Тоді грали без фори і з форою, без цейтноту і в цейтноті...
Й раптом я очам своїм не повірив: чи то загавившись, чи то недооцінивши позицію, гітлерівець оддавав туру за слона, втрачаючи якість! Серце моє застукотіло в грудях, мов горобенятко в жмені, та я вирішив не квапитися, а докладніше проаналізувати ситуацію.
І раптом зловив на собі прямий, як удар прикладом, погляд гітлерівця. Погляд виражав таку непримиренну жорстокість, що я мав зіщулитись, уклякнути, обернутись на чортійщо. Він помітив свій прорахунок. Дрібні бісеринки поту виступили на його переніссі.
І пещена рука, всіяна рудим волоссячком, з повільною й погрозливою рішучістю лягла на "вальтера", пучки пальців стали вигравати якийсь марш "третього рейху". Отже, захищаючи туру, офіцер міг розрядити всю обойму в свого суперника, тобто в мене. З калейдоскопічною швидкістю перед моїм внутрішнім зором промайнули картини дитинства, отроцтва, юності, майнуло перелякане обличчя дружини; згадався потоп із роману Хоми Прищепи "Позичений чоловік"; чітко у вухах пролунала фраза Джона Стейн— бека, сказана коло річкового вокзалу в Києві: "На коника з такими очима я б не ризикнув сісти..."
І, очевидно, фраза Джона Стейнбека, що спливла в пам’яті, мала найбільше значення для подальшого перебігу мого поєдинку з гітлерівцем.
Не скліпуючи у відповідь на його погляд, схожий на удар прикладом, дивлячись прямісінько у нещадні цівки очей, правою рукою я взяв туру на шахівниці, натомість поставивши слона. Всіяна рудими волосинками рука здригнулась конвульсійно, кощаві пальці вже не вибивали марш, а барабанили по "вальтеру", ось-ось ладні зімкнутись на зброї, щоб стріляти, щоб сіяти смерть.
Я зрозумів, що переміг у цьому психологічному поєдинку не тоді, коли фашист прибрав праву руку з пістолета (руку він прибрав пізніше), а тоді, коли ліва його рука знялась над столом і, роблячи черговий хід у партії, взяла мого слона. Я на все життя запам’ятав, що ферзем С-3 він зняв мого слона на А-6.
Міттельшпіль він зіграв краще, ніж я, вигравши зайвого пішака. Аналізуючи становище, яке склалось на шахівниці, я раптом подумав: "А коли цьому гітлеряці здасться, що я піддаюсь навмисне, заляканий зброєю? Що я зумисне віддав пішака, далі поступлюсь ініціативою, а там і хапону мат?"
Умить на шиї відчув доторк шовкового ординського аркана, й це відчуття пробудило не так страх, як гордість, а гордість мобілізувала волю, примусила міркувати на кілька ходів наперед. І в ті тяжкі хвилини випробувань пошкодував, що не розвивав у собі шахового генія. А може, мій шаховий геній якраз і розквітне під дулом фашистського пістолета?
А він мовчав, цей загадковий нацистський сфінкс, і його мовчання з кожною хвилиною ставало загрозливішим. Довгобразе обличчя, яке недавно берегло спокій, ледь порожевіло, а на вилицях чітко виступили фіолетові плями. Партія наша наближалась до кінця, тепер я мав дві з’єднані тури на королівському фланзі й коня, яким ось-ось міг оголосити шах. Поки що шах, білому королю було куди відступити й сховатись, та вже наступним ходом я міг відіграти пішака, а за ним і виграти зайвого.
Реально оцінивши ситуацію, гітлерівський офіцер сповільненим сомнамбулічним рухом потягнувся до "вальтера". Тверді пучки пальців ударили по руків’ю пістолета, і я подумав про те, що цей любитель древньої мудрої гри не допустить до своєї поразки. Авжеж, так звана вища арійська раса! Де ж це видано, щоб слов’янська худобина, недолюдина, взяла гору в рафінованому змаганні двох інтелектів!
Я походив конем, оголошуючи шах білому королю. Тиша, яка панувала в хаті-квітнику покійної яблунівської знахарки, стала глибока, мов бездонний колодязь. У цій тиші я почув, як б’ється моє серце: наче хтось на телеграфі вибивав телеграму.
Права рука гітлерівського офіцера лежала на "вальтері", пальці ось-ось мали зімкнутись, темна цівка ось-ось мала глянути мені прямісінько в перенісся. На вулиці пролунав гуркіт автомобіля, проте звук мотора не розрядив напруженої обстановки. Той звук наче належав іншій, нереальній дійсності — далекій, мов світло холодної небесної зорі.
Лівою рукою фашист переставив короля не на чорну клітинку, як я сподівався, а на білу. Тут, на білій клітинці, через два ходи його королю загрожував мат. Мабуть, мій суперник зовсім розгубився, а тому припустився елементарної помилки.
І якщо я скористаюсь помилкою, це може коштувати мені життя.
Звісно, я ще міг звести партію внічию. Авжеж, я міг і програти. Моя майбутня доля була в моїх руках — тільки піддайся, тільки викажи себе нікчемним боягузом, який тремтить за свою шкуру. Так, я любив життя, але гідність була мені дорожча, а моральна перемога над фашистом — у сто крат. Хай знає, що наші герої не зраджують ні себе, ні свій народ. Хай знає, що куля в барабані "вальтера" — ніщо перед високістю духу людського.
І я походив слоном так, як велів священний обов’язок. Порятунку не було — вже наступним ходом тури по вертикалі я мав оголосити мат у партії, що тривала хвилин, може, двадцять, хоч мені ці двадцять хвилин здавались вічністю.
