Усе життя будуть снитися нам вранішні та вечірні пахощі молока, яке бувало то солодке, майже медове, зібране для нас із квітів, то трохи гіркувате, ніби настояне на полин–траві, то несподівано било в ніздрі буркуновим степом і нагадувало нам про давню козаччину. А то, було, пахло житніми стернями з п'янкими настоями березки і чебрецю… Щодень воно інше якесь, і та його неоднаковість була таким самим дивом, як і сама корова. За одне можна дорікати корові, що їй байдуже, кого випоювати — генія чи тирана, — на її молоці однаково може зрости те і друге.
Наша корова завше доїлася нікудишньо, хоча й мала велетенське вим'я, чотири дійки (в цьому трапляються дивовижні відхилення). Масті вона була теплої чумацької, мала велетенські роги, кінчики яких сходились високо над головою, очі палево–сірі, дуже поважна в ході; коли була сита, то голос мала трубний, лінивий, лише серед ночі інколи зривалась на тривожну флейту, попереджуючи господарів, що щось непокоїть. У череді до неї ставилися з повагою найбільші розбійниці (кому не дано характеру, той має велемовну зовнішність). Одне слово, то була майже палеозойська істота, яку роки робили дедалі фантастичнішою і колоритнішою, не схожою на всіх інших вавилонських корів, добра дюжина яких була від неї ж. Продавали її не раз. Скомпрометована і помітно ображена на господарів, Зозуля після кожного ярмарку переможно вступала на своє подвір'я і на тій самій паші, в тих самих яслах буквально творила чудеса якийсь тиждень чи другий.
Цієї весни вона привела чи не останнє своє телятко. Можете собі уявити, що творилося в нашій хаті і як гарно зажилося в ній після того. Тиждень ми запікали молозиво, потім зарізали телятко на приварок, м'ясо з нього було липке, солодке. Корівка побідкалась, та поволі почала віддавати все молоко, і ми вже вдосталь охотували ним, а глечичок вділяли щодня для Явтухових діток. Його раненько забирав сам Явтушок, але перш ніж нести додому, ще в нашій хаті одпивав з глечика, щоб не розхлюпати, робив кілька затяжних ковтків і потім ніс додому, як найцінніший скарб. Одного разу Явтушок спіткнувся, розбив глечик з молоком, після того за молоком приходила Пріся. Вона не дозволяла собі жодного ковтка, все односила дітям, хоч мати наливала вщерть. Явтушок помітно охляв без тих кількох ковтків, став небалакучий, спохмурнів. Батько наказав матері засилати кварту молока зверх глека — для Явтушка. Сусіда ожив, повеселів. Тим часом корівчина старалася з усіх сил, тепер дві багатодітні родини молилися на неї, вона стала для нас найбільшою святинею. Кожного світанку прибігав Явтушок і, довідавшись, що Зозуля жива і здорова, з полегшенням і надією повертався додому. Раз на тиждень мати вхитрялася віддушувати сир у ворку, млоїла його в печі, і він пах майже великодньо для обох родин.
Так ось на селах почалася несподівана пошесть на кражу корів, якої не було споконвіку. Корів красти важко, з ними далеко не втечеш, їх мусять брати лише місцеві злодії. Це почалося ще взимку, на перші два–три випадки викликали з Глинська пошукового собаку, та оскільки той жодного разу злодіїв не знайшов, собаку перестали привозити, а корівок виводили все частіше, ось–ось мали добратись і до нашої. Одної ночі злодії таки побували в хліві, вибрали шмат стіни, хоч заміс було покладено густо, але не вивели корівчини, не змогли зняти кінське путо, яким її замикали на ніч. Настрахана Зозуля збавила молока, перестала жувати жуйку, жахалася навіть своїх.
Явтушок із батьком дещо вигадали проти злодіїв, якщо тим захотілося б ще раз випробувати щастя у нашому хліві. Стіни було укріплено дошками зсередини, а над дверима, на спеціальному важелі, підвішено пудову гирю, яка падала, досить було необережно переступити порога. Окрім того, вхід до хліва було укріплено трикутником із ланцюга, отож, коли б навіть злодіям удалося уникнути гирі на дверях, яка могла звалитися, як грім із чистого неба, на голову першого ж сміливця, вони нізащо не могли б вивести корову через отой залізний трикутник. Напевне, жодна корова в світі ще не жила в такому укріпленні. Тепер вони, обидва господарі, могли спати спокійно, а найбільші свої надії покладали на гирю, дію якої мало не випробував на собі Явтушок, коли одного ранку завітав поглянути на корову, забувши про свій гемонський пристрій. Гиря впала перед самим Явтуховим носом і вгрузла в долівку. Отже, з'ясував Явтушок, гиря падала раніше на якусь частку секунди, і цей недолік було своєчасно усунуто. Після всіх тих фортифікацій нам, дітям, було заборонено ходити до хліва, і ми свою Зозулю могли спостерігати тепер лише здалеку, через прочинені двері, бо ланцюги навіть на день не знімались, Явтушок побоювався, що корову можуть вивести серед білого дня, так і не спробувавши всіх пристроїв, на які він потратив стільки розуму й зусиль. Тепер батько з матір'ю мали можливість переконатися, що Явтушок був чи не головним рятівником корови, і з деяких пір за ту відданість і винахідливість усе молоко ділилося порівну, хоча корова, як і раніше, належала нам. Фортифікаційні вдосконалення були й на підступах до хліва: було викопано і замасковано кілька ям–тенет, злодії заслуговували того, залишивши без молока безліч вавилонських дітей.
