І який то злочин є постійне посягання як на українську мову, що є вмістилищем душі народу, так і на душу народу, що є вмістилищем української мови. І який то злочин є посягання на мистецьку волю будь-кого, скажімо, державна деформація будь-чиєї волі чи тоталітарне задмухування іскри в душі: оце і є безбожництво у найбрутальніших терористичних формах.
Усе належить могутньому механізму втілень і перевтілень, механізму метаморфоз: "Минуле відновлює Бог!" З глини, з пороху, з небуття-буття відновлюється Україна, її душа, її слово. Адже тільки подумати, як довго в нас було дискредитовано заповіді християнської моралі — сказано "не вбий", а суспільство стояло на вбивствах, сказано "не вкради", а суспільство стояло на злодійстві; обман, брехня, ошуканство стали нормами моралі. І невже це суспільство зміниться, переродиться, постане в іншій іпостасі? А повинне. І повинні відродитися українська душа, українське слово. І багатостраждальна література. Важкі ці пологи, але інших метаморфоз нам не дано, бо умови — вкрай жорстокі, нелюдські. Аналогію з цими вкрай нелюдськими жорстокими умовами і самими пологами я знаходжу в "Метаморфозах" Овідія: ось як народжує покарана перетворитися на дерево Мірра:
...Ще говорить, а вже її стопи
В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті, Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора. Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився. Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге, Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою. Дерево ж далі росте: обважнілий живіт охопило. Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає. "Задеревіти б скоріш!" — не втерпіла вона, й за хвилину Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала. Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом, Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі. Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи. В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом,
Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині. Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний; Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може. Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів, Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами...
Дуже важко дається нам те вічне буття на скіфській пекторалі, але то — наше буття, і іншого нам не дано... І оте проникливе Шевченкове — "як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій" — і є бажанням опинитися саме на пекторалі — в цьому пантеоні віків над віками...
1993
БУСЛАЄВЩИНА, АБО Ж НЕ ВПОПЕРЕК, А ВЗДОВЖ КАМЕНЯ...
1. Вийшов і надісланий передплатникам № 6 журналу "Новый мир" за 1994 р. Я з давніх пір читав і читаю це (не повертається язик сказати — "русскоязычное") видання. У свіжому, червневому числі знайшов статтю академіка Д. С. Лихачова "Нельзя уйти от самих себя... (Историческое самосознание и культура России)". Згоджуюся з тезою, винесеною в заголовок, як і з гіркою необхідністю трьох — наче три камені на шиї — крапок; за всім цим не просто констатація, а й відчуття приреченості. Здавалося б, безвихідної приреченості, та коли дочитуєш статтю, то бачиш, що це начебто не зовсім так, і добре, що не зовсім, точніше, повинно б бути добре для всіх — і для правих, і для винних.
Звичайно, статтю написано з позицій російського патріота-інтелігента ("Я не проповедую национализм, хотя и пишу с искренней болью по родной для меня и любимой России"), і дивно було б стосовно відомого академіка, якби статтю було написано з якихось інших позицій. Уся глобальна концепція статті, широкий спектр її суджень — це намагання проаналізувати феномен Росії протягом її історії, осмислюючи її нинішнє становище, думаючи й дбаючи про її становище завтра. Не вдаватимусь до специфіки всього спектра цих спостережень і суджень, до їхньої об'єктивності, на жаль: Сізіфова це праця, камінь скочувався й скочується. Але є один аспект у статті, на цьому аспекті хотілося б зупинитися й наголосити, бо ж думалося над цим і раніше.
Хоч би як вірив академік Д. С. Лихачов у те, що він не проповідує націоналізм, та варто прочитати бодай одну таку його фразу, як "Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих пространствах около двухсот народов. Согласитесь, это немало", — щоб переконатися, що таки проповідує націоналізм, і що його форми захисту націоналізму дещо відмінні від форм захисту націоналізму, скажімо, в генерала Лебедя чи нардепа Жириновского, в котрого, як відомо з його заяви, "мать — русская, отец — юрист".
Заносить, заносить мене від обраного аспекту, але в тому, що — заносить, мабуть, є своя логіка.
Осудивши профанів і дилетантів, які некомпетентно й упереджено судять про Росію, автор "Нового мира" заявляє: "Я просто за нормальный взгляд на Россию в масштабах ее истории. Читатель, думается, в конце концов поймет, в чем суть такого "нормального взгляда", в каких чертах национального русского характера скрыты истинные причины нашей нынешней трагической ситуации".
Отже, обраний мною аспект розмови — саме російський національний характер, причім не весь характер у всіх його виявах, а лише один нюанс характеру, але, на мою думку, такий нюанс, який є далеко не вбогим Івашком чи безрідним Петрушкою поміж інших нюансів, і, можливо, саме він незмінно генеральний заводіяка монструального заквасу, згубний змій-спокусник, який водночас і кондове творяще начало. Що ж це за змій-спокусник?
