Шкура була розвішена на бантині, велетенська, займала майже всю бантину, сіра, з золотавими барвами літа і з потертим боком: "Віл". Журба не помічав вола такої масті в Зелених Млинах, тут кохалися в червоній масті, у так званих "голендерках", завезених іще хтозна–коли з альпійської Європи, може, навіть не лемками, а до лемків.
Коли встала Мальва, куліш уже умлівав на цеглинах. Журба помішував його в казанку грушевою ложкою, дав спробувати Мальві на сіль (Журба недосолював), досолив, тоді вцідив з пляшечки ложку олії і засмачив страву — чудові пахощі вмить наповнили подвір'я. Снідали на спориші, на ряденці, з одної миски. Журба збирав юшечку, залишаючи для Мальви гущу, посміхався, порівнюючи подумки свій сніданок зі сніданком раків, які, напевно, вже снідають під водою.
Вийшли з дому разом, ішли стежкою через буряки, на колгоспному дворищі вже галасував Липський. Мальва запрягла водовозку, наповнила її розчином меляси, миш'яку та ще кількох отрут і поїхала на бурякову плантацію наповнювати висохлі коритця, якими Журба заставив плантацію проти бурякової совки, житняка (житній жук) та інших шкідників, які загрожували Зеленим Млинам того літа. Водовозку Мальва ставила на дорозі, а розчин до коритець носила відерцем, і так день у день, упродовж усієї весни. Тепер тих коритець не ставляють, а тоді їх виготовляли всю зиму й після сівби ставили якомога більше. Доки Мальва робила круг, наповнюючи розчином одні, інші висихали геть, декотрі тріскались, текли, а Мальва мала стежити за кожним, бо Журба хтозна–коли і яким способом знав усе про кожне коритце і ввечері нагадував Мальві: "Ти там пропустила одне коритце, на Марцушиній ланці, то завтра не забудь наповнити його". Мальва знаходила те кляте коритце, але за вечерею Журба знову нагадував їй про інше коритце, десь у самім кутку плантації, над горбочком, звідкіля, мовляв, і суне озима совка. Одного разу Мальва не втерпіла, розсміялась під час вечері, а Журба: "Ну, чого, чого, Мальво, скажи ради бога?" — "Коли ви встигаєте обходити усю ту тисячу коритець, Журбо?" — "А я літаю над ними, як совка…" — і сам сміявся. Чудна, він приходить туди ополудні, коли на плантації нікого нема, коли всі полуднують десь у затінку, блукає там годину, другу і бачить, як поводить себе кожне коритце, тобто шкідники над коритцями. Ось і все. Йому зовсім нема потреби зазирати в кожне коритце. Але ця маленька таємниця нехай залишається з ним, нехай знають у Зелених Млинах, що він, Федір Журба, коли вже на те, то може й літати над полями. Літати…
Розділ четвертий
Звикнувши до гір там, але не заставши їх тут, лемки селилися на імітованих горах, точніше кажучи, на тутешніх подільських горбах (тут степ переходив у Поділля), займаючи південні їх схили, які виходили бодай до маленької, та все ж до води. Кому ж забракло горба або ж хто не встиг захопити того осоння для хати та саду, той селився просто поля, на "днищі", і хоч не був у накладі від того, але той забудовник і його нащадки все життя заздрили "горянам", в яких і весни починалися раніше, і осені були сухіші, аніж на "днищі", і дерева там жили довше та родили рясніше, бо коріння своє мали в рудій глині, до якої на "днищі" не добутися навіть дубам. На горбах хати були сухі як дзвін, а на рівнині вогкі кутки пахли цвіллю навіть улітку, надто якщо хата потопала в чагарях. І все ж кмітливі господарі не боялися низу, багатіли на буряках та на пшеницях від року до року, поволі спихаючи бідаків із південних на північні схили. Так заснувалося в Зелених Млинах кілька багатіїв, так званих "ойтців", які стали опорою контрреволюції в цих місцях. Уже в двадцяті роки радянську владу тут доводилось встановлювати з допомогою панцерника, який, користуючись залізницею, кілька разів підходив сюди й обстрілював Зелені Млини, що нібито не хотіли коритися новій владі, насправді ж коритися не хотіли "ойтці", відчуваючи свій кінець. Двобій із ними довершував Аристарх, це він у двадцятому обстрілював із панцерника їхні "кам'яні гнізда" у пшеницях, якими "ойтці" не хотіли ділитися ані з голодним Поволжям, ані з червоними центрами України. "За золото платіть золотом", — вимагали "ойтці", не даючи голодним іти на жнива. Гнат Смереченко спалив свій лан пшениці і спалив у пшениці себе. Іншим довелося відступати, а хитрий Михей Гордина віддав усе за візу на виїзд за кордон. Паровий млин, поставлений посеред поля, чи не єдиний у цих краях, вільно конкурував із вітряками сусідніх сіл, намолов Гордині чималенько золота, яке він переправляв до Відня про "чорний день". Кажуть, він залишив Зелені Млини з валізою, в якій не було нічого, окрім сорочок, вишитих для нього його останньою наймичкою, яка народила від нього доньку. Гордина рано овдовів, у нього не було дітей, кілька років жив із покоївкою, коли ж народилася донька, то він і тут не розгубився. За півроку до того маховик на млині убив Властовенка, молодого мірошника, то Гордина записав незаконну на нього. Ось тепер і живе в Зелених Млинах Паня Властовенко, яку Гордина не забажав бачити спадкоємницею його багатства. Пані зараз за двадцять, живуть вони з матір'ю у першій хаті Гордини, достоту старенькій, і лише велетенський сад і досі нагадує про запопадливість Гордини. Другу хату Гордина збудував на великому полі, де бовванів його млин; його Гордина щовесни фарбував паризькою зеленню. Тепер на цій другій садибі колгосп. Паня з матір'ю вступила до колгоспу в числі перших, усуспільнили сад, коня, плуга, все, що належало усуспільнити. Ось у цьому саду і поспіла біла черешня.
