Щоб бодай у своїх не вистрелити й самим собі не завдати шкоди. Товариші! Засміється доярка на фермі, далі всі тваринники, весь колгосп засміється — де таке бачено й чувано? А коли такий безпричинний сміх перекинеться з нашого "Барвінку" на інші колгоспи? А як засміється район? Область? Республіка? Держава? Ще не траплялось такого, щоб держава сміялась!
— Та як не траплялося,— заперечив лукавий Хома,— коли держава ніколи не перестає сміятись.
— Крім того, сміх не повинен виходити за рамки. Сміх завжди має бути в рамках!
— Та сміх — це вільна птаха: летить, куди хоче, звідки хоче і як хоче.
— В умовах колгоспу, товариші, сміх може бути рентабельний і нерентабельний.
— Та сміх завжди рентабельний,— заперечував Хома, гнучи свою лінію.
— Демагогія чистої води,— зривався Дим на півнячий крик.— Над усім має бути контроль. А якщо з мене ворог сміється, недоброзичливець? Сміх ворога мені ворожий. Я, товариші, приймаю тільки прогресивний сміх, у якого правильна філософська основа. Хай знає Хома Хомович, що сміх теж може мати всякі реакційні напрямки, стояти на чужих методологічних засадах. А головне — куди сміх кличе, до чого закликає? Я за той сміх, який розумно кличе й мудро закликає. І туди, куди слід, а не на манівці чи задвірки. За такий здоровий сміх ми кров проливали, мерзли в окопах, недоїдали й недосипали. І такий сміх ніяким ворогам не віддамо. Не зазіхаємо на чужий сміх, але й своїм не поступимось і п’яддю. Чи ти, Хомо, хочеш порушити чистоту нашого сміху ?
І Дим соколиними очима прицілився в старшого куди пошлють, а долоню лівої руки приклав до грудей, наче тим рухом захищав колодочки бойових нагород. Прищепа так само торкнувся своїх фронтових відзнак, і коли озвався, то в голосі бриніла глуха образа:
— Я теж фронтовик. Я, може, воював із ворогами не тільки за наш яблунівський сміх, а й за те, щоб вільно сміялась вся держава. І я кров проливав, а не в тилу відсиджувався. І відступати аж ниньки не збираюсь — свято зберігаю чистоту нашого сміху. Коли треба, то завтра знову візьму зброю, аби в Яблунівці народ сміявся на повні груди. Кожен! Так що я теж тільки за той сміх, який розумно кличе й мудро закликає.
Голова колгоспу всміхнувся, задоволений громадянськістю позиції рядового яблунівського колгоспника, а Хома тим часом, підкрутивши пучками пальців пишні вуса, яких у нього не було, сказав:
— Такі збори, як ниньки, давно годилося скликати, щоб погомоніти за нові обряди й нові традиції. Славні тут пропозиції чулись, отож і я, наче ота Химка, хочу зі своїм глечичком на капусту... А чому б і не спробувати? Спершу в Яблунівці, а там, дивись, і по сусідніх селах. Бо ситий і культурний народ не може не сміятися... Отож пропоную в нашому селі таке свято провести, щоб назвати його День сміху.
Яблунівське жіноцтво й чоловіцтво засміялося. Спершу немов тихий струмок зажебонів, далі струмок побільшав, потім побіг через каміння та пороги, через ревуни та чорториї. Начебто в цього залу було не багато облич, а одне величезне обличчя, на якому звершував таїнство свого буття голосний сміх. Та ще на цьому величезному обличчі веселими квітками порозцвітали очі, порозцвітали карими, синіми, золотими та зеленими вогнями. Ці барвисті вогні прискали барвистими присками. Це був сміх начебто й індивідуальний, та більше, либонь, колективний,— і не можна було не зачаруватися його здоровою силою, щирістю, відвертістю.
— Значить, День сміху? — поспитав Дим, коли ревуни та чорториї повтихали, коли струмок уже біг не через пороги й каміння, а тихесенько слався по рівній долині.— А хто дозволить?
— Самі собі й дозволимо!—прогримів дужим голосом Хома.
— Себто як?
— А відкритим голосуванням! — І Прищепа, майоріючи зі сцени кумачевим лицем, весело крикнув: — Хто за День сміху в Яблунівці, прошу голосувати!
Руки знялись угору, мов зграя голубів.
— Одноголосно! — підсумував Хома.— Отже, віднині в Яблунівці щороку проводитиметься День сміху. Звісно, можна сміятися в будь-який день і в будь-яку годину, навіть опівночі, навіть перед третіми півнями. Але справжнім святом має стати День сміху. До цього свята слід старанно готуватися цілий рік, примножувати здобутки назустріч святу, збільшувати показники.
— Значить, так,— звелась у залі рум’яна, мов наливне яблучко, молодиця.— Настало свято, так? Усі сміються, так? А от мені не хочеться сміятись, то що?
— Народ сміятиметься — й ти зарегочеш! — стали запевняти і зліва, і справа.
— Ще такі реготи нападуть, що, дивися, пересмієш найзавзятіших реготунів.
— Гляди, щоб після свята не захворіла на сміх та не стала вимагати від колгоспу пенсії.
— Ой, не кажіть, бо сміх — це здоров’я, чим більше смієшся — тим здоровший.
— о, може, скоро обходитимемося самим сміхом, відцураємось від лікарів і ліків?
— А що? Вчені ще дослідять: що корисніше — година веселого сміху чи глечик сметани.
— Ой, трудно мені втямити,— стала бідкатись молодиця з наливними яблучками щічок — А як утямити не годна, то як же сміятимусь? По мені, то краще глечик сметани!
