Але ж можна і повчитися у нього, бо наука не йде тільки до бука, а чому я маю боятись і підгинати хвоста, чому в мене більше страху, ніж переполоху! Отож, не бажаючи бути схожим на отого, котрий що схопить — те й змеле, таки зізнаюсь, що стіл у Мартохи був багацький. І хоч кажуть, начебто з попелу галушки не вдаються, все ж Мартоха, видать, зугарна з попелу наготувати делікатесів, ріпу обернути на медяник, а біле молоко чорної корови на хмільний напій.
Не вірячи губі, я клав на зуби, знаючи, що з душі ніхто не вийме ні смаженого, ні вареного. Хома Прищепа орудував язиком, наче лопатою: що на ту лопату покладеш — вона хутенько спроваджувала в рот, наче в піч, і в тій печі аж клекотіло, аж булькало, аж прискало. Ось тільки Мартоха після музею сиділа така за обіднім столом, наче боялась, що кисіль їй зуби попсує, наче хотіла сказати пісними губами: "Є квас, та не для нас". Зрештою, роботящий Хома, якому за вухами лящало так, як лящить вода в лотоках, одклав ложку.
— Мартохо, чи треба так побиватись, як ти побиваєшся?..
— Ой, Хомо, я б і не хотіла побиватися, та серцю не накажеш, саме печалиться.
— Мартохо, скільки вже гомоніли з тобою про цю притичину, може, годі? Бо я зі своїм серцем теж ізвладати не годен, як і ти зі своїм.
— Може, вона — як ота Катерина: щороку як не весілля, то хрестини.
— Я б жив із такою, як риба з водою.
— Може, вона з тих, що рано народила, та пізно повінчалась.
— Не байстрюкові гріх, а батькові.
— Ой, Хомо, ріжеш ти мене без ножа, колеш мене без швайки, голиш без бритви.
— Хоч би гостей посоромилася,— попрікнув Хома.— Нащо сміття з хати виносити?
— Хай гості знають, хай світ знає, як ти розіпсів, розсобачився і розсучився, Хомо!
— Тихше, Мартохо, бо завтра Європа й Америка кричатимуть знову про нашу сварку. В тих проклятих радіого— лосів скрізь є вуха, а вуха не сплять.
— Хай знають! — як сікачем одрубала рідна жінка Мартоха, й не думаючи потурати чоловікові, котрий у гіркому відчаї знову взявся до келишка та до виделки. І вже до мене Мартоха зверталась, наче перед попом сповідалась: — Анахтемський крутій — ось хто такий Хома! Був у Дармограїхи Одарки за телицю, все честь-честю, поки свій строк відбув у молодиці та поки товариський суд перевиховав мого Хому. З рук у руки передала чоловіка, так само з рук у руки назад забрала, вся Яблунівка знала, бо я люблю відкрито й правдиво жити. Може, й поривалась думка за Хомою, та я терпіла муки. Може, брешу? Говори, іроде іскаріотський!
— Ти, Мартохо, не вмієш брехати так, щоб за тобою аж курилось,— муркнув Хома.
— Отож-бо! Але ти, видать, набрався ума в того Гриця, що любить спускатись на чужу паляницю.
— Не гнівайся, Мартохо, бо вже в роті почорніло, наче ти хибнула в чорти.
— Хай чужий чоловік розсудить нас, коли, сердячись, за парою і світа не бачимо.— Й Мартоха в’юнкою осокою гойднулась до мене, мовби в дудочку вуха хотіла продудніти сімейну таємницю.— Стерявся Хома останнього ума і на сміх курям закохався у французьку горлодерку.
— Й зовсім то не горлодерка, Мартохо, а знаменита в ' сьому світі співачка.
— А я кажу, що горлодерка!
— А я кажу, що співачка!
— Та вона з тіла така худа, як пужално.
— Бо не їсть у себе й позад себе, а дієти дотримується.
— Та в неї рот дереться аж до вух!
— Зате з її рота не змії виповзають, а пісні-соловейки, пісні-ластівки, пісні-щиглики.
