Вишина дихнула погрозливо, вниз посіявся тремтливий, невидимий страх, і хоча жодна хмарина не набігла на сонце, проте серцю і душі здалось, що навкруги потемніло, згущуються сутінки. Зжалобивсяусміхдня, зчорніла недавня прозорість повітря, лякливий дріж переповнив галуззя дерев, напружив, хоча й не хитнув. Літаки зникли, а по собі залишили подих смерті і пустки.
Василь побачив Нілу, яка, ставши на своєму подвірї, накрила руками голову, наче захищала її, і дослухалась до гуркоту, який уже зник за горбами, але, здавалось, не зник із її вух, не розтанув у повітрі, не звеселилась жалібна усмішка дня. Так дівчина стояла довго, і хлопець подумав, чи не закам'яніла вона. Підійшов ближче і покликав. Ніла не обізвалась. Дивилася вгору, а руки тримала на голові. Василь, сповнюючись гіркотою, ще трохи виждав і знову гукнув:
— Ніло!
Вона почула. Мала такий вираз обличчя, наче з неї щойно спала мана. Руки напівопустила, немов хотіла ось-ось затулитися знову. Василя вона не впізнавала якусь мить, а потім лице наче скресло від страху, порозумнішало.
— Га? Що таке? — поспитала наче аж чужим, не своїм голосом.
Василь не знайшов, що відповісти. Він, кліпаючи, дивився на Нілине обличчя, яке все жвавішало.
— Ти мене кликав?
Тепер уже голос у неї зовсім відтанув, був м'який, із солодким бринінням.
— То я так,— мовив Василь, все ще не знаючи, що відповісти. Ніла хутко підійшла до тину, якусь мить вивчально дивилась
на хлопця, наче хотіла запримітити щось особливе, чого раніше не застерігала. В борозенці над верхньою губою світлою яринкою посіявся пушок.
Щоки її наче аж побронзовіли — після вітрів чи морозів.
— Знаєш,— почала швидко, не відриваючи зору од Василе-ік >го обличчя, і вся була поривна, наче й неврівноважена,— я завжди боюсь, коли вони летять. Завжди здається, що коли бомба падатиме, то прямісінько в голову влучить. Або стрілятимуть
і теж у мене... Мати свариться, щоб у хаті сиділа, а я не можу. Н мене ноги самі зриваються й надвір несуть. От викопали ми були яму, ховались од усього. А тільки я почую, як загудуть літаки, то мене вже ніхто не може втримати. Хочу бачити, як воно падає. Тоді ніби не так страшно. А то сидиш у землі—й нічого і іе бачиш, не відаєш. Краще вже на голому місці стояти.
Ніла вмовкла, зиркнула вгору, наче хотіла почути гул далеких літаків. Хоча не почула, проте не заспокоїлась. Із її зіниць і іе пропадала сліпа глухота, вони були нерозсудливо багнисті. Иасиль не знав, як її заспокоїти. Лише переминався з ноги на і югу. В ній уже не було того, що приваблювало його, і тепер він уже не побоювався дівчини. Тільки сковувала його ще незручність, наче довідався таке, що не треба або й не хотілося б знати. "Бель Паризьєн,— раптом виринули в свідомості незрозумілі слова, почуті сьогодні від Пекельника. І він ще раз і ювторив пошепки — Бель Паризьєн".
— У мене пам'ять,— вела далі Ніла,— дуже кріпка. Я нічого не забуваю. Оце бачу тебе — і через п'ять років не забуду. Не забуду, як ти стоїш, що сказав, у що одягнутий. І так добре примаришся, що мені здасться, наче тебе знову бачу. І наче сама з тобою біля тину стала й розмовляю. Думаєш, забуду, як вирву закопували? Чи як оці літаки летіли? Ніколи в світі. Дивна пам'ять, еге ж?
— Це ж добре,— нарешті сказав Василь.
— Добре? — вона, здавалось, аж пополотніла від здивування.