На переніссі в німецького офіцера бісеринки поту обернулись на краплину, яка, зоставляючи фосфоричний слід, поволі наближалась до горбинки. Ніздрі роздимались і опадали, наче крильцята метелика, що ніяк не зважиться на політ. Не такий уже він був профан у шахах, щоб не втямити неминучість своєї поразки.
Крижані очі хлюпнули холодом вічної мерзлоти. Це були очі ката і вбивці, мародера й гвалтівника. Це були очі надлюдини, народженої фашизмом і вихованої антикомуністичною істерією. Тонкі брови, схожі на вусики протипіхотної міни, затремтіли. Я не відводив погляду. Боковим зором помітив, що права рука його в лікті зігнулась,— і вже наступної миті сліпа цівка "вальтера" погрозливо блимнула перед моїм обличчям.
Хотілось крикнути: "Стріляй, гаде!" Проте вуста не розмикались, наче замуровані.
Погляди наші схрестились, як мечі, і в цьому поєдинку перемога була на моєму боці, бо фашист скліпнув і, поклавши зброю до бокової кишені зеленого френча, обома руками став згортати фігури до шахівниці. Згорнувши й замкнувши шахівницю, випростався над столом, сягнувши високим форменим кашкетом до низької дощатої стелі, обмальованої квітами.
й нарешті обізвався.
— Тобі повезло, чоловіче,— сказав чистою українською мовою, бездоганно вимовляючи слова. Й повторив багатозначно:—Тобі поталанило сьогодні так, як може поталанити тільки раз у житті.
По-солдатському карбуючи крок, гітлерівський офіцер подався до дверей. Спина в нього була пряма, як ствол зенітки. В порозі нагнувся, щоб не вдаритись, і зник у темряві сіней. Двері зостались напіводхилені.
Мене як поставило стовпом, так і тримало. Чому я не біг у сільраду, чому не бив тривогу, щоб скликати яблунівців — хай би ловили ворога, поки далеко не втік, поки не накоїв біди. Гаразд, що я вмію грати в шахи, а коли хтось інший зроду не тримав фігур у руках? Та його ж чекає нагла смерть від фашистської кулі!.. А коли не один цей офіцер, а кілька, а цілий загін раптом появився у колгоспі "Барвінок"?
Якась аномалія таки сталася з часом у Яблунівці. Спершу ординці, тоді козаки, тепер ось німець. Щоправда, репрезентуючи різні епохи, вони пристойно говорять по-українському, та хіба не могли навчитись!
Вийшовши надвір, сторожко прислухався, чи не почується стрілянина. Співали по садках солов’ї, наче стріляли з автоматів, і цій закоханій пташиній пальбі не бачилось кін— ця-краю. Над садками плив місяць, наче клапоть парашутного шовку. І я так гостро відчув красу життя, і так трепетно забилося серце, і так тривожно задзвеніла кров у скронях, що запраглось озватись голосом солов’я, затьохкати в їхньому хорі. Приверзлось, примарилось — не було ніякого фашиста, не грав я із загарбником у шахи, не було смертельної загрози моєму життю!
Наслухавшися солов’їного співу, надихавшись ароматом нічного повітря і намилувавшись місяцем, я поволеньки подався до хати, бо пора вкладатися спати. Опинившись серед намальованого по стінах і стелі фантастичного цвіту, я пройшов до столу, мимохіть глянув на підвіконня.
На підвіконні лежали забуті чорні лайкові рукавички.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
у якому розповідається про нові звичаї та обряди, а також, зокрема, висловлюються пропозиції про кумування з театром імені Івана Франка чи з кіностудією імені Олександра Довженка
Мене, як почесного гостя Яблунівки, запросили на засідання правління колгоспу "Барвінок". На засідання поприходили також учителі, деякі танцюристи і співаки з сільської художньої самодіяльності, бібліотекарка, завклубу. В залі стояв гамір, наче за вікном текла стрімка гірська річка. Сидячи збоку під стіною, я спрагло приглядався до Облич, намагаючись серед них упізнати оспівані Хомою Прищепою в романі "Позичений чоловік".
Які типи, яке багатство характерів, яка неповторність вдач! Видать, яблунівський чорнозем родить щедро не тільки буряки та картоплю, жито й пшеницю, мак і квасолю, а й отаку людську розмаїтість, яка зараз ось у Будинку культури цвіте усмішками, очима й щоками, яка морщить пряменькі й кирпаті носи, говорить губами повними, як рум’яні свинячі хвостики, або ж тоненькими, як павутинки
пгг о
бабиного літа, має косами пшеничного колоса, косами воронячого крила, косами зеленого моху, що росте на стріхах. Та ще ж яблунівський чорнозем густо вродив оцією мовою, що табуном вільних пташок літає у людському гурті, а ще він уродив сміх, що займається й гасне, що шумить і гуде.
Першим тоді виступив голова колгоспу Михайло Григорович Дим. Кільця кучерявого волосся так вились над чолом, над вухами й на потилиці, наче мав чоловік замість зачіски гніздо молоденьких гадючок, і цей величезний виводок не зоставався в спокої, ворушився, здригався, кіль— чився. На темному, як смалюх, обличчі ніжним цвітом білої березки проросли ясні очі й світились так, наче справді то світиться цвіт березки десь на городі між картоплі.
— Товариші, як ми живемо? Рахуємо за принципом: на сто га землі. На сто га землі вирощено стільки-то центнерів пшениці чи жита. На сто га землі рахуємо просо і греч— КУ> буряки й кукурудзу. Навіть м’ясо й молоко переводимо на сто га земельних угідь. У корені, товариші, така лінія нашого життя правильна.