— Вилітають пісні-ворони, пісні-круки, пісні-граки!.. Кричить, наче в неї в животі бурчить. Горлає, наче її колька діймає. Реве, наче відьом-сестер до себе зве.
-— О, вже й намурмосилась, Мартохо, по парі пізнати, чим твоє серце кипить.
— Чоловіче добрий,— в дудочку вуха дудніла мені Мартоха, сподіваючись на підтримку й порозуміння.— Хіба в Яблунівці не вміють співати? Що дівка — то й голос, що жінка — то й пісня. Позбирати старих до хору — так заспівають, як очерет у лузі. А та французька горлодерка знай тільки кричить, наче коза, що смерть свою зачула. Та коли б у лісі посеред ночі почув отакий голос, то посивів би і в землю вріс... Уся Яблунівка з Хоми сміється за ту любов. А найдужче кривда палить за те, що далеко живе горлодерка.
— Радіти маєш, Мартохо, що бачуся зрідка, не часто. Може, раз на місяць.
— А хіба радіолу не купив, щоб слухати платівки з її голосом? Ти слухаєш, а я плачу. Якби ж у Яблунівці жила, то від журби серце не рвалося. Зустрілися б із нею у вербах чи в лозах, погомоніли б ладком, як яблунівська молодиця з другою яблунівською молодицею,— ось уже й пропала б твоя, Хомо, любов, як пропадає золотий між двома сліпими. А так не дістати її ніяким побитом у тому Парижі, бо в Париж поїхати — не в район на ярмарок.
— То й добре, Мартохо, що тобі ані дзень, ані бом, ані на посторонки, бо ти в Парижі накоїла б такого шелесту, якого в світі й не чувано. Й на Ейфелеву вежу видерлася б, аби чули тебе скрізь та бачили зусюди.
Нарешті в їхню суперечку, що палахкотіла окропом у розпеченому казані, зумів і я докинути слівце. Звісно, знав, що не буде з мене третейського судді, як не буде з пса солонини.
— Аж у світовій столиці, як колись називали Париж, знайшли собі пасію, Хомо Хомовичу?
У відповідь на моє запитання, бачу, хазяїн — вдамось тут до лексики славнозвісного роману, котрий вийшов із— під його пера! — надувся важно так, мов пузир на воді, ось-ось, гляди, зовсім розідметься, наче на вола бажаючи обернутись, а потім кинув із губи, наче з гори:
— Чим далі дівка — тим вона краща, а найсолодша дівка — це засватана, а для кожного чоловіка ласа — це та, що на сьомій дитині навчилась дівочити! Живу для мудрості, а мудрість підказує, що, може, тепер колгоспник такого ума повинен собі шукати молодицю не в Яблунівці й Чудвах, не в Сухолужжі і Липівці, а далі, в синій далечині.
— А щоб тобі в голові посиніло! —якнайщиріше побажала рідна жінка Мартоха.
— Бо що виходить? — і вухом не повів Хома на той прокльон.— Виходить, усяким там мільярдерам чи мільйонерам, капіталістам чи аферистам можна зазіхати на оту французьку гречку, що росте на берегах Сени, а колгоспнику з Яблунівки заборонено? Та, може, мільйонери й мільярдери нашим чоловікам-колгоспникам і в підметки не годяться, не варті доброго тьху. Звідкись же повинні парижанки знати святу правду, хтось має зняти полуду з їхніх очей!
— Значить, ти, Хомо, надумав просвітити французьких шльондр, паризьких повій? Та вони вже такі просвіщенні, такі роботящі, такі охочі, що й мертві з могил можуть повставати.
— Говори, Мартохо, та не забалакуйся. Може, вони зі своєю просвіщеністю й охотою такі бідні, як мак начетверо, такі вбогі, як нитка, і немає їм ні від місяця, ні від сонця. Коли хочеш знати, може, вони такого, як я, чекають, щоб звідати справжнє щастя.
