главне — тих, які убрані краще, які показуються багатими. Так що оце й нам треба подумать об убранні.
Писар. Да-да, ми нарядімся к каше. Вот і ти, Василь Стратонович, должен нарядіться поблагороднее, а то, право, нам стидно гулять з тобою, что ти ходіш то в сітцових рубашках, то в прочей юрундє.
Учитель. Еге... Мені не раз приходилось червоніть через тебе і робить вид, що я не знаком з тобою.
Писар. У, ето і мнє не раз приходилось... Как же!., зустрічаємся з людьми, і он в такому недилікатному убранні!., ето, разумєється, при людях не інтересно гулять з тобою через таковоє убрання.
Учитель. Авжеж так... А сьогодня ще й при баришнях! Сьогодні треба убираться якомога краще.
Писар. Да-да... Сєводня, по поводу оних названних баришень, нам подлежить учинєніе самого наряднейшаго костюмірованія, ібо ми любим їх, еслі онє хорошо наряжені, так оні нас.
Семінарист (убік). Бідні существа!.. Хіба наряди ваші повинні грать першу роль в битії?! Хіба нарядом откри$-н те тайну битія?!
Учитель. Еге... А в віщо б же його краще нарядиться?..
Писар. Думай... что получчей.
Учитель. Еге... В тебе, Василь Стратонович, здається, тужурка є,— дай оце мені її на врем'я.
Семінарист мовчить, замислився.
Чуєш!., дрімаєш?! Дай, кажу, тужурки. Семінарист. Нащо вам тужурка?..
Учитель. А як же... Хіба не чуєш?.. Гуляти з баришня-мй!.. Дай, як є.
Семінарист. Є... чорна.
Учитель. Е, чорна не так-то, якби сіра!.. Дай мені сірої.
Семінарист. Немає сірої.
Учитель. Хм, погано. Де ж би його достать?.. Як не достану сірої, то даси й чорної... Треба на святки фрак справить.
Писар. А я, чорт побері, нікак не достану шляпи та галстуха.
Учитель. Так, може, в тебе, Василь Стратонович, є тросточка така, знаєш, тоненька, лаком обкрашена?.. Дай мені на времня.
Писар. В тебе, Василь Стратонович, є такая немецкая кніжіца — ти дай мнє єйо.
Учитель. Дай мені, кажу, тросточки.
Писар. А мнє немецкой кніжіци.
Семінарист. Підождіть... У мене тросточки немає... глодова палка є.
Учитель. Е, з глодовою якось не так делікатно... ні махнуть, ні... Дай мені тросточки.
Писар. Дай мнє немецкой кніжіци.
Семінарист. Нащо вам книжечка?..
Писар. Та так, знаєш, не мішало б подгильнуть при розговоре какоє-лібо немецкое або хранцузькоє словцо... Ето, знаєш, благоразумно, та єщо при баришнях!.. Ето ж ахвект.
Учитель. У мене є словар — продивимось, там є всякі.
Писар. Ето прекрасно... Тепер мнє єщо нужно достать глаженої рубахи та духов.
Учитель. Ая собі вчора купив: на п'ятака глажених воротничків і на три копійки духів... а от цепки до часів ніяк не достану!..
Писар, Ая серебряну цепку і серебряна часи подтибрил у свого барина... А вот єщо что нужно — треба купить бариш-ням гостінцов... Ето, знаєте, как-то ахвектнєє.
У ч и т е л ь. А треба! Як же!.. Та тільки де б карбованців два грошей позичить?
Писар. Да... так ти, Василь Стратонович, наряжайся получче на кашу.
Семінарист. Ех, вам наряди, вам баришні, вам і все, а мені... я жизні не рад.
Учитель. Чого? що попом скоро будеш?..
Семінарист. Попом!.. Бодай уже так не попувать!..
Писар. Чіво?.. Можить, оджарили лінєйками в семінарії або что другое учініл?.. Ха-ха-ха!.. Прошкодился — молодець!..
Учитель. А може, екзамена не видержав? Семінарист. Страшно й казать. Учитель. Чого страшно?..
