Приватне життя феномена

Євген Гуцало

Сторінка 4 з 83

А якби кинув, то жінка не дочекалася б. А якби кинув, то мав би я тільки сина Федора, довоєнного, а дочку Ганну, вже післявоєнну, я б не мав і не знав. А діти — втіха моя.

— І внуків не було б.

— Од Федора, либонь, були б.

— А не спроворив би Ганну— ото переживань скільки!.. Поплач, Гордію, трохи полегшає...

Сльози, мов чиста роса, замерехтіли під повіками старого.

— Дмитре, а про синових внуків я б теж не знав, якби тоді не порятувався з Дніпра!

— Авжеж! І внуки ніколи б не бавилися зі своїм дідом. Тільки легенди чули б про нього, а хіба легенда замінить живу людину?

— Легенди, кажеш, Дмитре? Від кого наслухалися б легенд?

— Од мене!

— Та наче я не ходив серед героїв! То які легенди?

— Чи я такий дурний, аж носом баньки дму, що не вигадав би? І ще з більшою охотою повірили б, ніж у справжню.

— Спасибі тобі, Дмитре. Порятував од смерті в Дніпрі, а тут і безсмертя мені не пошкодував би.

— Я маю щедру вдачу, Гордію, не скупий, що за шматок кишки піде сім верст пішки.

І як вогонь кидається на суху солому, так вони кинулися в обійми. Зрештою рятівник, схожий на кропив’яний мішечок, повний бульби чи буряків, одірвався від грудей старого і, схлипнувши, сказав тремтким, немов комишина, голосом, у якому бринів гострий біль:

— А пригадуєш, Гордію, як у перервах між смертельними боями ти мріяв про онуків?

— Таке не забувається, Дмитре.

— Як у перерві між боями ти мріяв про нинішній щасливий день?

Шпаркий морозець залізною тертушкою деронув мене по спині, чесонув потилицю. Здогад пронизав свідомість: "Бойовий побратим! Таж оцей рятівник, що має зміїні оченята-шильця, що обіймає залізними гандрабатими руками,— не хто інший, як Дмитро Волосюк, якого Хома Прищепа в своєму химерному романі звеличує як авантюриста і пройдисвіта, котрий втирається у довір'я до ветеранів війни і наживає моральний капітал на спілкуванні з ними. Значить, і досі не зминув із кривої дороги. Значить, отут, у Сухолужжі, втерся в довір’я до цього сивого, мов голуб, орденоносного Гордія і видає себе за рятівника! Весь світ прочитав "Позиченого чоловіка", ніхто не попадеться на хитромудрі вудочки тилового пацюка, який і не нюхав фронтового пороху, то невже в Сухолужжі, від якого до Яблунівки рукою подати, знаменитий роман не знаний і не читаний?"

Наче розбитий тягарем споминів про страхітливі злочини фашистів у минулій війні, мовби розчавлений болем невимовних втрат, бойовий побратим обхопив обценьками долонь порубане зморшками чоло й завмер за столом гранітною брилою. Цю брилу при певній фантазії можна б назвати скульптурною композицією, що в простій, дохідливій формі виражає відчай і жах істоти, якій раптом відкрилась уся глибина трагічності людського існування. Мастак! Удаючись до лексики Хоми Прищепи, хіба не скажеш, що такий — хоч як, то викпиться, що такий — біля носа витиметься, а в руки не даватиметься.

Накульгуючи й тягнучи ліву ногу, наче плугом землю орючи, Гордій подався до буфета по пляшку. Не бажаючи бути свідком лицемірного ошуканства (навіть не свідком, а мало не співучасником), я поквапливо підійшов до героя форсування Дніпра.

— Даруйте,— мовив якомога чемніше,— ви давно знайомі з Дмитром Волосюком?

Ветеран війни сяйнув на мене світлом опуклого сократівського чола.

— З фронту.

— Воювали разом?—поспитав я з притиском.

— О, ковтнули горя,— відказав старий, розплачуючись із буфетницею за пляшку вина.

— І Дмитро Волосюк порятував од смерті вас?

— Таке не забувається.— Й сльоза чистою росиною заіскрилась на віях.— Проклята війна...

