Ти мені й так щороку допомагаєш.
— Поливати не збираєтеся? Суш стоїть, земля затверділа... Ми води наносили б, усі кущі полили б...
— Приходьте завтра. Сьогодні нездужається мені. Безхмарними, прозорими очима глянув на Василя, наче
хотів упізнати, хто ж це такий. Не впізнав — і по чолу пробігло здивування.
— Він зайшлий,— сказав Пекельник.— Із солдатами прибився.— І перемінив тон, ніби продовжував розмову, яку вони вели з учителем недавно, але не закінчили: — То, мабуть, цієї осені школу відкриють?
Учитель поклав руку на круглу латку, пришиту вощеною дратвою, немов хапався за серце. Тонесенькими струмочками від очей побігли зморшки.
— А ти ж переросток,— сказав учитель.
— Хіба не приймуть? — швидко запитав Пекельник, і, здавалось, на його настороженому лиці побільшало вогняного ластовиння.— У старший клас хотілося б...
— На старші, либонь, учнів не назбирається. Пекельник нічого не сказав. Під ноги втупився поглядом, а
потім на вчителеву землянку зиркнув, на кущі троянд. Запитав:
— А вже дістали собі Бель Паризьєн?
Учитель раптом усміхнувся широко, майже по-дитячому. Це сталось так несподівано, що Пекельник трохи здивувався, але зразу ж усміхнувся й собі, а за ним і Василь мимоволі всміхнувся. Хоча ні Пекельник, ні Василь не знали, чого ж усміхнувся вчитель.
— Не дістав,— обізвався він.—От тільки звільнять те село, де живе моя сестра, то я поїду до неї і привезу.
— Ці троянди на сонці не бліднуть,— сказав Пекельник те, що знав із учителевих вуст. Сказав так, немов сповіщав самому собі або ж Василеві — не втямиш. І додав голосом-зітханням:— Пахнуть вони гарно. Квітки великі, схожі на чашки...
Вчитель знову всміхнувся. Пекельник обернувся до Василя і, показуючи рукою на непоказний кущ троянд, що ріс трохи окремо від гурту,— мабуть, напроти вікна згорілої хати, виголосив:
— Мадам Віктор Вердьє!..
Пекельник був дуже серйозний у цю мить, і хоч Василеві кортіло приснути, він стримався.
— Мадам Віктор Вердьє! — так само урочисто мовив Пекельник. На хвилю замовк, наче задумався над сказаним, а потім непорозуміло кинув: — І називається ж чудернацьки! Добре, хоч цвіте гарно. От якби ви мені дали один кущик! Посадив би, хай ріс...
— Добре,— мовив учитель,— дам. Тільки їх доглядати треба старанно, бо вони без цього рости не можуть.
Хлопці ще позиркали туди-сюди. Шкода, що нічого не цвіте, лише відновлюється. Василь уявив, як тут палахкотить різнобарвне полум'я квіток, як на пелюстках настоюється роса, як на свіжому листі тремтять дощові краплі, як тут пахне, як співають солов'ї,— і дихання йому перехопило, і радість важко здушила груди. Підійшов до того куща, на який показував Пекельник, називаючи його Мадам Віктор Вердьє. Худесенькі гілочки обсмалені й обвуглені. Кущ постраждав тоді, коли горіла хата. Василь приглянувся до інших. Того не обминула біда, і того також. Вони вже, мабуть, ніколи не зацвітуть, але вчитель поки що не наважується їх викопати. Так звик до них, що не викидає,— невже сподівається, що вони ще цвістимуть?
Хлопці пішли з учителевого обійстя, а він стояв біля землянки, поклавши долоню на круглу латку. Здається, Пекельник і забув про те, що хотів покепкувати з учителя, що хотів видати його за дивака. Мабуть, думав про те, що випросить собі один трояндовий кущ, а згодом — другий, та й поволеньки і в себе насадить, доглядатиме, і буде біля його хати, на яку колись спроможеться, не згірше, ніж в учителя.
