Бочка з випряженим конем стоїть геть аж по той бік плантації, спутаний кінь пасеться на парах, а Мальва одне ходить із відерцем, доливає в коритця отруту для совки. Ходить боса і без хустини, журна якась і дедалі загадковіша для цих, під шовковицею, бо ж ніяк не можуть вони сполучити для себе Мальву з Журбою, ніяк не можуть розгледіти їх під одною стріхою.
Потім стихає сміх, умовкає то одна, то друга, спека аж бринить над полем, видовжує Мальвину постать, кінь на пару зачамрів і похитує головою, нуртує метелик над коритцями, зачувши солодкий дух меляси, а тут, у затінку, розслабле тіло поринає в сон, поснулих потім розбудить Паня, а чи Аристарх Липський, нагадає їм рейкою з дворища, що обід зминув, пора вставати до праці. Паня щось не може заснути, лежить горілиць, розметавши руки, остуджує очі у вітті, у неї від сонця ріжуть очі, сльозоточать, а то чи не від того, що в дитинстві перехворіла золотухою. Нишком прорветься вітерець у віття, скине у траву одну, другу ягоду — ось–ось поспіє шовковиця, те диво стається іноді за одну ніч, Паня чомусь певна, що все поспіває вночі, потайки від людей…
За кілька військових переходів від шовковиці, а насправді майже поруч із нею, у рові, живуть мурашки, всевидючі та всечуючі, вони заснували тут свою колонію багато років тому, та не оті найдрібніші й метушливі, що нагадують про себе відразу, а червоні, розумні, розважливі пришельці з якоїсь далекої планети, напевне, прилетіли сюди на велетенському астероїді багато мільйонів років тому, як сказав би про них Фабіян, який усе життя цікавиться інопланетцями на Землі. Цю білу шовковицю вони вибороли для себе у безперервних війнах із мурашками сусідніх племен, що живуть на південь від них, зразу за велетенським кущем шипшини, яка гарно цвіте, але плодів своїх не скидає геть до морозів. Від фортець, де мурашки живуть, до шовковиці веде кілька воєнних доріг, на яких рух не припиняється ні на хвилю навіть у мирний час.
Ось і зараз, перш ніж розпочати велику війну, мурашки за сигналом тривоги вислали своїх дозорців, найдосвідченіших вояків. Декотрі з дозорців не повертались, були або ж убиті, або ж знаджені загарбницями і перейшли, напевно, на бік ворога. Це вселяло тривогу, близьку до паніки, негайно ж було послано послів до сусідніх племен за підмогою, а на майданах вишикувалось стомільйонне військо для відправки на фронт. Перед військом виступили ветерани та полководці з палкими промовами. "Зрада нестійких, — говорили вони, — має лише додати сил та запалу мураві, яка визвольні війни проводить не вперше".
Тож не далі як минулого літа вони попудили звідціля косарів, які повдягалися під шовковицею ніби в себе на печі, і теж десь о цій порі літа, коли перші ягоди впали на землю. Мурашки билися з косарями відважно, хоча й потім кілька днів хоронили полеглих, збирали поранених. Зазнавши поразки у чесному бою, розлючені косарі заходились руйнувати мурашники чобітьми, як справжні вандали, знищуючи і мирних жителів. Дехто з мурах закликав залишити це місце, але тоді ще жив старий цар, він–бо умовив мураву триматися рідної землі, змиритися з долею, відбудувати країну, всіма силами оберігати білу шовковицю.
І ось ці зайди, прекрасні тіла яких звели з розуму багатьох хоробрих воїнів уже в перших сутичках у мурашниках, забили у дзвони, заграли у свої труби сурмачі. Війська радо зустріли появу на майдані царя мурашок Мину в оточенні вірної гвардії. Потерпаючи за молодого царя, про щось перемовлялися старі полководці. Цар і справді був занадто молодий для такої війни, і це викликало занепокоєння у лавах. І все ж вони вирушили в похід.
Йшли обхідними дорогами, щоб напасти на ворога зненацька. Вже в поході цар посміхався, чуючи сумніви та пересуди за спиною на свою адресу. Он у людей хіба молодий Сціпіон не врятував Рим від Ганнібала, хоч підступні карфагеняни засилали до нього і нумідійок, і пунок, і андалузок. І навіть донька самого Газдрубала, красуня з красунь, не змогла заволодіти серцем Сціпіона.
Цар Мина з гвардією напав на Паню Властовенко, особу для мурашок знайому. Не далі як минулого вечора Паня зустрічалась під цією шовковицею із Лелем Лельковичем. Вони приїхали сюди на велосипеді — двоє на одному, й гомоніли тут до пізньої ночі. Про те було негайно доповідано цареві мурашок. Ще мить, і ця війна могла б початись уночі, якби старі полководці не вмовили царя дочекатися світанку. Ну а зараз… Цар Мина заплутався в її косах і знемагав від запаху любистку, хоч гвардія шукала його у зовсім іншому районі, де смертю хоробрих впали перші ратоборці…
І гадки не маючи, яка жорстока війна точиться у цей час між людьми та мурашками, агроном Журба поволечки плив собі на "біді" дорогою понад житом. Не сходячи з "біди", дістав колосок, розім'яв його на долоні, провіяв, кинув жменьку зерна до рота. У кожного свій спосіб визначати початок жнив. Жито було ще водяне.