2. Доля окремої людини мало чим відрізняється від долі окремого народу, а доля окремого народу мало чим відрізняється від долі окремої людини, і взаємозалежність тут є завжди, а не в якусь тільки епоху чи тільки в силу певних обставин. Окремий представник етносу наділений вдачею, якою наділені всі інші індивідуальні представники цього етносу, а в своїй сукупності вони й творять вдачу етносу, що передається з віку в вік, з покоління в покоління з фатальною закодованістю. Національний характер, або, як ми тепер стали говорити, менталітет. У глибинах національного характеру, себто в глибинах менталітету, — коріння й причини саме такої, а не іншої, історичної долі народу, характеру його державності, майбутнього його держави, а також стосунків з іншими етносами, іншими державами. У зв'язку з цим цікаво й повчально крізь призму національного характеру поглянути на історію будь-якого народу, і народ український чи народ російський, яким роковано буги народами-сусідами, тут зовсім не є винятком.
Академік Д. Лихачов у статті "Нельзя уйти от самих себя..." цілком справедливо, — цитую вибірково, — зазначає: "Никакой особой миссии у России нет и не было. Судьба нации принципиально не отличается от судьбы человека... И не надо ни на кого сваливать вину за свою "несчастность" — ни на коварных соседей или завоевателей, ни на случайности, ибо и случайности далеко не случайны, но не потому, что существует какая-то "судьба", рок или миссия, а в силу того, что у случайностей есть конкретные причины... Одна из основных причин многих случайностей — национальный характер русских... Широк, очень широк русский человек — я бы сузил его, заявляет Иван Карамазов у Достоевского... Центристские позиции тяжелы, а то и просто невыносимы для русского человека... вера в свою предназначенность... Стремление уйти от государственной "опеки" навстречу опасностям в степи или в леса, в Сибирь, искать счастливого Беловодья и в этих поисках угодить на Аляску, даже переселиться в Японию". I т. д.
3. Ще з дитячих літ відомі рядки про Іллю Муромця та Солов'я-Розбійника.
А то свищет Соловей да по-соловьему, Он кричит злодей-разбойник по-вериному,
И от его ли-то от посвисту соловьего,
И от его ли-то от покрику звериного,
То все травушки муравы уплетаются, Все лазоревы цветочки осыпаются
.
Ну, це Соловей-Розбійник, це його молодецтво, так буйствувати йому велено. А ось билина "Сорок калик со каликою", тут — "калика со каликою" з монастиря в Боголюбово йдуть до Єрусалима святій святині помолитися, в дорозі вони стрілися з великим князем київським Володимиром — і:
Клюки-посохи в землю потыкали,
А и сумочки исповесили;
Скричат калики зычным голосом: Дрогнет матушка сыра земля,
С дерев вершины попадали,
Под князем конь окорачился,
А богатыри с коней попадали.
Правда ж вражаючий вияв молодецтва не якогось там Солов'я-Розбійника, а "сорока калик со каликою", які йдуть "Господню Гробу приложитися, во Ердань реке искупатися, нетленною ризой утеретися"? З усього видно, яка це смиренна та богобоязлива публіка, як-то для душевного очищення їй прагнеться в Єрусалим. Чи не такого самого молодецького заквасу і Васька Буслаєв, який теж іде до Єрусалима і щиро зізнається: "А мое-то ведь гулянье неохотное". Я чомусь певен, що всі вони з тієї самої "хороброї дружини", якій і Соловей-Розбійник не чужий, теж — плоть від плоті, хай він чи поганин, чи ідолище, бо хіба той поганин, він же автоматично й ідолище, також не доклав своїх зусиль до творення тієї унікальної плоті й тієї унікальної кості, що згодом начебто остаточно й стали єдиним російським народом — тим, виявляється, не таким уже в нинішніх умовах СНД і єдиним та неділимим народом, у нутрі якого дедалі виразнішає тенденція до свідомого виокремлення й поганина, й ідолища.
4. Фольклор, билини — таки дзеркало. Й дзеркало не таке просте, що в ньому можна побачити тільки минуле, а значно складніше — в ньому можна побачити своє сьогоднішнє. А також — і своє завтрашнє, себто майбутнє.
Думку про таке чародійне дзеркало (яйце-райце! футурологія-голографія!) викликає билина "Илья Муромец и голи кабацкие". Не впевнений, що хтось із дослідників фольклору чи політиків учорашнього-сьогоднішнього дня може похвалитися паралеллю між Іллею Муромцем і Леніним, а я от хочу похвалитися сміливістю такої ретроспективної аналогії, вважаючи, в силу рутинної інерції, Іллю Муромця ленінцем-предтечею, як самого Леніна таки вірним і послідовним муромцем, і якщо вже — Ілліч, то чи Ілліч не від Іллі Муромця?
Висновки ґрунтуються ось на чому.