IV
Сів на призьбі під хатою. Стовбури вишень яскріли свіжими зблисками, а на гілках рожевіли круглі бубляхи. З хати долинула музика—Сергунько грав на гармошці. З комина сотався вгору х 11 рлявий димок, мабуть, господиня готувала обід. Із хлівця до-л мі іало похропування коней. Василь думав про те, що добре б оце сісти на гнідого і проїхати по протряхлих полях, пролетіти через горби до лісу, проскакати поміж деревами. Колись любив їздити на конях, та й тепер іноді випадало. Але Скоробагатько і іе дозволить — скаже, що нехай коні спочивають, або ж на-гадає, що в полях ще міни лежать, можна наскочити. Цей Ско-I)()багатько сам був колись конюхом, то в нього не випросиш, иіі і так за ними тремтить, ніби за своїми.
По межі йшла Ніла. Вона знову була в старій фуфайці та збитих черевиках. На плечі несла заступ. Куди б це вона? А-а, та цежвона, мабуть, вирву засипатиме на городі. Треба б допо-м< нти, бо вона ж іще зовсім дівчисько, зразу захекається. Василь : інівся й пішов навпрошки за нею. Ніла взялась копати. Озирнулась на Василя, ніби запитувала, чого це він прийшов. її губи здригались так, наче ось-ось почне кепкувати з нього. Василь :и іічено набурмосився, але відступати вже було нікуди.
— А що це тут упало? — поспитав.
— Снаряд,— майже весело відповіла дівчина.
— А чий?
— Чий же іще? їхній! Тільки мати вийшла надвір, щоб картоплиння на паливо внести, а тут і почало рватись. Два снаряди впали отам за городами, а третій долетів аж сюди. Мати з переляку впала — й ноги в неї віднялись. Я ледве втягла її попідруки до хати.
Розповідала безжурно, наче якусь веселу історію. На її смаглому лиці проступив рум'янець, і Василь не міг одірвати і югляду від його живих барв. Здавалось, тепло того рум'янцю він вловлює аж на своїх щоках.
— Давай поможу,— врешті осмілився сказати Василь. Заступ вона віддала зразу ж і, ставши поруч, стежила, як
хлопець засипає окоп. Від того було незручно, наче своїм поглядом вона зв'язала його руки, проте Василь боявся на неї глянути. Скоро-таки захекався, то Ніла майже силоміць видерла заступ.
— Давай, давай,— казала, зазираючи йому прямісінько в душу надміру сяйливими, наче аж розпашілими очима.— Зразу ж заморився. Може, ти скажеш своїм воякам, щоб помогли? Вони такі, що можуть, кожен у тілі, не підірветься.
Василь слухняно подався до хати. Незабаром на город вийшли Сергунько й Скоробагатько. Окоренкуватий, короткорукий Ссріунько, широко ступаючи міцними ногами, приніс гармошку. Всівся на межі й, усміхаючись аж до вух, почав награвати щось швидке й веселе. Скоробагатько, який і потай і вголос пишався тим, що він роботящий, розсудливий і справедливий, що вміє до людини підійти і відійти, що з першого погляду бачить, у чому твій справжній корінь,— цей Скоробагатько взяв у Ніли заступ і став засипати вирву. Почувши звук гармошки, з деяких хат повиходили молодиці, поставали на порогах і дивились. Прибігло кілька дітлахів.
Лукаві Сергунькові брови задерикувато здригались.
— Може б ти, Ніло, потанцювала, га? — поспитав.— А то граю, а ніхто й не танцює.
— Цежде — на городі? — обізвалась Ніла, яка, здається, була не проти того, щоб пожартувати.
— Атож.
— З ким же мені танцювати? Ти на гармошці граєш, а він,— кивнула на Скоробагатька,— землю вергає.
— Та хоч і з нашим Василем.
— Боязкий він,— насмішкувато мовила Ніла, навіть не зиркнувши на хлопця.
— А ти обійми його, він і посміливішає.