— Вже третій день п'ють отут,— буркнула чорна, мов із комина, буфетниця.

— А ви знаєте, з ким п’єте?—пильно вглядався я в барвінковий цвіт його очей.

— З бойовим побратимом чому б і не випити, пенсії не жалко.— Й, підкрутивши пальцями кінчики молочних вусів, поспитав: — Може, й ти на якому фронті воював разом із ним?

— Не доводилось.

— Шкода, що не доводилося, з таким бойовим побратимом не пропав би і в пеклі.

"Чортівня! Чи не здаюся я зараз оцьому ветеранові минулої війни отим дурнем, що сів у вагани ще й плаває? Бо інакше б не чіплявся, мов голомозий до стриженого чи мов смалений до обпатраного. А чи варто йому казати всю щиру правду про отого шахрая і ловкача, котрий он заснув, як гранітна брила, за столом непробудним гранітним сном? Може, хай зостається ошуканим та обманутим, бо цей обман—такий солодкий та хмільний? Адже кортить поворушити фронтові спомини, згадати молодість... бо то ж він дорогу для кожного згадує молодість, що випала на лихоліття!"

— Маю семеро внуків,— п’яною усмішкою цвів ветеран війни.

— Побачили б зараз ваші внуки свого дідуня,— знову буркнула буфетниця.

— Полюбили мого бойового побратима, як батьків рідних не люблять.

Мені здалось, що все це відбувається не насправді, а вві сні. Мовби вві сні ожили сторінки роману "Позичений чоловік", написаного яблунівським колгоспником Хомою Прищепою, і з живих його сторінок отут, у невигаданому Сухолужжі, посходили живі люди. Небувалої творчої снаги цей характерник, цей грибок маслючок, цей старший куди пошлють, якщо герої його вільно з книжки йдуть у життя, а з життя так само вільно йдуть у книжку! І чи я сам отут, у цих місцях, які сходив Хома Прищепа і які оспівав у своєму романі, сьогодні чи завтра почуватимусь не сам собою, а одним із героїв його титанічної творчої уяви, котрій до снаги такі метаморфози?.. Вже й міркувати став подеколи на той штиб, який властивий Хомі та його персонажам і який сприймається як несмак і анахронізм серед рафінованої інтелігентної публіки, чиє генеалогічне древо зросло у Халявинцях чи Псярівці, у Кочережному чи Вовковиях. Чи не пора отямитись і, поки не пізно, гайнути до Києва?

Згорблений, наче крученого в’юна ковтнувши, я почвалав до виходу з кафе.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,

де розповідається про зустріч із ординцями й козаками на колгоспній землі

Сухолужжя нагорнуло вздовж дороги — хвилями високих покосів — цвіту яблуневого та грушевого, вишневого та черешневого. Кущі бузків цвіли фіолетовим, ліловим та білим полум’ям. Здавалось, наче довкола широко розлилась розпечена вулканічна лава та й захолола, а в цій барвистій магмі навічно застигли хати, люди, машини.

Опинившись у полі, на околиці Сухолужжя, я обернувся — село простиралося за моєю спиною, схоже на декоративну таріль, витворену геніальним народним майстром. Майстром, чиєму розумові чужі божевільні провалля і підсвідомі візії мефістофельської ясновидющості, а тільки властиве бажання гармонії, довершеності, доцільності.

Село Чудви скидалось на грандіозну мушлю доісторичної черепахи, де на скойках розмістилися садиби та колгоспні будівлі, а внизу сотався струмок. Я збавив хід машини, поглядаючи по узбіччю дороги, наче сподіваючись непередбаченого... Бо коли в Сухолужжі переді мною постав ексцентричний епізод, наче вичаруваний магією роману "Позичений чоловік", то невже в Чудвах я не можу сподіватись іще на більше чудо! Хоча б тому на більше чудо, що за Чудвами — й роман так підказував, і душа моя відчувала — вже мала бути ота всесвітньовідома тепер Яблунівка, до якої і слався мій путь.

Село Чудви, либонь, і вразило мою уяву так гостро, що нічогісінько чудного в цьому подільському селі я не помітив і на пучку.

Прослалося поле, зодягнене у весільну сукню озимини.

"До Яблунівки З км".

