї вежі ніхто живий не виходить. їх карали за це, що з своїм народом держали, а у нас як?
— Тут не може бути порівняння. Турчин християнського попа ніколи по голівці не погладив. У нас від фінського моря по Чорне — усе православне. Цариці попи потрібні, щоби держали темний люд в послушенстві, бо, як говорив о. Созоній, усяка влада — від Бога, і щоби тобі ця влада й кілки на голові тесала, то слухняно корись. Попи навіть обов'язані доносити владі про все, про що на сповіді довідаються,— що могло би бути для царської влади небезпечне. А на сповіді треба все сказати. І хоч би ти хотів це або те замовчати, то його вже навчили, як до тебе підійти, щоб усе із тебе по ниточці витягти. Уся біда у тому, що ми православні. Не такі у нас були попи в давнину... під католицькою Польщею. Католицькі пани-магнати в давнину Не любили православної віри і православного народу. Не припускали до себе близько також православних попів-схизматиків, уважаючи їх нарівні з хлопством чимось нижчим. Наслідок того стану був такий, що православні попи мусили йти з народом рука в руку. Інакше тепер, за православної Росії.
— А хто це той диякон Софронів?
— Це диякон при нашій церкві в Новій Самарі. Баском співає, та козакам подобається. Його теж з Києва сюди прислали враз з Созонієм...
— Що ж ви, тату, з вашим Созонієм гадаєте зробити? Його ж так не можна лишити...
— Не кажи, сину, що він мій. Одрицаюся сатани і діл його. Мені лише треба пустити це письмо між наших козаків, а певно розірвуть його на куски. Ти знаєш, як козацтво любить та шанує Жука за його лицарську вдачу... Та поки що я нічого не буду робити, але прикажу козакам слідкувати і за Созонієм, і за його дияконом, то вони не будуть нам шкодити. А коли б так Софронів захотів перекрастися, і вони його піймають та перетрусять і знайдуть що-небудь, знову який донос,— повісять зараз, що й собака за ним не завиє. Так само спрячуть кожного підозрілого, що у попа переховувався би. Добре, що мені відкрилися очі.
Полковник глянув крізь вікно. Надворі зривалася снігова березнева хуртовина. Небо занеслося синіми сніговими хмарами і стемнілося.
— Добре сталося, Петре, що ти до мене приїхав. З ніким мені по щирості поговорити, та бачу, що не зараз від'їдеш, бо там буде така заметіль, що заступи, Господи!
Петро поглянув і собі крізь вікно. Хуртовина зривалася надобре. Свистів вітер і задував снігом. Петро затривожився. Він обіцяв сьогодні вернутися, а воно не знати ще, як буде.
— Я мушу по обіді їхати, тату,— там зістало саме жіноцтво...
— Не говори, сину, що саме, бо там остало козацтво, а між ними такий досвідний запорожець, як Дутко. Нічого не станеться. Де би то москалям хотілося в таку хуртовину пускатися у степ... От ми, поки покличуть нас обідати, вип'ємо по чарці та пограємо собі в карти.
Полковник поклав карти на столі і поставив пляшку запіканки.
— Знаєш, сину, що донському бунтові вже кінець... Задовго той Пугачов возився з облогою Оренбурга. За той час цариця набрала сили — повстанців розбили, а Пугачова видали царським таки самі його люди... і його, сердегу, покарали так, як Москва вміє карати бунтівників.
— Мені його жаль. Видно, був лицар і доказав великого діла.
— Тепер вже не докаже нічого, бо вмерлі не встають...
Та Петрові не сходила з ума хуртовина. В димарі вило й гуділо, наче у Люципера на весіллі, а вихор рвав стріху на хаті.