А нора, либонь, глибоченька, вода пропадає в ній, наче й не лили. Орчик і собі з бляшанкою біжить по воду, а Сень, примостившись біля нори, уважно прислухається...
Ховрашок вискакує несподівано — голова мокра, весь блискучий, вуса обвисли, налякані очі гостро сяють — і щодуху тікає. Хлопці схоплюються, біжать за ним. І Сень також норовить бігти в лементі, в тому галасі, наче й справді бачить щось. Раптом ховрашок повертає назад, котиться, котиться, шнурочком сотається — і вже ось-ось пірне назад у свою нірку.
— Сеню, тримай його, тримай! —кричать Сеневі, що найближче до нори.
Сень розгублено зупиняється — не знає, куди бігти, як і що тримати. Раптово нахиляється до землі, мацає по ній руками, на обличчі — розгубленість і відчай. Певне, здалось йому, що натрапив, бо кинувся грудьми на діл, ніби хотів усім тілом притиснути ховраха до землі, та той уже втік у нірку.
Хлопці СМІЯЛИСЯ:
— Ох і Сень! Як він на камінець навалився!
— Що, Сеню, зловив ховраха?
— А ми ж сподівалися на тебе...
Сень на ті глузи не зважав. Почувався бадьорим і збуджено розказував:
— Так і знав, що од мене втече. Поміж пальцями шурхнув, хвостом по долоні тернув.
Залишили з Орчиком той гурт — нехай і далі виливають, коли так хочеться, а їм ховрахи ні до чого. Сень розказував:
— Були ми з батьком у лісі. Лисицю бачили, вона у вузьку печерку заскочила. Ми біля печерки півдня просиділи, а вона й не виглянула. Батько хотів її встрелити, а потім каже, що хто ж перехитрує, коли вона лисиця і є,— то ми й подалися додому.
Орчик оглянувся назад — над річкою та над лугом встала висока веселка. Наче й не після дощу, наче й не перед дощем, а вона звелася круто, один край умочивши в лісові озера, а другим упершись ген-ген за сільською околицею. І скільки ж під тією веселкою вмістилося світу, скільки блакитного та зеленого, опроміненого сонцем! Зупинився Орчик, задивившись і іа веселку, і думки в голові його зароїлись, що добре б пройти під веселкою, наче крізь ворота золоті.
— Орчику! —покликав Сень.— Де ти?
— Я ось! — відповів Орчик, не в змозі зрушити з місця.
— А що ти робиш там?
— Стою! — відповів Орчик і вже хотів про веселку сказати, та стримався. Стримався, прикусивши язик, бо однаково Сень і іе побачить її. Як не міг побачити й ховраха, якого силкувався зловити.
І раптом зблідла для нього веселка, наче не сяяла барвистими ворітьми в світ.
— Орчику! — покликав Сень.— А йди!
— Йду! — відповів Орчик і неквапно рушив до товариша.
Поверталися в село; сліпий Сень розказував про всяку всячину, а Орчик не міг уже ні пожвавішати, ні повеселішати. Ніби завинив у чомусь перед товаришем, і тепер ця провина тисне на серце, на груди, і настрій від того гнітючий, тоскний.
Провів Сеня додому, а сам по селу взявся блукати. І, на диво, думав уже інакше про свій недавній вчинок. Даремно змовчав про веселку, гадаючи, що завдасть Сеневі прикрощів. Слід було б сказати товаришеві — не побачив би, зате почув би про неї, а якби почув, то мабуть, і йому добре стало б.
І, потинявшись іще трохи по селу, хутко подався до Сеня.