Серце моє повільно, як наповнений гелієм стратостат, опустилось у п’яти, і, ставши на якусь часинку безсердечним, я звідав страх. Од страху тіло стало легеньке, мов пух кульбаби, і якби я сидів не в машині, то вітрець підхопив би мою безтілесну кульбабку й поніс понад землею. І з асфальтованої дороги я звернув на путівець: треба переждати, щоб угамувалась душа, щоб охолонули нерви, бо зустріч із Хомою Прищепою здатна остаточно приголомшити, вбити.

Подолавши путівцем клин озимини, машина мовби пурхнула на луговий килим. Ген-ген за вербами та за вільхами голубіло дзеркало ставка. Висока трава помережана квітами, над якими перепурхували метелики. Дикі груші, старі й молоді, облиті молоком цвіту. І глід-жостір наче барвистими хмарками понакривався, так рясно розквітнув.

Порозчинявши навстіж дверцята, щоб вітерцем провіяло в салоні, я ступив на цей килим, де трава сягала за коліна. Тлумовисько весняних пахощів ударило в свідомість, мов наркотичне зілля, і в голові стало просторіше й вільніше. Сила й воля повертались у тіло, наче я обернувся на міфічного Антея, котрий у єдності з рідною землею черпав непереможне завзяття...

Нагле двигтіння лугу, тупіт копит, злий посвист із грудей, надсадне дихання раптом пролунали за спиною. Ще не позбувшися сомнамбулічного стану, я обернувся... Коні летіли галопом, із їхніх ніздрів наче аж диміло парою, піна котилася з ошкірених зубів, очі палахкотіли ярим огнем. Хижо попригинавшись у сідлах, повбиравши голови в плечі, верхи на конях неслись, либонь, татари. Наче переборовши невмолимі закони часу, якому не було й нема вороття, наче виламавшись із реліктової товщі минувшини, яка давно відшуміла, вони були зодягнені в гостроконусні шапки, обторочені хутром, лопотіли від швидкої їзди їхні барвисті шаровари... в руках занесено криві ятагани... жорстокі усмішки зміїлись на тонких устах... Звинувшись вужем, шовковий аркан спалахнув на сонці в переднього вершника — і вже за коротку мить обвився довкола моєї шиї. Не вірячи в таку чудернацьку явину (наслання якесь, мана, верзеться казна— що!), я спробував розімкнути міцну петлю пальцями...

— Ясир! Ясир!—закричали вершники гортанною мовою, наче орли заклекотіли, оточуючи мене зусібіч щільним кільцем.

Кінські гніді та чалі боки ходили ходором від шаленого бігу, чулось хоркання, іржання, надсадне сапання. Обличчя нападників — смагляві, тонкоброві, з приплюснутими носами, що роздимались крильцятами напружених ніздрів,— виражали азарт і таку непідробну щиру ворожість до мене, а шовковий аркан так міцно стискував шию, що я злякався.

— Волоцюги! Хулігани! Розперезались, бо районна міліція далеко! — кричав я, задихаючись від гніву і від аркана на шиї.— Відпустіть — і я зараз сам поїду в район до начальника міліції самого товариша Венеційського!

— Ясир! Ясир! — горлали татари на конях.— Одвеземо в Бахчисарай! У Кафу! Гребтиме галерником на галері.

— Ви, холерники, я вам покажу галерника! Нащо мені ваша галера, коли маю "Волгу", хіба вам повилазило, ген стоїть під грушею.

— У рабство! — аж пінився, витріщаючись, мов дідько, отой клятий песиголовець, що тримав у лівій руці кінець аркана, а в правій татарську шаблю, що зблискувала водяною синню дамаської сталі.— Хай зогниє в кайданах!

— Побешкетували, хлопці, й годі!—спробував я вдатись до розсудливого мирного тону.— Я іноді теж люблю пожартувати, бо в душі не бюрократ.

— А тепер додому, до Ногайського ханства! — скомандував їхній ватажок і смикнув за аркан так, що в мене очі полізли на лоба, як жабенята на слизьке.

— Сказилися! Подуріли! Яке Ногайське ханство! — хрипів я, ледь перебираючи ногами, щоб утрапити за конем, що спритною ступою ступав у табуні.

1 2 3 4 5 6 7