Василь з острахом помітив, що Ніла таки послухала Сергунь-кової поради. Поклала йому на плечі руки й спробувала крутнути навколо себе. Спершу оторопілий Василь і не ворухнувся, але потім через силу переставив одну ногу, другу,— й помітив, що село навколо нього здригнулося і попливло. Відчував на своїх щоках Нілине дихання, але боявся глянути на неї, наче над усе зараз мусив остерігатись насмішкуватих шпильочок у її зіницях. Лунала музика, чорний город крутився навколо них, раз у раз мелькав веселий Сергунько з гармошкою, зігнутий Скоробагатько, котрий ні на що не звертав уваги. Врешті Ніла відпустила Василя. Він відчував, що в нього закрутилась голова, і переступав із ноги на ногу, наче боявся впасти.
Сергунько все ще розтягував голосну гармошку.
— Ех! — вигукнув. — Люблю шпаркі танці та дженджуристих дівчат!
— А вони тебе люблять? — поспитала Ніла.
— Про це я в них сам питаю,— сказав Сергунько, і його кругле обличчя ще більше поширшало від усмішки.— Пограю отак на гармошці, а потім і питаю.
С Ікоробагатько вже засипав вирву. Витер спітніле чоло, вдо-иі иісно оглянувся навкруг, наче видивлявся для себе ще якоїсь І к >боти. Мабуть, зараз думав про те, що з насолодою скопав би иссь оцей город, засадив би картоплею чи засіяв цибулею. Хто има, про що він думав, тільки з обличчя не сходила болісно-щаслива гримаса та зморшка на лобі не розгладжувалась.
— Ану ти заграй нам,— сказав Сергунько, коли вони вже прийшли в садок, і передав гармошку Василеві.— А я потанцюю з Нілою.
Але вона відмовилась танцювати.
— Білий же день,— сказала,— люди зглядаються.
— Та нічого,— твердо сказав Сергунько, і весь зразу ж посер-йознішав, став якийсь впертий, наче аж сердитий.
Гармошка хрипко зітхнула. Василеві не хотілося грати. Не хотілось, щоб Ніла танцювала з Сергуньком. Стало на хвилю тоскно й самотньо, наче його хтось щойно скривдив. Проте (Сергунько вже взяв Нілу за руку й запитливо подивився на Василя. Гармошка знехотя, сумовито заговорила, в її грудях розпачливо захлюпало повітря. Проте пальці самі побігли по ладах жвавіше, заспішили, занишпорили по білих ґудзиках,— і струнка мелодія народилась, проснувалась між набубнявілими яблунями. Ніла танцювала з Сергуньком, трохи одхилившись, дивилась угору, поверх його голови, а він незмигливо, наче аж збліднувши, дивився на її лице, на вуста, на шию, і весь він зараз здавався рішучим, запеклим... Скоробагатько присів на пеньок, втупив погляд у траву, і зрідка під шкірою в нього ходили жовна. Руки злегка тремтіли — чи від недавньої праці, чи то з іншої причини.
Раптом Ніла вирвалась од Сергунька, відскочила вбік і якусь мить дивилась на нього не те що сердито, а непорозуміло і нражено. Мабуть, хотіла щось сказати, але так і не обізвалась. Мабуть, хотіла побігти з саду, але повернулась і пішла до своєї хати повільно, наче аж ліниво.
— Та постій! — крикнув навздогін Сергунько.— Куди ти? Вона не обернулась.
— Скоробагатько ще хоче з тобою потанцювати! Вернись!
Але вона вже переступала поріг сіней. Скоробагатько вперто мовчав, ніби нічого й не сталось. Василь віддав гармошку Сергунькові.
— А ти чого посміхаєшся? — визвірився раптом той.
— Чого це б я так сікався, га?—з несподіваною в собі зверхністю мовив Василь.— Не можна вже й посміхнутись, га?
І одвернувся. Бо все-таки був радий, що Ніла не захотіла танцювати, що вирвалась і втекла.
Вони гуртом пішли з Нілиного саду, бо відчули, що він став для них чужий і непривітний.
V
В небі загуркотіли літаки.