Е-е, про того київського вченого не скажеш, що він, мудрець, натягує маленьку латку на велику дірку.
— Таки не скажеш,— згодився я, щиро подивований тим прогресом, якого в близькому майбутньому може сягнути наше колгоспне тваринництво, якщо до діла візьмуться Царячі голови.— А де ж стільки дзеркал набрати? Ваше сільпо навряд чи задовольнить попит...
Хома Прищепа натиснув якусь кнопку в стіні — й солодка музика скрипок пролупала в хліві. Корова, нащуливши вуха, заслухалась голосами інструментів, які злагоджено творили чарівну мелодію.
Вона то мружилась від задоволення, то кліпала довгими попіками, схожими на жіночі, а то легесенько так водила хвостом, погойдуючи китичкою на кінчику, наче диригувала оркестром.
— Ви з Мартохою слухаєте в хліві концерти, які транслюються по радіо?
— Корова слухає!— вигукнув Хома таким невдоволеним голосом, наче й справді розмовляв із недотепою, що знається на хазяйнуванні, як сліпий на живописі, а глухий на танцях.
— Вона меломанка?
— Ага, меломанка.
— Часом на концерти обласної філармонії не возите до Вінниці?
— На концерти не возимо, отут у хліві слухає.
— Музика теж впливає на надої молока?—здогадався я.— І на жирність?
— Впливає, та не всяка,— скрушно зітхнув Хома Прищепа. І не без посміху вимкнув радіо, яке озвалося утробним басом співака.— Найдужче їй до смаку оперна творчість. Як ізранку послухає, наприклад, "Пікову даму", то вже в полудень дає молока на цілий літр більше. Ми з Мартохою вивчили її норов!
— Чудасія, та й годі,— пурхнуло мені з язика.
— Ми з Мартохою багатьох перепробували, перевіряючи, хто найдужче підходить... Що ж ви хотіли! Навіть серед людей одному дай пареного, а другому смаженого, то що вже тоді казати про худобу!
— Як позначається на її продуктивності легка музика, естрадні концерти, скетчі?
— Злецьйко.
— Як ставиться до сопрано й до меццо-сопрано, до тенора й баритона?
— Полюбляє колоратурне сопрано й кохається в тенорах— і вітчизняних, і закордонних.
— Який інструмент імпонує—рояль, піаніно, кобза, балалайка, сурма, цимбали чи барабан?
— Спокійна до всяких там смичкових та струнних інструментів, зате як почує барабан— тоді до неї підступитись важко: хвицається хвостом, ратицею може вдарити чи відро з молоком перевернути.
— Ви ж дивіться! — не міг я стримати захоплення такою вибагливою меломанкою, котра, слухаючи нашу балачку, посмикувала зелену пашу з жолоба.— Мабуть, і до оперети ставиться скептично, коли знає толк в класичній опері?
— Що правда, то не гріх,— підтакнув Хома.— Коли прослухає, бувало, оперету, то хоч і з’їсть із гору, та віддячить якимось кухликом. Ми з Мартохою завжди вивчаємо радіопрограми в газетах, щоб, сохрани господи, не збісилась корівчина.
— Телевізор у хліві поставити не думаєте? Щоб, може, дивилась футбол і хокей. Знаєте, які інколи бувають матчі з канадськими професіоналами — полум’я на льоду, вулкан!
— Телевізор для корови — діло зовсім нове, ще не перевірене,— задумливо сказав Хома Прищепа.— Боюсь, аби дров не наламати, аби зовсім не перестала доїтись.
— Але ви ж бо ніколи не боялись нових, прогресивних методів.
— Бо й не боявся!—півником підстрибнув Хома, улещений моєю похвалою.— Порадимося з Мартохою, бо чом не спробувати.
В урочистому мовчанні стояли ми в хліві, зачудовано дивлячись на корову, а мені думалось... Думалось, що ця корова, яка поглядає невмирущими очима покійного яблунівського бухгалтера Петра Зосимовича Варави, має знатись на оркестровому колориті й основному тоні акорду, на паралельних гамах і парафразах, на партесному співі й на піфагоровому строї. Наділена унікальним чуттям, яке спричиняється до збільшення чи зменшення надоїв молока, корова має знати толк у подвійному каноні і подвійному контрапункті, у прихованій поліфонії і прохідних дисонансах, у раптовій модуляції і секундевому співвідношенні акордів. Гай-гай! Музичний слух і музична ерудиція — ось які резерви збільшення надоїв молока відкрив Хома Прищепа.
Ще трохи погомонівши про мистецтво для худоби (не сумнівались, що поп-музика тут не прищепиться, як і всякі авангардистські антинародні течії), ми вийшли з хліва надвір. Світило полудневе сонце. Під ясеном на мурованому п’єдесталі, наче на воротях, притаковився гребенястий червоний півень. Либонь, у півнячій позі було щось від великого завойовника, наполеонівське.
— То ти мені п’єдестал намірився каляти й паскудити! — закричав Хома Прищепа і, вхопивши якийсь дрючок, пожбурив у самозванця. Дрючок ударився об стовбур ясена, і півень, злякано скрикнувши, кинувся в садок до курей.— Так і норовить кожне, щоб спаплюжити святе місце!
— А хто посягає на святиню? — поцікавився я.— Знаходяться такі зухвальці?
— В Яблунівці є народу всякого заводу, від них дочекаєшся честі. Отож і правління бариться, коли вже гранітний пам’ятник витеше чи вирубає з мармуру... Мушу нагадати, авжеж. І вночі подеколи вийду з хати, посторожую. Бо залізе волоцюга, а ти потім його громадою не стягнеш додолу, стоятиме, а місце ж для мене, правда?