Тим часом творча думка ворожого табору теж не дрімала. Явтушкові хитрування реєструвалися належним чином. Тенета були, безперечно, найважчим моментом у всій системі укріплень, але й вони не могли зупинити розбійників. Одної ночі ті нагадали про себе з усією підступністю професіоналів. Обминувши тенета (розраховані, певна річ, радше на корову, аніж на злодіїв), вони благополучно добралися до хлівця, відчинили двері і вже, напевне, побачили свою жертву, коли саме тут і спрацювала гиря. Як потім виявилось, ні в нашій хаті, ні в Явтушковій не вчули, як вона гупнула, зате несамовитий крик потерпілого підняв на ноги обидві родини, бо вщух не скоро десь аж біля ставу, у лозняках, куди злодії відступили, рятуючи потерпілого. Ніхто вже до ранку не спав ні в нас, ні в Голих (який–бо сон!), а вранці обидва фортифікатори привітали один одного такими словами біля хлівця:
"Гиря?.." — "Гиря, біс їм у печінку!" І підвісили її на вихідний рубіж, ще і ще раз вивіривши точність падіння гирі.
Після тієї ночі один із вавилонян довгенько не виходив на люди (то був Назар — Назарком його називали, приймак із Прицького, на якого вже давно падала підозра, а це вже — не могло бути і найменшого сумніву — впала саме на цього поганця Явтушкова гиря). Назарко і досі ходить горбатий, зате яким гоголем почувався після тієї ночі Явтушок (ні, це треба б побачити!), він, напевне, гадав, що корова взагалі вже не має до нас (до Валахів тобто) ніякого відношення і вся належить йому — вся, ба чи не разом із хлівцем та всіма фортифікаційними оборудками до нього (пудова гиря і справді належала Явтушку, він придбав її, коли ще був злидарем, але вже мітив у великі господарі). Тепер він приходив на кожне доїння досить безцеремонно і сам стежив за розподілом молока. Коли ж мати якось натякнула йому, чия корова, Явтушок сказав: "Корова коровою, та знаємо ж бо і Валахів. Котрий Валах обидить себе?" Мати поклялась більше не заходити до хлівця, корову видоювала Пріся (молока побільшало при тому), Явтушок ділив його найсправедливіше, але конфлікт між Голими та Валахами все ж назрівав великий. Валахи дедалі більше схилялись до того, що треба прирізати корову, доки вона зовсім не перейшла у власність Явтушка.
Одного світанку, вельми раннього, батько вибіг пересвідчитись, чи вона є, розбудив Явтушка, разом узялися відмикати двері й, погамувавши гирю, могли пересвідчитись, що хлів був порожній, у ньому навіть не пахло молоком. Зате у стрісі зяяла проривина й виднівся шмат неба, на яке вела гінка драбина. Тільки очі дивилися з–під ясел (залишили голову), а корову в мішечках винесли через стріху — ту частину фортеці, яку Явтушок не брав до уваги. Драбину було спроваджено до сільради, як звинувачення, ану ж бо там хтось признає її. Вона стояла під сільрадою довгенько, аж доки Савка Чибіс не витопив нею сільрадівську лежанку, на якій спав. Тим часом доля обох родин повисла на волосинці, батько засипав тенета, щоб туди не попадали діти, виніс із хати всю холодну зброю, а Явтушок знову став похмурим та небалакучим. Інколи надовго заходив до нашого хліва, — безперечно, він знову вигадав щось геніальне, але все вже не мало ніякого сенсу, адже не було самої корови…
Розділ третій
"Як там твій Білий Лебедин?.. А тут появився Соснін. Той, той, Вікентій Мстиславович. Засновник комуни. Організовує тепер першу МТС на Побужжі, в наших Семиводах. А по сусідству, у моєму Козові, відкриваємо технікум землеробства. Місце дуже гарне, при лісі, у колишньому маєтку Браницьких. Соснін відкрив там агрономічні курси, які й мають перерости у технікум. Читає на них політграмоту, агрономію і ще там щось. Соснін учився колись у Сорбонні разом із Мануїльським Дмитром Захаровичем. Здоров'я у нього нікудишнє, був поранений куркульнею (там, на Оці), але штани напрасовує щодня, як і колись, у комуні, й духом не падає…
Революція може перемогти в один день, в одну ніч, якщо вона підготовлена всім ходом історії — то спалах, вибух. А ось дрібновласницькі ідеали селян удасться зламати не зразу. Останній оплот колишніх ідеалів впаде тоді, коли селянин перестане себе відчувати рабом землі, коли він стане індустріальним робітником. Цей клас буде меншати числом, зате ставатиме дедалі передовішим загоном суспільства. Щезнуть Вавилон, Глинськ, а натомість виникне напівфантастичне місто аграріїв… Я і питаю в Сосніна: а де ж подінемо мільйони селян, яких вивільнить машина? Поглинуть їх промислові центри великих міст. От які справи чекають нас у майбутньому. А поки що життя важке. Чимало земель не засіяно, буряки нищить довгоносик, піднялися чортополохи з колишніх меж, озимина у свиріпі — прямо голова болить від жовтого цвіту, а маловіри чекають, що ось–ось усе розпадеться, і вони знову розберуть свої нивки і хліб із них завезуть на власні тічки. Я бачу, як вони нишком ладнають ціпи, решета, лагодять мішечки на збіжжя. Селянин! Чи є що–небудь загадковіше за нього? Але вже йдуть молотарки, Соснін на курсах спішно готує машиністів та барабанщиків.
Сіялки бурякові я наказав гарненько почистити, змастити і поставити на видному місці рядочком.