Семінарист. Того, що тепер скрізь така неправда; не скажуть нічого, не розпитають, а мерщій... хто його зна й за віщо. Та хоч би й на самім ділі запримітили в мене що негарне, то повинні б сказать, вговорить мене, не послухав би — наказать, а то чи винен, чи ні — швидше увольняють!.. Хіба ж вони цим справлять чоловіка?.. Вони вб'ють його!.. Ех, люди, люди!.. Назначеніє ваше освітить, врозумить чоловіка, а ви, бездушні хабарники, щоб не потратить лишньої річі задля нравственності, запихаєте його мерщій в без просвітню тюрму, в невилазну грязь, хай там озвіряється або хай по-гибає, хоч і безвинно — вам діла немає!.. Пошлі люди!.. Ви під машкарою добра робите саме погане зло на світі, ви вбиваєте людей своїм безсердечним невніманієм. Недостойні ви свого великого призванія: воно у вас не долг нравственності, не долг душі, а... нажива!..
Учитель. Так тебе увольнили?!
Семінарист. Увольнили... не знаю й за віщо.
Писар. Еге-ге, так ти би так і казал!..(Убік.) Не через мой лі рапорт?.. Ха-ха-ха!.. маладець я! Так йому і треба!
Учитель. Еге-ге!.. (Убік.) Тепер же ти нам не товариш. (До писаря.) Ходім, Саврадим Сковородинович.
Писар. Пайдьом! (Встають.)
Семінарист. Чого ж ви тікаєте?.. Ви бачите, в якому я горі, ви хоч би трохи розважили мене.
Учитель. Ніколи нам розважать.
Писар. Ето не нашеє дело. (Ідуть.)
Семінарист. Саврадим Сковородинович! Підождіть хоч... я вам щось скажу.
Писар. Ну, ні урем'я ждать.
Семінарист. Я ж вас прошу... на хвилиночку... (Іде за ним.)
Писар (стає). Ну, кажи, говори паскарєй.
Семінарист. Я чув, ви шукаєте писаря?..
Писар. То что?.. Шукаю.
Семінарист. Прийміть мене до себе.
Писар. Тібя? (Подумав.) Нєт, ні магу.
Семінарист. Прийміть... Змилосердіться... батько не встає, голодний... Я теж... немає нічого... на вас надіялись... запоможіть в горі.
Писар. Ні магу... Ти не годишся... ти не умєеш писать хормальних бумаг... ні магу.
Учитель (до писаря, оддалеки). Ходім скоріше!.. Заходився розбалакувать!
Семінарист. Умію... не дайте загинуть... прошу вас...
Писар. Ну, када умєєш, то помні пословицу: кто мажет тот і єдєть.
Семінарист. Боже!.. Чим же я помажу?.. Копійки не маю. * Писар. Ну, я не винуват... дело не мойо. (Відходить.)
Семінарист (до вчителя). А може, ви, Іван Максимович, знаєте яке місце?
Учитель. Я за місцями не ходжу... Даром не знають.
Семінарист. Та підождіть-бо... Ви, Саврадим Сково-родинович, казали Оверкові, що Галя через мене на той світ пішла?
Писар. Нет... тоісь... ні казал... нічиво ні знаю... дело не мойо... Ну, мнє некогда... пайдьом!..
Семінарист. А мої п'ять книг прочитали?..
Писар. Какиї книги?.. Я не знаю... я не брал у тібя нікада...
Семінарист. А як виряджали мене в семінарію... Помните?..
Писар. Нет... ні брал.
Уч и т е л ь. Та брав... оддай йому, хай одв'яжеться.
Писар. А... да, да... я забил... так у міня їх нет, шукал, шукал, і нет... я, право, не знаю, где... ну, пайдьом!.. (Ідуть.)
Семінарист. Чого ж ви цураєтесь мене?., кидаєте?., не посовітуєте нічого... не розважите... Що ж робить мені?.. Умирать?..
Писар. Что хотіш.
Учитель. Діло не наше... Ми за других не знаєм. (Окриваються.)
ЯВА 5 Семінарист сам.