Журба з'являється на буряковій плантації ополудні, коли жінки спочивають у холодку під шовковицями або ж збираються на політінформацію у лузі біля кринички, куди приїздить Лель Лелькович із газетами. Журба залишає "біду" на дорозі, заклавши гальмо в колесо (за гальмо править стовпець із молодого в'язка), кінь дріма собі в лузі, а Журба ходить по плантації розважливо й статечно, як боцюн на руді. Такий усе примітить, усе виміряє, де на око, а де метром складаним, що його має у кишеньці, а лише по тому дозволяє собі зробити заувагу тш чи тш ланці або ж висловити побажання і то щонайґречніїше, а здебільшого у письмовій формі. Для того має папку та папір, а за поштові скриньки правлять коритця, де залишає він свої записки для ланкових.
Здавалось, у полі він уникав навіть Мальви, і коли бачив її з відерцем в одному кінці, то йшов собі в інший бік, а вже вдома за вечерею казав про сухі коритця, які подибував то там, то тут. І все ж жінки вчули в Журбі великого агронома і ніколи ні в чому йому не перечили. Та це ніскільки не заважало їм глузувати з його коритець. Жінки гадали, що то даремна трата меляси, з якої б добре зварити цукерки, та й самогон був би не кепський, озима ж совка і сама вимре, як вимирала вона в Зелених Млинах і без коритець… Та коли цієї весни Журба закликав буряківниць виносити з власних дворів добрива під буряки, то жінки зовсім озлостивились проти нього, і він змушений був це припинити, бачачи, що Зелені Млини іще не визріли для такої самопожертви. Зараз його "біда" погойдувалась над житом, Журба на ні скидався на римського колісничого — був суворий та неприступний, коли ж сходив з неї, то ставав лагідним, як дитина.
Обхід плантації він починав, як правило, з ділянки Пані Властовенко і за якусь годину–другу перетинав плантацію з краю в край. На коритцях залишав записки для ланкових, потім читали їх уголос для всіх, підписувався на них "Ф. Журба". Найпалкіші записки писав для Пані, вболіваючи за її ланку більше, ніж за будь–яку іншу. Паня читала написане з пафосом, якого аж занадто вкладала у початкові слова: "Вельмишановна т. Властовенко! У другому рядку від цього коритця дуже зріджені місця, а ми ж з Вами умовились, що на кожному погонному метрі має бути не менше шести рослин… Я прошу Вас…"
І ось вельмишановна т. Властовенко та всі її одинадцять жінок постають перед агрономом у костюмах Єви — метаються, бігають, витрушуючи розпатлані коси і одяг, та так регочуть, що Журба мало не випав із "біди". Заводійкою була чи не Раїна, Журба упізнав її по вив'язці на голові, вона іще з котроюсь молодійкою намагалися піймати Паню і показати її агрономові у всій нагій красі. Справжній сороміцький театр із білими тілами за лаштунками жита, причину ж лицедійства агроном ніяк не міг збагнути.
Недовго роздумуючи, Журба розвернув "біду" і щодуху помчав у Зелені Млини. Він так розігнав "біду", що на переїзді мало не попав під поштовий потяг, який саме йшов з Одеси.
Голова з бухгалтером якраз кінчали ділити на трудодні білу черешню. Довжелецькі списки, які треба передати в комору, не вміщалися на столі, Липському конче хотілося наділити черешнею всіх і не обійти нікого, а надто клопотався про дітей. Аж тут Журба на порозі. Та який! Кучма на голові скуйовдилась од швидкої їзди, очі горять, ніс мокрий…
— Там… там… Жінки! — ледве вимовив Журба.
— Які жінки? — злякано прохопився Маківка. — Скажіть їм, що черешню іще не поділили. Списки здамо до комори на вечір…
— Голі жінки… — сказав Журба чи не занадто трагічно.
— Які?! — витріщився на нього Аристарх.
— Голі. Усі дванадцять. Уся ланка. На буряках. Біля шовковиці.
— І Паня? — викульгав із–за стола Сильвестр Маківка, гадаючи, що він дещо тямить на жіночих лініях.
— І Паня… Божеволіють там…
— Що за напасть? Лель Лелькович там? На політінформації?
— Нема ніякого Леля…
— їдьмо! — весело вигукнув Маківка.
Всі троє мчали на "біді" до заповітного місця.
— Тут і ставайте! — попрохав Журба.
Зупинили "біду" і згинці один за одним побігли попід житом до шовковиці. Сильвестр Маківка аж лопотів своєю широкою ногавицею. Він був перший, то перший і вихопився із–за жита. І тут спіткало його жорстоке розчарування.
— Нема…
Ніяких голих жінок, ідеальних ліній, ніякої музики тіла, а схилені, заклопотані, одягнуті жінки на рядках. Липський розсміявся, а Журба лише розвів руками. Мальва ходила з відерцем геть аж на горизонті, де вриваються зелені стрічки рядків.
— То від перевтоми у вас, а може, від недоїдання приверзлося. — І до Маківки: — Чим ми там могли б пособити Журбі практично?
— Є м'ясо, борошно, черешні…
— Запиши: кіло м'яса, два кіло борошна і три кіло черешень…
— Черешень можна і п'ять кіло.
— Хай буде п'ять… Ну, а тепер давай поговоримо про діла. — І повів їх у холодок під шовковицю.
Журба сидів похнюплений, він і сам зараз мало вірив у те, що бачив реальних жінок.
Аж тут зірвався з місця Маківка, скрикнув:
— Мурашки!..
…Увечері Журба приніс додому пайок, мали вони з Мальвою гарну вечерю під зорями, що падали у став, та коли Мальва нагадала йому про жінок, яких мурашки роздягай сьогодні під шовковицею, він засміявся знічев'я, удав, що вперше чує про це. А тим часом біла "морячка" на тлі білого жита справила на нього неабияке враження.
Тут цвіркуни розспівались у спориші на сушу, а десь під шовковицею снують по воєнних дорогах бентежні мурашки, оберігають свої володіння.