— Ага, чекають, щоб розживитись, як сорока на лозі чи як тінь на воді. А в тебе ж, Хомо, того чоловічого вміння, як у жаби пір’я. А в твоєї чоловічої охоти, Хомо, в одній кишені смеркає, а в другій світає! І вже твоя біда на престолі, бо нічогісінько немає у твоїй чоловічій стодолі. Навіть віничком підметено!
— Так-таки й нема нічогісінько? —з люциперською лукавістю примружився Хома.— Так-таки віничком підметено? Чому ж тоді побиваєшся і голосиш, наче за небіжчиком?
— Бо жаль твою дурну голову, твою біду на воді розведу, твою біду до себе прикладу, твою біду із хлібом із’їм до обіду!
— Моя біда вмерла — і ноги задерла, Мартохо, а я живу в щасті, як в’юн у болоті.
— Бо любиш оту французьку горлодерку?
— Бо люблю оту співачку!—Хома звівся за столом, у лівому вусі йому булькнуло випите, а потім булькнуло і в правому. Намагаючись втримати рівновагу, щоб не полилося з обох вух одразу, хазяїн тримався руками і за лутку вікна й за моє плече.— І вже коли ти при чужому чоловікові затіяла цю балачку, то я скажу!.. То я скажу, що дивився телевізор — і дивитимусь!
— А я вилами поколю оту програму! Поб’ю макогоном! Рогачами розтрощу той канал!
— Де ж це видано, щоб чоловік після роботи не міг подивитись телевізор! Схаменись, Мартохо, та візьмися за розум, бо я люблю по телевізору.
— Ага, доскоцький, ага, проворний! Ти й по телевізору вскочиш у гречку, гречкосій нещасний!
Хома знову запишався, мов кошеня в попелі, й сказав самовдоволено:
— Воно, як то кажуть, вгору не підскочиш, а вниз не провалишся, воно хоч вуха вище лоба не ростуть, але ж чому б і не спробувати? Тепер такий час сподівань і звершень, така епоха космічна, що, дивися, й на небо можна злізти, погуляти під зірками, то чому б і штани не навчитись через голову скидати!
— Ой, Хомо, дивись, щоб та любов не роздягнула тебе! Може, та горлодерка звикла до подарунків, то ти проциндриш не тільки наше хазяйство, а й до колгоспного добра доберешся. Гаразд, я стану голопуцька, як горобенятко, одну сорочку матиму на спині, а другу на бантині. Але ж людей яблунівських жаль. Уже війна була розорила наш колгосп, фашисти недоколихані, хрестами обвішані. Але ж не гоже тобі, Хомо, добиратися заради горлодерки до колгоспної каси, до корівників та свинарників.
Зажурився Хома, наче тепер його думки були вітром підбиті, а морозом підшиті... І голосом Карася з опери "Запорожець за Дунаєм" він заспівав:
— Гей, Мартохо, годі буде, перестань-бо вже кричать!..— А далі вже розсудливо та статечно: —Може, й правду кажеш... Треба думати. Ой як треба думати, щоб нашого кожуха вовки не з’їли, бо воно хоч у ятері циганові з хороби добре, та в кожусі краще. Бо й справді, хто відає, куди любов здатна звести, мов сліпого під монастир!.. Але дуже діточок яблунівських жалко. Не доведи господь, щоб через моє темне гречкосійство вони собі поли краяли, а плечі латали, щоби к святу прибирались у нову лату... Але якби ж ти знала, Мартохо, як мені трудно відмовитись від своєї любові по телевізору. Ти хоч догадуєшся, хто такий телевізор? Чінгісхан! Та ні, дужчий від Чінгісхана, бо той усього світу не завоював, а телевізор уже підкорив. По телевізору не тільки любитимуться, а й дітей народжуватимуть! І поле оратимуть, і землю засіватимуть.
— Цур тобі й пек, Хомо, схаменись!—зблідла, як полотно, рідна жінка.
— А я, Мартохо, може попереду прогресу йду, зрозуміла? Бо хтось же повинен прокладати нові путі, правда?.. Той у Льодовитому океані, той у космосі, той на Місяці...
Вони бесідували тихіше й мирніше, ніж досі, бо, видко, Мартоху вже не так допікали ревнощі.