Липському спало на думку не відривати для збору черешні дорослих, а вдатись до послуг векш (верхолазів) — учнів старших класів. Йшлося, либонь, і про те, що діти менше з'їдять тих черешень, ніж дорослі. Липський так і сказав: "Черешні в нас багато, їсти можете скільки завгодно, але доти, поки на дереві. На землі їсти зась і додому тільки на трудодні". А ще застеріг, наче між іншим, що коли об'їстись черешні на дереві, то може замлоїти від неї, і бували в Зелених Млинах випадки, що діти падали з дерева самі по собі, не знаючи навіть від чого.
Нам припало збирати черешню в саду Властовенків. То був старий уже й чималенький сад, що займав велетенський пагорб; кінчався сад ліщиною в лузі, колонія ж черешень була на горі, неподалік хати, де жили Властовенки: мати, якої ми так і не побачили в той день, хоч нам усім хотілося побачити колишню наймичку Гордини, Паня Властовенко та чоловік Пані Микола Рак, який працював кочегаром на паровозах, усе десь був у рейсах, а сюди навідувався вряди–годи. Кажуть, він високий, худорлявий, випалений біля топок на паровозах. Його батько, старий Рак, працює будочником на перегоні, але сам звідси, із Зелених Млинів, нібито навіть доводиться якимось далеким родичем Властовенкам. Одне відомо: Раки були безземельні здавен, ходили в батраках, а потім, коли було прокладено залізницю, кинулись туди шукати правди для свого роду, захопили чималенький шмат залізниці від Пилипів до Мансур, але вище будочника там не піднімались. Зате на всіх переїздах, у всіх будках — самі Раки, старі вже, клешняві, вусаті, погорблені від залізних лап та кайл, і молодші, що ходять щосуботи до лемківського клубу за п'ять, а то й двадцять кілометрів, потім на ходу чіпляються до досвітніх поїздів на підйомі і ідуть із клубу до своїх будок, де діток, як маку, знову для тієї ж дороги. Чи не саме в отакий звичний спосіб і виходив, точніше, виїздив Микола Рак Паню Властовенко, одруження з якою Раки начебто розглядали як помсту Гордині за поневіряння їх роду–племені. Микола не просто полюбив Паню, або як її ще звали тут — Паньку, любив зі своїх поїздок повертатись до її велетенського саду, який до настання білої черешні лишався без сторожа і тому міг вважатися Властовенковим, хату ж Властовенків молодий Рак не брався ані пересипати, ані ремонтувати, вона вросла в землю по самі вікна, лише клуня на підмурку височіла в небо, немовби тримала на собі хату. Микола кохався на радіо, тому і використав високий гребінь клуні для антен, поставив там щоглу, та не одну, й обснував ту старовинну хавіру густою сіткою дротів, на які мали ловитись для Пані загадкові згуки всесвіту. Дроти ж самі по собі залишалися б просто безглуздим плетивом металу, якби їм не надавали якоїсь вищої дисципліни й доцільності білі фарфорові ізолятори — од великих до найменших, по яких дроти стикалися і над клунею, і на деревах, ба навіть на тих черешнях, на які ми видерлися з полотняними торбинками на шиях.
Командував нами Купріян, садівник і городник, за скнарістю не менший фанатик за Липського, старий парубок і шепотун (він завжди про щось невдоволено шепотівся з самим собою), новітній мічурінець, який нічого такого не вивів у Зелених Млинах, але пишався листуванням із Мічуріним, у власному саду творив різні дивацтва з деревами і дійшов з тим до того, що понівечив мало не всі дерева, примушуючи груші ставати яблунями, а яблуні грушами. Лель Лелькович запрошував його щовесни для підчистки шкільного саду, заодно він давав нам кільканадцять уроків щеплення, під час тих уроків також про щось невдоволено бубонів, нарікав, мабуть, на нашу непохапливість та невторопкуватість до того старого як світ процесу, відомого іще з вавилонських садів Семіраміди. "Тьфу!" — скаженів він під кінець кожного уроку, складав свого садівничого ножа, якого носив на ланцюжку біля пояса, зачісував білу куделю на голові, що геть мокріла йому під капелюхом із пропітнілим дном, нагострював вуса і казав про нас: "Темінь темінню. Ви тільки знаєте обносити чужі сади, а самі не створите на цій землі нічого великого, окрім собі подібних. Ідіть, слухайте свого Леля Лельковича, а на мене вже чекає товариш Липський". Ходив Купріян підтюпцем, в такт своєму бубонінню. Може, він белькотів щось несусвітне і підсвідоме, вигадавши собі отаку музику для біганини. За тією біганиною він, природно, не міг помітити жодної лемківни впродовж усього свого життя, хоч і кажуть, що колись він кохав Панину матір, коли ще та служила в Гордини. Якщо й кохав, то, напевне, без взаємності, а так, як кохають дерева. Ти можеш дивитись на нього, милуватися ним, навіть захоплюватись, а воно того не знає, воно любить собі або ж дерево поруч, або ж дерево в іншому саду, по той бік ставу чи по той бік річки, а то навіть і в іншому кінці Зелених Млинів.