— Ну, все знати, нічого не забувати...
— Ой! — вигукнула.— Краще б не знати і не пам'ятати! Бо оце вчора йшла з матір'ю по шляху. І раптом стала, і раптом вуха затулила, і вся перестрашена. Мати до мене, нічого втямити не може. Що зі мною, допитується. А я все отямитись не можу. А в моїх вухах все ще крик стоїть. Отой давній крик, коли тітка Несвітайлиха несла на руках убиту дитину. Десь воно гралось із дітлахами, а вони гвинтівку знайшли, бавились. Та й стрель-ігуло котресь... От ішла я по дорозі з матір'ю — й зненацька цей крик чую. Неначе справді хтось кричить, і не давно, а зараз. Ніби Несвітайлиха...
Очі її сповнилися жахом, наче те страшне голосіння чула й зараз, викликавши його сильною своєю пам'яттю.
І Василь, скорюваний її владою, також почав прислухатись, наче і він мав ось-ось почути голос чийогось болю, голос горя.
— А то,— розповідала Ніла далі,— буває, що бачу людину, якої давно нема. Бачу Туркеню, отак недавно бачила, вона ще перед війною переставилась. Наче йде вона з відрами до криниці, а побачила мене, то зупинилась, аби дорогу не перейти впорожні. І все... Отже знаю, що Туркеня давно померла, що це мені лише ввижається, а кортить заговорити, сказати їй добрий день... Звідки це в мене таке взялось? Мати каже, що це хвороба, що треба лікуватись. А як лікуватись? Хто знає, як од цього лікуватись.
— А то ще,— вела вона вже трохи лагідніше, не так розгублено,— я сама себе іноді бачу.
— Вві сні? — запитав Василь.
— Де там! — мовила дівчина, усміхнувшись.— Буває, щось роблю надворі, і раптом бачу — дитина чужа біля хати сидить, бавиться. Приглянусь — аж це я, тільки маленька... Навіть не глипне на мене, од своїх забавок не одривається...
Вона вже, здається, зовсім забула про літаки, стала майже такою ж усмішливою та веселою, як зранку. Сліпа глухота із зору зникла, зіниці із багнистих обернулися на ясні й розумні. Знов уже подобалась Василеві, холодна крижинка ворухнулась у грудях і почала танути, поширюючи тепло, і від того у роті пересихало, а в скронях почала шумувати й погупувати кров.
— Мені позавчора,— сказав хлопець,— приснились олівці. Неначе я назбирав і червоних, і зелених, і жовтих, і голубих... В якомусь сіні лежали розсипані, я повні кишені понапихав і за пазуху. А потім прокинувся, до кишень — нема нічого, за пазуху — теж нічого.
Ніла якось так добре, приязно всміхнулась.
— Ну добре ж знаю,— розказував Василь,— що назбирав олівців, наче аж сліди од них на долонях, на пальцях зостались, а хотів подивитись — і нема. Так шкода стало! Я малювати люблю. Оцей садок намалювати можу — як живий буде.
На Нілиному обличчі поступово згасала жвавість, воно немов замерзало, тьмянішало, губи сіріли, знекровлювались,— ось вона глянула вгору, і Василь також глянув. Небо ще було блакитне, ще безтурботно-вродливе, та ось його спокій пронизав : шук, який поступово густішав, ставав погрозливо-відворотним. Літаки наближалися, знову все почорніло навколо. "Бель Па-ризьєн,— прошепотів Василь незрозумілі слова, прошепотів і іазву троянди, яку він ніколи не бачив.— Бель Паризьєн". А Ніла 11 а крила долонями голову і дивилась угору розпачливими, зди-чаиілими очима. "Коли це все закінчиться,— думав хлопець.— Коли, ну коли ж..." Йому хотілося обійняти Нілу, захистити її, хотілося заспокоїти її. Але стояв непорушно, неспроможний < >дірвати погляд від її задертої голови, і ковтав щось сухе й давке... Коли з неї схлинуло заціпеніння, дівчина нетямковито глянула на Василя, наче дивувалась, як це він опинився біля і іеї, верхня її губа з борозенкою, засіяною пушком, сіпнулась... І Ііла неквапно повернулась — і так само неквапно почала віддалятись од тину, аж поки зникла в сінях.