— Кажете, знайдуться охочі?
— Чому б і ні. Поки що, сохрани господь, не траплялось такої біди, а коли трапиться? Та з мене ж усі глузуватимуть, навіть кури реготатимуть,
що прогавив п’єдестал, що пошився в дурні.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
де явлено образи Мартохи і французької спокусниці-горлодерки
Я так докладно зупинився на першій зустрічі з Хомою Прищепою, бо надаю великої ваги першому враженню. Перше враження завжди гостре й правдиве. А що в мою розповідь вклинилась корова червоної масті, так не слід забувати, що корова — така сама повноправна героїня любовного чотирикутника в романі "Позичений чоловік", як Дармограїха чи Мартоха. Звісно, в чомусь вона програє першим двом (жіноцтво завжди жіноцтво!), в чомусь дорівнюється до них, а в чомусь, можливо, й перевершує. А перевершує, напевне, в своїй альтруїстичній безкорисливості, якої, зізнайтесь, бракує першим двом героїням чотирикутника.
Мабуть, надалі я не стану дотримуватись чіткої послідовності у викладі подій, бо внутрішня інтуїція підказує деякі незначні факти обійти мовчанням, деякі згадати кількома словами, а деякі то й зовсім виставити на передній план — так у старовину й тепер у сільській хаті виставляють на передній план шановного гостя, садовлячи його на покуті, на красному місці.
Тепер ось інтуїція (котра зрідні знаменитому внутрішньому голосу, який колись підказував Хомі Прищепі, від якої жінки він хотів би мати дівчинку, від якої хлопчика, а від якої взагалі не хотів би розстаратись дітей),— значить, ця інтуїція радить посадити на покуті своєї розповіді не когось, а Мартоху.
Про таких жінок говорять, що вони й сімнадцятку заткнуть за пояс. І хоч інколи доводилося жити не з медом, збереглась Мартоха так, немов її щодня в меду купали. Широка в стегнах і вузька в стані (золотим перснем, може, й не підперезалася б, але надіти на стан спробувала б), Мартоха мала такий вінок сплетеного волосся на голові, що якби розпустила— чорним водоспадом залляло б і плечі, і спину, сховавши жінку, наче відьму. На смаглявому обличчі губи її жили, наче дві ластівочки, які в злагоді пурхають і в злагоді щебечуть. Із карої темряви Мартошиних очей текла якась в’язка смола погляду, й ця смола невидимим, проте відчутним тканням обпутувала, здається, твої руки й груди, сповивала думки, бажання.
Музей імені Хо Хо Прищепи з такою любов’ю змальований у романі "Позичений чоловік" самим Хо Хо Прищепою, фоторепортажі з музею так часто друкувала світова й наша преса, що, либонь, немає потреби вдруге описувати цю святиню. Скажу тільки, що Мартоха, водячи мене від стенда до стенда, нахвалитись не могла власноручно зібраними експонатами. У німій шанобі я постояв перед вилами, сокирою, косою, граблями та іншими інструментами, теслярськими й кравецькими, бондарськими й римарськими, швецькими й колійськими,— ці інструменти на різних етапах життя побували в руках Хоми Прищепи, щоб, нарешті, спочити в музейній тиші. Кілька стелажів сам хазяїн витесав і збив під книжки. Авжеж, це були видання "Позиченого чоловіка" всіма мовами світу. Які тільки художники ілюстрували роман, безнадійно силкуючись піднятись до генія яблунівського колгоспника з артілі "Барвінок"! Я переглядав малюнки в книжках, чудуючись із тих трансформацій, яких зазнавали Хома, телиця, Мартоха й Одарка Дармограїха на різних континентах земної кулі. У японців вони виглядали на японський лад, в ескімосів вони вже здавались ескімосами, в індійців — індусами. (В індусів, до речі, які споконвіку боготворять корову, яблунівська телиця малювалася мало не з ореолом над ріжками). В книзі, виданій для якогось індійського племені в Америці, той, хто "крізь землю пройшов — червону шапочку знайшов", раптом постав перед моїм зором в образі індійського воїна, озброєного томагавком і з орлиним пір’ям на головному уборі... Ось книга, видана мовою есперанто в перекладі київської письменниці Надії Миколаївни Андріанової-Гордієнко, з якою ми нещодавно зустрічалися в Будинку творчості, ведучи розмови про прекрасне майбутнє її дочки Лесі, теж есперантистки... Ось біографія Хоми Прищепи, надрукована у Франції у видавництві "Галлімар"... Руки обривав дебелий том якогось академічного лондонського видавництва "Фрейд, Сартр і Прищепа..."
Ось канарейкового кольору обкладинка, на якій золотом вибито претензійну назву: "Від Заратустри до Хоми-зла— тоуста".
Окремий стелаж відведено під книжки з дарчими написами. Ці книжки плавом пливли у Яблунівку з Києва і Москви, з Праги і Берліна, з Рима і Мадріда. Мої знайомі київські літератори не жаліли ні патоки, ні фіміаму, ні єлею, ні меду, складаючи велеречиві панегірики Хомі Прищепі. Не скупились на компліменти Франсуаза Саган, Ап— дайк, Маркес, Радічков й інші зарубіжні митці...
Приголомшений і радісно здивований світовою славою роману й автора, про що красномовно свідчив хоча й самодіяльний, та все-таки прекрасний музей, я мав відбути неофіційну частину нашої зустрічі. А неофіційна частина зустрічі в хлібосольній господі, як відомо, зводилась до частування і вгощання, до величання і примовляння.
Та чи стачить мені хисту, щоб змалювати стіл не гірше, ніж було насправді? Змагатися з Хомою — безнадійна річ: хмарка сонця не заступить.