д, але "жидкая масса" всього цього і не помічає, і не усвідомлює, вона "освоює" і чужі землі, і чужі народи, звершуючи титанічний подвиг, до якого начебто покликана. Еге ж, "а одно освоение Сибири чего стоит", як написав академік Д. Лихачов.
Отже, не наражаючись на гідний опір усіляких там "диких" остяків чи гиляків, оце "жидкое" народонаселення рухається й рухається — палають ліси, готується вдобрений ґрунт. Гадаєте, стихійні колонізатори зупиняються на досягнутому рубежі? Таж не зупиняються, бо в них немає поняття про досягнутий рубіж, у них є невситиме прагнення наступного рубежа, далі ще наступного, — С. Соловйов пише з добрим знанням справи: тільки хоч трохи праця стає важча — вони знову зриваються в дорогу, бо — всюди простір, усюди готові прийняти його! Готові прийняти, чуєте? Причім манливий простір увесь час не ззаду, а попереду — там, де ще не горіли від їхніх рук ліси, де землю ще не пограбовано, а всілякі дикі племена ще не зґвалтовано, вони ще готові "прийняти", й тут "земельна власність не має ціни". "Населить как можно скорее, перезвать отовсюду людей на пустые места, приманить всякого рода льготами: уйти на новые, лучшие места, на выгоднейшие условия, в более мирный, спокойный край; с другой стороны, — удержать население, возвратить, заставить других не принимать его — вот важные вопросы колонизирующейся страны, вопросы, которые мы встречаем в древней русской истории".
Ось така веремія. Чомусь за такої логіки не хочеться й дивуватись: щойно зайнято "пустые места" — і зразу ж треба переселятися в "более мирный, спокойный край", бо ж хоч стріляйся, а таки виходить, що неспокій та немир'я принесли таки росіяни з собою, то коли переселяться в мирніший і спокійніший край, то знову ж таки разом із собою принесуть свої неспокої та немир'я, і так без кінця, бо вони ж постійно ескалують ці неспокій та немир'я по безмежних просторах. Таки "нельзя уйти от самих себя...", як справедливо зазначив академік Д. Лихачов. (Хоч би як і хоч би ким декларувалося це бажання!).
А ще ж С. Соловйовим сказано, що слов'янський колоніст (треба читати — російський) є "кочевник-земледелец". Можливо, в цьому твердженні й уловлено специфічну суть. Що кочівник — це безсумнівно. А що землероб? А що землероб — то лише якоюсь своєю менш характерною часткою, бо визначальною часткою є таки — кочівник, саме від кочівницької вдачі, а не від землеробської оце непереборне прагнення величезних мас народу, здавалося б, реліктове прагнення, яке у їхньому виконанні і вчора, і сьогодні видається не таким уже реліктовим. А потім у цьому начебто так влучно й дотепно знайденому С. Соловйовим визначенні "кочевник-земледелец" поєднано докупи взаємозаперечні й взаємовиключні характеристики, ця смислова сув'язь взаємознищувальна, бо за своєю справжньою суттю, за покликом невиправної і непоправної природи — таки кочівник, і тільки кочівник, а землероб — то лише для не так реального іміджу, як для іміджу уявлюваного, бо в цьому "двойственном союзе" кочівник завжди перемагав і перемагає землероба. Кочівники, кочівництво — ось і спосіб народного буття, і понині непогамований рух величезних народних мас, і, на жаль, немає тут ніякої ради.
І, звичайно ж, не природа-мачуха сама собі, ніяка вона не мачуха, а рідна мати, проте сам етнос по відношенню до природи і до своєї постійно твореної історії ставиться так, що начебто в С. Соловйова появляються підстави — як у патріота! — кинути таку наукову заяву, а насправді? А насправді, в самого етносу чомусь атрофовано синівські почуття, він ставиться до природи й до історії як нерозумний пасинок, не усвідомлюючи свого поводження, а при такому його поводженні природа стає його скривдженою ним матір'ю, й історія стає поглумленою ним матір'ю, відтак вони — без вини винуваті, а бути в російських політиків чи історіографів без вини винуватим — це так нам знайомо, це так традиційно!
Зауважуючи цю споконвічну "удалость-разудалость", С. Соловйов не без гіркоти змушений моралізувати: "От такой расходчивости, расплывчатости, привычки уходить при первом неудобстве происходила полуоседлость, отсутствие привязанности к одному месту, что ослабляло нравственную сосредоточенность, приучало к исканию легкого труда, к безрасчетливости, какой-то междоумочной жизни, к жизни день за день".
Важко не згодитися. Звичайно, постійне прагнення постійного руху передбачало й передбачає оце "отсутствие привязанности к одному месту", й ніяк не винувате тут "одно место", себто природа, ніяка вона не мачуха сама собі, вона завжди рідна для своїх дітей, і винувате тут таки "отсутствие", вдача етносу й окремих його представників, і ніяке реальне "отсутствие" не створить ілюзію "присутствия", навіть — уявімо собі! — якби любе-миле величезне "народонаселение" посунуло таки в Західну Європу, в так звані "изначально выгодные условия", бо ця загарбана чужа природа об'єктивно була б і чужою та мачухою, по-перше, а по— друге, ще й чужою та мачухою в силу суб'єктивної ментальності, бо не втечеш від себе самого, хоч у яку сторону світу кинься.