— Отже, товариші,— озвався Дим до присутніх,— проголосувати ви проголосували за День сміху, а відповідальність лягає на чиї плечі? На плечі керівництва. Щоб не було непотрібної самодіяльності, ми складемо сценарій Свята сміху, розпишемо ролі. А також підготуємо репліки, й ці репліки завізуємо. Також продумаємо докладно, з чого саме сміятись. Теми для сміху треба вибирати з розумом, щоб після великого сміху не було великого плачу. Скажімо, глузуй із сусідки, з дефектів мови, з недбайливого хазяйнування — біля курей чи біля печі. Але ми самі не захочемо сміятися геть-чисто з усього.
— А в душі? — пурхнуло дівоче щебетання в залі.
— Як у душі? — не второпав Дим.
— Потай, у душі, щоб ніхто не побачив і не почув.
— Товариші! — вже не без гніву говорив Михайло Григорович.— День сміху — це день не потайного сміху, а відкритого й здорового, це День сміху для сильних фізично і морально. Адже мовилось тут не про день потайного сміху, правда? Смійся на весь голос, щоб тебе за твій сміх поважали, щоб із твого сміху приклад брали. Щоб, може, тебе, дівчино, за сміх полюбили, а тебе, сивий ветеране, поважали ще більше, ніж поважають. І нам потрібен не сміх задля сміху, не дзеньки-бреньки, не цяцькові брязкальця, а сміх, який бичує і випалює, допомагає домагатись високих урожаїв і поступу вперед. Бо економічність сміху ми ніяк не можемо скинути з рахунку, економічність сміху — на балансі.
Дим запалювався, як сира солома, в яку линули бочку солярки.
— Кривенька усмішечка, товариші, не пройде. В’їдливий сміх — кому він служить? Хихикання, підсміювання — теж не нашого поля ягоди. Адже День сміху, а не День хихикання? І не День кривої усмішки, так? Отож перше ніж сміятись, кожен має добре поміркувати. Кількість сміху має автоматично в умовах колгоспу "Барвінок" переростати в якість. Маємо поважати міжнародні стандарти сміху, але не цуратися своїх, яблунівських. Свій сміх не понесемо й не повеземо на чужі смітники. Живемо, поки сміємось, і сміємось, поки живемо. Як сказав філософ: я сміюся — отже, я існую. Маємо берегти раціональне зерно в будь-якому сміхові чи навіть випадковому підсміюванні. Сміх — поняття не ідеалістичне, а матеріалістичне!
Пролунали аплодисменти. Найлункіше ляскав у долоні Хома Прищепа, стоячи на сцені поряд із головою колгоспу. Долоні його ляскали, мов молот об ковадло, й здавалось, що Хома своїм лясканням тягне перший голос, а всі вторять, що він соліст, а то хор підляскувачів. Оченята ж у старшого куди пошлють були такі хитренькі, як двоє лисеняток, що й хвостами понакривались, а губи цвіли на обличчі, як млинець у маслі. Дивлячись на Хому, яблунівський люд так дружно вдарив у долоні, що звуки молота й відзвуки ковадла вже ледь-ледь чулись, та й реготи сипонули такі повсюдно, мов сліпий дощ із весняної хмари. А що за якусь хвилину лукавий Хома зумів надати своїм очам зовсім іншого виразу (тепер вони, поважчавши й пострашнішавши, скидались на двох розкуйовджених сов, які хоча й сплять, а все ж таки курей бачать), а губи вже не здавались млинцем у пахучому маслі (тепер нагадували рум’яну цілушечку хліба), то яблунівський люд ляснув у долоні з такою запопадливістю й громом, наче раптом у залі по цинковій блясі бігла сотня урвителів, озутих у залізні чоботи, а за ними гналася сотня охоронців порядку, закутих у залізні лати й озутих у кам’яні шкарбани.
А що голова колгоспу Дим не розумів причини реготу (він, як і Хома, стояв обличчям до громади), то дедалі більше тетерів на виду й скидався на того, хто пошився в дурники і їсть бублики, вже об’їв кругом і вкрай здивований, що всередині нема нічогісінько.
Хитрий і лукавий Хома, б’ючи молотом правої руки об ковадло руки лівої, тим часом правому своєму оку зумів надати розуму такого великого, мовби в кобилячої голови, а оку лівому ще більшого — начебто розуму голови курячої. На таку маніпуляцію яблунівський люд став не те що сміятись чи реготати, а вибухом колективного гомеричного реготу вибухнув. Дехто плакав зо сміху, витираючи сльози, дехто гикав, бо напала гикавка, а дехто корчився, бо напосілись кольки.
Коли Хома І Ірищепа зійшов зі сцени, всі встали. Сказавши, що всі встали, автор, безумовно, погрішив проти істини, бо звестися змогли не всі. Декого так розібрав сміх, що ноги віднялися, відмовившися служити, й такий яблунівець чи Яблунівка марно силкувались відірватись од стільця.
Аплодували й реготали доти, аж поки постать грибка маслючка зникла за порогом.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
у якому не без спантеличений мовиться про зустріч із прекрасною незнайомкою, котра хоче віддати своє серце, нічогісінько не просячи взамін
Фойє Будинку культури в Яблунівці швидше скидалось на майстерню художника де-небудь у Києві на так званій дачі Куліженка, котра, можливо, для столичних майстрів пензля важить не менше, ніж Монпарнас у Парижі важить для Франції і для всього світу. Цікавих туристів, що побували на Монпарнасі, розглядаючи цю неповторну майстерню просто неба, набереться багато, бо що ж то за турист, котрий був на Єлисейських полях, в резиденції ЮНЕСКО, в Луврі, в Музеї сучасного мистецтва, в соборі Паризької богоматері, в Опері і т.