Василь, не зрушивши з місця, тут же опустився на пеньок. Мимоволі одкусив вишневу гілку, що коливнулась перед очима, і відчув у роті весняну гіркоту. Задивився в землю, по якій лазили мурахи, з якої пробивалися зелені пагінці трави,— і чим довше дивився, тим більшими здавались і мурахи, і пагінці, і і руд очки землі. Мурахи стали страхітливими велетенськими істотами, травинки — дивовижними рослинами, а грудочки непривітними горами. Проте набігла сльоза, потьмарила і іе видіння, а коли знову подивився, то знову все було таке, як завжди... Непомітно задрімав. І одразу ж приснилось весняне і юле, забризкане квітом червоних маків, і засиніли волошки, і і юкотилася пшенична хвиля. В груди вдарив вільний, тугий вітер,— він скакав на коні, а поряд із ним скакала Ніла, обоє вони міцно трималися за гриви, обоє попригинались. Коні неслися легко, а тупоту копит не чутно, тому що вітер зразу ж одно-сив його назад. Синіло в очах од волошок, горіло полум'ям од маків, жовтіло від пшениці, далина блакитніла ніжною парою, мевом, туманом, і здавалось, що вони завжди отак скакатимуть і нікуди не прилетять. Та раптом, глянувши на дівчину, Василь побачив, що вона віддаляється, бо її кінь несеться швидше. Почав бити босими п'ятами боки свого коня, почав просити, щоб скакав швидше, проте той не слухався, вони відставали, а дівчина вже далеко попереду, вона не озирнулась. Навіть крізь сон Василь відчув, як йому стало тоскно й сиротливо, і тоді набрав у груди повітря, напружився й крикнув: "Ніло!" Але
крикнув так тихо, що й сам не почув свого голосу. "Не треба боятись,— подумав,— адже це тільки сниться". Проте і вві сні не міг позбутись відчуття втрати...
VI
До Сергунька та Скоробагатька прийшов старший сержант, що був на постої через кілька дворів од них. Старший сержант був дебелий, говорив трохи в ніс, наче після нежитю. Вони затіяли чи то суперечку, чи то веселу розмову, і Василь, відчувши себе зайвим у їхньому товаристві, подався надвір, сподіваючись побачити Нілу... Щімка порожнеча заливала його груди, хотілося справді-таки скочити на коня й погнати в світи, щоб тільки вітер свистів у вухах, щоб хурделилась на спині сорочка, щоб радість пурхала по вустах...
Він раптом пригадав свою матір. І те, як у них забирали корову. Прийшли сірого досвітку, коли зірки вже погасли, але каганці в хатах ще світили. Подалися зразу ж до хліва, і не встигли вони ще нічого з матір'ю втямити, як витягай на налигачі Конопельку. Звали її так, бо корова любила гасати по городах, а найдужче — по коноплях. Конопелька впиралась, крутила головою, мукала, наче скаржилась. Мати горлицею вилетіла надвір і впала перед коровою на коліна, розняла руки. Вона кричала, що, крім цієї корови, в них нічого ріднішого не зосталось. Конопелька хотіла втекти в хлів, але налигач мало не викорчував їй ріг, корова спіткнулась перед матір'ю, так вони стояли деякий час одне перед одним на колінах, потім Конопелька звелась, обминула матір,— її тягли з двору. Мати знову заступила дорогу, у неї був не погляд, а бездонне горе, і тоді один із тих трьох, що тягли корову, задер чобіт і вдарив матір у живіт, а коли вона впала, то ще раз, у груди, і потім неквапливо, діловито пішов із обійстя, наче нічого й не сталось.