Семінарист. Так ось які ви, товариші!.. Поки чоловік стоїть вище вас, поки він, по-вашому, щасливий,— ви лащитесь, липнете до його, а як тільки трапиться йому яке нещастя, ви, замість того щоб запомогти йому, розважить його, одвертаєтесь від його, кидаєте самого!.. Що ж таке, по-вашому, дружба?.. Задля чого ви дружите?.. Задля гордості, хвастовства, наживи?! Ах ви, сліпі, мертві люди!.. Щасливий, хто не пізнається з вами,— ви зараза, ви рвотний порошок... (Помовчавши.) Ітак, пропала надія; нічим уже утішить убитих горем родителів. На кого надіявся, той не запоміг мені, той одвернувся від мене... Хто ж тепер запоможе мені?.. Де є такі добрі люди?.. Ох, коли вже товариші покинули мене.
то хто другий подивиться на мене?! Нещасних скрізь обминають!.. Що тепер робить?.. Як буть?.. (Помовчавши.) Саме' краще: не стоїть жить... не стоїть... Смерте! Чого баришся?.. Скорііше, скоріше...
ЯВА 6
Семінарист і соцький.
Соцький. А, здрастуйте вам!.. Семінарист. Здрастуйте!..
Соцький. Приїхали барин, господин становий, і казали, щоб ви йшли в зборню. Семінарист. Чого?..
Соцький. Та там вони щось будуть робить про Овер-ківну.
Семінарист. Що?..
Соцький. Та ото ж те, що, кажуть, ви її осоромили й що вона, кажуть, через вас повісилась.
Семінарист. Боже!.. Хто ж це каже?..
Соцький. Найбільш Саврадим Сковородинович і до його є ще такі дядьки.
Семінарист. Саврадим Сковородинович!.. яка ж йому користь безвинно отак топить мене?..
Соцький. Сто карбованців Оверкових.
Семінарист. Сто карбованців?! Так ось що роблять люди за гроші!.. Ах ти, товариш, іуда!..
Со ц ь к и й. Еге... гроші велику силу мають.
Семінарист. Ну, хай вже цей іуда, а чого дядьки?..
Соцький. А дядькам що таке?! Ткнув їм по карбованцю, купив по осьмушці, й діло в шапці... Що ж!.. Коли такий розумний чоловік, як Саврадим Сковородинович, робить те, то чого ж нашому братові?.. Народ темний... бідний... де заробить, то заробить.
Семінарист. Де ж правда?..
Соцький. Еге... так ви ж, чуєте, ідіть в зборню, хоч зараз, а хоч так як через півгодини, бо ще господин становий випивають, закусують у Оверка.
Семінарист. Випиває? !чНе находить же тепер правди!
Соцький. А звісно, Оверко — чоловік багатий, угостить добре, а до того ще й підсуне що, то тут уже видимо... Так ото ж приходьте, а я піду ще де за ким. (Пішов.)
ЯВА 7 Семінарист сам.
Семінарист. Кінець же тепер всьому, всьому!.. Ціль битія в людей—гроші, нажива... Неправда панує, правда гине. Неправду гроші годують і поять, а правду глушать...
Без грошей увольняють, без грошей і місць не дають; за гроші гублять, за гроші вбивають! І це все люди?! Так ось які люди?! (Помовчавши.) Природа!.. Задля кого ти так гарно застроїла і так розумно упорядкувала неомірну машину мирозданія?! Задля таких подлих, недостойних рожденія существ?!, Чи вони ж розуміють своє назначеніє?.. Почувають святість твоїх дивних, таємних диханій, котрі, жартуючи з душею, дають їй величіє, нравственность?.. Чи вони хотять знать, що ти одна наша божественна мати, що ми всі рівні, всі одно ціле і що по твоїм святим законам ми, як мири, повинні піддержувать одно другого, повинні славить тебе, безсмертна красуня, дивуваться-твоєму величію і силі, упиваючись твоїми божественними чарами?! (Помовчавши.) Ні, вони не розуміють, не чують і не хотять чути нічого вищого, мирового; вони, мертві сліпці, ламають безсмисленно твої великі закони, ламають святу рідню, одриваються один од другого, і кожний знає і піддержує тільки себе одного; піддержує себе нещастям другого, упиваючись звоном і блеском мертвих, холодних грошей!.. Так ось яка душа в чоловіка — в вищого творенія природи!.. Де її величіє, де краса, де почування?.. В словах?! Слова, слова!..Ви тільки звершечку прикриваєте подлость, а душі й не торкаєте!.. Коли в