У В. Короленка є твір "Государевы ямщики", ось із монологу ямщика Микеші: "На белом свете хорошо. За горами хорошо... А мы тут... зачем живем? Пеструю столбу караулим... Пеструю столбу, да серый камень, да темную лесу..." Це — в Сибіру, на річці Лені.
І як тут принагідно не згадати О. Блока, його поему "Скіфи", цю пісню пісень панмонголізму, цей щирий монолог, звернений, зокрема, й до Західної Європи. Ось вибірково:
Мильоны — вас. Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы.
Попробуйте, сразитесь с нами!
Да, скифы — мы!
Да, азиаты — мы,
С раскосыми и жадными очами!
Для вас — века, для нас — единый час.
Мы, как послушные холопы,
Держали щит меж двух враждебных рас Монголов и Европы!
Россия — Сфинкс. Ликуя, и скорбя,
И обливаясь черной кровью,
Она глядит, глядит, глядит в тебя
И с ненавистью, и с любовью!..
Мы любим плоть — и вкус ее, и цвет,
И душный, спертый плоти запах...
Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет
В тяжелых, нежных наших лапах?
Написано в 1918 році, коли криваву оргію справляла революція, яка за задумом її вождів Леніна — Троцького мала стати світовою революцією, а якби таки стала, а якби перемогла — уявімо собі й таке! — то "народонаселение" таки б прийшло на обітований Захід у пошуках природи-матері й історії-матері, як писав С. Соловйов, і тоді б звершилося в уже добре знайомий нам спосіб "виправлення" історичного процесу, його "коригування":
...Свирепый гунн
В карманах трупов будет шарить,
Жечь города, и в церковь гнать табун,
И мясо белых братьев жарить!..
А чи не так?! Але чому ж не так, коли інші способи знайти природу-матір і історію-матір не те що не знайомі, а не визнаються, не сприймаються, протипоказані містиці диявольської закодованості.
Да, так любить, как любит наша кровь, Никто из вас давно не любит!
Справді, хіба не любов? Така любов. А от чи така любов може бути взаємною? Різностатевою, так би мовити? Ні, тільки одностатевою, й не просто одностатевою, а ще й любов'ю при повній відсутності партнерів, при одному партнері, і, як відомо, при такій любові ніколи не народжуються діти, потомство і неможливе, і протипоказане...
То як вам отак-то творений "євразійський простір"?! Так званий "євразійський простір", у який тепер хочуть затягнути й Україну, переконуючи, що оцей "євразійський простір" їй мало не рідний, без нього не проживе. Та схаменіться, якщо здатні схаменутися! Бо ж не було для народонаселення, приреченого на "отсутствие привязанности к одному месту", ніякої філософії усього "євразійського простору", ця філософія з'явилась пізніше, коли "жидкость" розтеклася; тримається філософія і тепер, бо "жидкость" хоче замкнутися в розтеклому вигляді, але чому Україна має перейматися вигаданими для утилітарного вжитку "жидкости" фантастичними ідеями як своїми власними, чому знаходяться охочі самі засунути наші голови в хомут нововеликодержавства?
Не так давно в одному з московських видань довелося познайомитися ось із такими думками, щоправда, не дуже новими, але в сьогоднішній ситуації — не позбавленими цікавості й актуальності. Мовляв, нічого аж такого страшного для Росії у татаро-монгольській неволі не було, ген в Англії, по суті, норманське іго триває й понині, а фатальна роль татарів у тому, що вони програли війну Івану Грозному-Лютому, віддали йому Казань, пустили росіян за Волгу, за Урал, відтак для старшого брата й тепер ніяк не закінчиться період екстенсивної економіки. А якби в XVI ст. Литва й Татарія з обох боків разом стримали Росію, то волею-неволею довелося б їй працювати на своїй землі, не заглядаючи за обрій, і жили б сьогодні росіяни не гірше за інші народи, тож тепер, при розпаді імперії, у Росії є унікальна можливість здійснити необдумано відкинутий сценарій політичного та економічного розвитку.
Як то мовиться, ілюзії "в сослагательном наклонении", які, очевидно, й перебудуть в такому стані, бо ж, стверджує академік Д. Лихачов, "нельзя уйти от самих себя", і навряд чи Росія нині захоче скористатися такою унікальною можливістю самопорятунку, водночас надавши шанс воскреснути й самоврятуватися іншим.
Ще 1839 року М. Гоголь в одному з листів безкомпромісно узагальнив: "Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи". Упереджене перебільшення генія? Але ж, очевидно, геній мав для такого упередженого перебільшення серйозні підстави.
І. Завалишин у своїй книзі "Описание Западной Сибири", видання 1862 року, писав, що Єрмак трудився мечем і розумом, завойовуючи Сибір. Трудівник! І що, мовляв, цьому великому чоловікові скрізь на площах сибірських слід поставити пам'ятники, а не відбуватися якимось там уже спорудженим жалюгідним обеліском, бо тінь Єрмака вже заждалася на достойне пошанування. На мить уявімо собі всі ці сибірські площі в суцільних пам'ятниках недоброї пам'яті кривавому російському конкістадорові, але ж не тільки в Сибіру, а й на Волзі, а й у Казахстані. І пам'ятники не тільки Єрмакові, а й тіням інших трудівників меча, які не стомлювалися стинати голови всіляким дикунам в ім'я єдиної і неділимої! Та це вже був би не просто якийсь там "географічний факт" (П.